Війна, мир, насильство / За життя світу

V. Війна, мир і насильство

Про мир у всьому світі. . .

§42

Краса й благість творіння щедро свідчать про себе в самому устрої природи; але водночас наш світ – світ занепалий, поневолений смерті, спотворений насильством, жорстокістю, невіглаством і суперництвом. Насильство, що існує в природі, вже є ознакою того, що створений порядок викривлений відчуженням від Бога; але насильство, яке навмисне чинять розумні людські істоти, особливо коли воно організоване в масовому масштабі й набуває вигляду війни між народами або країнами, є найжахливішим проявом панування гріха та смерті. Ніщо так не суперечить волі Бога щодо істот, створених за Його образом і подобою, як насильство людини над людиною, і немає більшого блюзнірства, ніж організована практика масових убивств. Будь-який вияв людського насильства в певному сенсі є повстанням проти Бога і створеного Ним порядку. За словом Гедеона, Господь є Мир (Суд. 6:24); а св. Силуан Афонський стверджував, що «наш брат – це наше життя»^[1]Преподобный Силуан Афонский, с. 394.. Так і Церква проголошує разом із псалмоспівцем: Як то добре і як то гарно, коли брати живуть у згоді! (Пс. 132[133]) Перші глави Книги Буття повідають нам, що гармонія, мир, спілкування й достаток є істинною «граматикою» творіння, тією, яку висловив Бог у Своєму передвічному Слові. І проте, всі народи живуть за законами агресії, часом латентної, а іноді явної. І хоча воєнні лиха були постійним фактом людського досвіду протягом усієї історії, сучасна епоха національних держав і пізньомодерний розвиток технологій знищення небаченої сили перетворили те, що споконвіку було просто трагічним суспільним станом, на гостру кризу всього людського роду.

§43

Насильство – це навмисне застосування фізичної, психологічної, фінансової або соціальної сили проти інших або проти себе, що заподіює шкоду, страждання або смерть. Його форми та прояви такі численні, що не піддаються підрахунку. Вони включають фізичне насильство будь-якого кшталту, сексуальні зазіхання, насильство в сім’ї, аборти, злочини на ґрунті ненависті, терористичні акти, воєнні дії тощо, а також акти самоскалічення та самогубства. Усе це завдає шкоди всім залученим сторонам, наносячи фізичні, психічні та духовні травми не лише жертвам, але й винуватцям. Фактично, дослідження підтверджують, що вплив насильства майже ніколи не обмежений безпосередньо задіяними сторонами і приносить шкоду – нехай навіть непомітну – всьому людству і всьому творінню. Подібно до інфекції, наслідки насильства поширюються на «вселюдину Адама», часто утруднюючи або навіть унеможливлюючи любов, розбещуючи людську уяву й розриваючи тендітні узи любові й довіри, які пов’язують людей один з одним в спільність. Кожен акт насильства проти іншої людини – це, насправді, насильство над членом власної родини, а вбивство, навіть коли його не можна уникнути, – це вбивство власного брата чи сестри. Тією мірою, якою насильство підтримує, захищає чи збагачує наше життя – навіть якщо його чинить держава від нашого імені без нашого відома – ми беремо участь у гріху Каїна. Зрештою, можна справедливо стверджувати, що насильство – це гріх par excellence. Воно цілковито суперечить нашій створеній природі й надприродному покликанню шукати союзу любові з Богом і ближнім. Воно заперечує божественний порядок реальності, тобто порядок миру, спілкування й милосердя. Воно заперечує і пригнічує божественну гідність, властиву кожній душі, і зазіхає на образ Божий у кожному з нас.

§44

Православна Церква, без сумніву, не може схвалювати насильство ні як самоціль, ні навіть як засіб досягнення будь-якої іншої мети, чи то йдеться про насильство фізичне, сексуальне або про зловживання владою. Під час кожного звершення Євхаристії Церква молиться у великій єктенії: «За мир у всьому світі Господу помолімось». Мир для Церкви – це щось більше, ніж стан перемир’я, з легкістю нав’язаний жорстокому за своєю природою світові. Радше це – справжнє розкриття глибинної реальності творіння, яким його бажає Бог і яким Він його замислив у Своїй передвічній раді. Це відновлення творіння в його істинній формі, хоча й часткове. Істинний мир – це сама присутність Бога серед нас. Безліч святих Церкви, як-от преп. Мойсей Мурин і преп. Серафим Саровський добровільно прийняли рішення терпіти насильство, не відповідаючи на нього й не вимагаючи відшкодування. За переданням Церкви, святі київські князі Борис і Гліб пожертвували і царством, і власним життям, аби не заподіяти насильства іншим, захищаючи себе та свої володіння. Церква шанує всіх таких мучеників за мир як свідків сили любові, благості творіння в його первісному й остаточному вигляді, а також як ідеал людської поведінки, встановлений Христом під час Його земного служіння.

§45

І все-таки Церква усвідомлює, що вона не може передбачити всіх неочікуваних обставин, на які людям або народам доводиться реагувати в той чи інший момент, і що в занепалому і роздробленому світі бувають періоди, коли не існує виключно мирних засобів плекати мир для всіх. Беззастережно засуджуючи всілякого роду насильство, вона, однак, визнає трагічну необхідність того, щоб окремі особи, спільноти або держави використовували силу для захисту себе та інших від безпосередньої загрози насильства. Так, дитина, що зазнає насильства від члена сім’ї, жінка, яка потерпає від брутального поводження чоловіка, законослухняний громадянин, на якого жорстоко напали, перехожий, який став свідком домагання, спільнота або народ, що зазнали агресії з боку безжального завойовника, можуть, у міру власної віри і любові, вирішити захистити себе та ближнього від насильників. Самооборона без злоби може бути виправданою, і захист пригноблених від гнобителів часто є моральним обов’язком; але іноді, як це не трагічно, ні одне, ні інше неможливе без розумного застосування сили. У таких випадках необхідні молитва й розважливість, а також щирі зусилля, спрямовані на досягнення примирення, прощення і зцілення. До того ж, Православна Церква визнає й підтверджує обов’язок законної влади захищати вразливих, запобігати насильству й обмежувати його, а також сприяти миру між людьми і між народами. Тому в єктеніях, які промовляються за богослужінням, вона гаряче молиться «за наш уряд», щоб Господь дав йому «мирне урядування». Одним із головних завдань будь-якої влади є збереження життя й добробуту тих, хто перебуває під її захистом. Але уряд досягає цього найкраще тоді, коли працює над зниженням рівня насильства і сприяє мирному співіснуванню людей, встановлюючи справедливі й гуманні закони та надаючи рівний захист і свободу всім спільнотам, що перебувають під його владою, зокрема етнічним і релігійним меншинам. Застосування сили завжди має бути останнім засобом справедливої влади й ніколи не повинно бути надмірним.

§46

Історично Православна Церква ніколи не наполягала на строго пацифістській відповіді на війну, насильство чи гноблення; вона також не забороняла вірянам служити в армії чи поліції. Прикладом цього є святі з числа воїнів, безліч яких були прославлені Церквою як мученики. І все-таки Православна Церква ніколи не розробляла жодної «теорії справедливої війни», що прагнула б заздалегідь, на основі певних абстрактних принципів, виправдати й морально схвалити застосування державою насильства в разі дотримання низки загальних критеріїв. Справді, вона ніколи не вважала війну «священною» чи «справедливою». Натомість, Церква просто визнала неминучу трагічну реальність того, що гріх іноді вимагає болісного вибору поміж потуранням насильству та застосуванням сили з метою покласти йому край, – навіть якщо Церква не перестає молитися за мир, і навіть коли знає, що силовий примус завжди є морально недосконалою відповіддю на будь-яку ситуацію. Це означає, що ніхто – навіть якщо він покликаний на військову службу – з морального погляду не повинен вважати своїм обов’язком участь у діях, які, на його переконання, суперечать правді та заповідям Євангелія. Християнська совість завжди має панувати над імперативами національних інтересів. Найперше, християнин має завжди пам’ятати, що ті дії, які вважаються терористичними актами, коли вони скоєні поодинокими особами або організованими угрупованнями, – наприклад, довільне вбивство невинних громадян заради просування політичної мети, – не стають морально прийнятними, якщо вони здійснюються офіційно визнаними державами або з використанням передових військових технологій. Справді, можна стверджувати, що однією з визначальних рис сучасної війни є ефективне поєднання стратегій ведення бойових дій і навмисного терору щодо цивільного населення.

§47

Учення Церкви, яке завжди має на меті наше спасіння й поступ у Христі, її молитви, в яких вона просить «доброго і пожиточного для душ наших і миру для світу», повинні нагадувати нам про духовні наслідки та небезпеки війни й насильства, навіть для тих, у кого немає іншого вибору, окрім як захищати себе і своїх ближніх за допомогою сили. Христос вчить нас: Немає більше від тієї любови, як хто душу свою покладе за друзів своїх (Йн. 15:13). Це проголошення насамперед спрямовує наш погляд на Хрест Христовий, який був місцем, передусім, покірності насильству та відмови від помсти. Як такий, Хрест аж ніяк не виправдовує застосування сили для захисту себе або інших. Однак він нагадує нам про те, що, коли доводиться захищати невинних від насильників, єдиною істинною християнською мотивацією може бути любов. Церква відкидає будь-яке насильство, зокрема й захисні дії, породжені ненавистю, расизмом, помстою, егоїзмом, економічною експлуатацією, націоналізмом або пошуком особистої слави. Такі мотиви, що надто часто стають прихованими причинами ведення так званих «справедливих воєн», ніколи не благословляються Богом. До того ж, навіть у тих рідкісних ситуаціях, коли застосування сили не заборонено безумовно, Православна Церква все ж бачить потребу в духовному й емоційному зціленні взаємин між усіма причетними до нього. Незалежно від того, потерпає людина від насильства або чинить його, і незалежно від причини, шкода завдається всій особі, неминуче зачіпаючи її стосунки з Богом, ближнім і творінням. З огляду на це свт. Василій, наприклад, радив воїну, що вбив людину під час оборонної війни, хоча сам він і не є навмисним «убивцею», все ж утриматися від Євхаристії на обмежений термін і прийняти покаянну дисципліну, бо він «має нечисті руки»^[2]Василій, Правило 13. Див. його Лист 188. PG 32.681C.. Чимало жертв нападів, а також багато військовослужбовців, поліцейських та осіб, які вчинили насильство, свідчать, що цей досвід є духовно руйнівним і, відтак, глибоко підриває їхню спроможність до віри, надії та любові. Церква страждає разом з усіма такими людьми, молячись про зцілення і спасіння всіх «недужих, знеможених та поневолених» (Божественна літургія св. Йоана Золотоуста). Православна Церква ніколи не має припиняти служіння духовного зцілення як тим, хто став жертвою насильства, так і тим, хто його застосував. Так вона дбає про всіх, хто здатен сприйняти Божу милість і благодать. Христові Страсті, Розп’яття й Воскресіння навчають нас, що любов Божа здатна без залишку увійти в безодню гріха і смерті й перемогти їх, перетворивши навіть Хрест, найгірше з мислимих знарядь нестерпного страху й насильницької смерті, на «зброю миру» й «животворне древо» (зі служби свята Воздвиження Хреста).

§48

Православна Церква відкидає смертну кару і робить це з вірності Євангелію і прикладу Апостольської Церкви. Вона дотримується законів прощення і примирення як головних імперативів християнської культури, постійно вказуючи на потенціал і обітницю преображення у Христі. Вона наполягає на обов’язку всіх урядів обмежувати насильство всіма можливими способами. Оскільки смертна кара є відплатою злом за зло, її не можна вважати доброчесною або навіть терпимою практикою. І хоча дехто намагається виправдовувати її як вираз співмірної справедливості, християни не повинні погоджуватися з такою логікою. У Євангеліях Христос неодноразово відкидає сам принцип пропорційності. Він вимагає від Своїх послідовників дотримуватися правила прощення, яке не лише перевершує вимоги «природної» справедливості, але навіть залишає осторонь гнів Закону на користь його ж власної, глибшої логіки милосердя (як у випадку жінки, заскоченої в перелюбі). І загалом Новий Завіт постійно вимагає від християн управлятися в безмежному прощенні. Іноді слова з Послання до Римлян 13:1–7 (де згадані «носії меча», machairophoroi, що мають повноваження поліції) наводять на підтримку смертної кари. Однак немає жодних підстав вважати, що, пишучи ці вірші, Павло мав на увазі саме її. І навіть якщо б це було так, даний текст не містить жодних настанов щодо християнського підходу до справедливого управління, а лише встановлює стандарт мирної християнської поведінки в умовах язичницької влади в першому столітті. Простий історичний факт полягає в тому, що найперші християни – ті, чиї громади безпосередньо вийшли з Церкви Апостолів – майже повсюдно були переконані, що заповідь Христа не судити інших являла собою щось більше, ніж заборону приватних упереджень. Тому християни не повинні були обіймати посади суддів або військовослужбовців, насамперед тому, що ці професії вимагали виносити смертні вироки або виконувати їх. Ця відмова від участі в державному механізмі юридично обґрунтованого насильства була однією з найхарактерніших ознак ранньохристиянського руху і предметом презирства з боку спостерігачів-язичників. Це підтверджують свідчення перших християнських письменників післяапостольської доби. Св. Юстин Мученик запевняв, що християнин радше помре сам, ніж відніме чиєсь життя, навіть у разі законного смертного вироку^[3]Юстин, Перша апологія, 39. PG 6.388В.. Згідно з «Апостольським переданням», традиційно приписуваним Іполиту Римському, ніхто з тих, хто мав намір стати воїном, не міг бути прийнятий до Церкви, а тим, хто на момент навернення вже служив у війську, було заборонено виконувати навіть законний смертний вирок^[4]Апостольське передання, 16.9.. Арнобій ясно заявив, що християнам взагалі не дозволено виносити смертний вирок, навіть якщо він цілком заслужений. Афінагор стверджував, що умертвіння навіть тих, хто винен у тяжких злочинах, має бути огидним для християн, оскільки вони зобов’язані розглядати будь-яке вбивство людини як осквернення власної душі^[5]Афінагор, Прохання за християн, 35. PG 6.968C.. Мінуцій Фелікс, св. Кипріан і Тертуліан вважали самозрозумілим, що, з християнського погляду, невинні ніколи не можуть убивати винних. Згідно з Лактанцієм, християнин не може ані вбити справедливо засудженого злочинця, ані навіть звинуватити іншу людину в тяжкому злочині^[6]Лактанцій, Божественні установи, 6.20. PL 6.705B.. Щоправда, після навернення імперії Церква була змушена прийняти реальність сформованої судово-виправної системи, яка включала смертну кару і яку можна було пом’якшити лише до певної міри. Проте, розмірковуючи про випадки, що передбачають смертний вирок, найбільші з Отців Церкви послідовно виступали проти застосування закону в повному обсязі: почасти тому, що смертна кара є узурпацію ролі Бога як справедливого Cудді, а почасти через те, що вона позбавляла злочинця можливості покаятися. Св. Йоан Золотоуст, хвалячи імператора за те, що той утримався від «законної розправи» над бунтівниками, запитував: «А ви, якщо умертвите образ Божий, як можете виправити зроблене?»^[7]Йоан Золотоуст, Бесіди про статуї, 17.3. PG 49.173B. Серед Отців переважала думка, що Нагірна проповідь, яка забороняє відплату, встановлює для християн стандарт поведінки як в особистій, так і в суспільній царинах, оскільки на Хресті Христос не лише досконало втілив відмову від насильства, а й вичерпав гнів Закону. Безумовно, з плином часу і мірою пристосування Церкви до культур і правителів, з якими вона вступала в союз, це пророче неприйняття смертної кари часто забували, притому надовго. Проте воно залишається ідеалом Нового Завіту й Церкви від її початків, тож у наші дні можна без вагань уповні відновити цей ідеал і проголосити його наново. Отже, хоча Церква цілком визнає за державою обов’язок ув’язнювати тих, хто може завдати шкоди іншим, вона водночас закликає до скасування смертної кари в усіх країнах. Вона також звертається до совісті людей у всьому світі та просить їх визнати, що смертна кара майже завжди є покаранням, призначеним для тих, хто не має коштів на хороший правовий захист або належить до расових чи релігійних меншин.

§49

Для православних християн шлях миру, діалогу й дипломатії, прощення і примирення завжди кращий від застосування насильства, страти, поліцейської або військової сили. Найвищий вияв християнської святості у відповідь на насильство, мабуть, можна побачити в тих, хто день у день прагне до порозуміння та поваги між людьми, до запобігання конфліктам, возз’єднання тих, кого розлучили, пошуку економічних і соціальних механізмів пом’якшення проблем, що часто призводять до насильства, а також у тих, хто підтримує стражденних і маргіналізованих. Це стосується й тих, хто присвячує себе викоріненню духовних першопричин насильства в собі та в інших. Тому наш Господь і сповіщає: Блаженні миротворці, бо вони синами Божими назвуться (Мт. 5:9). Промовляючи «Отче наш», ми приймаємо покликання «дітей Божих» бути миротворцями у своїх родинах і місцевих громадах, старанно працювати заради запобігання насильству й війні та лікувати таємні рани в нас самих і в інших людях. Як говорить св. Василій, «не можу сам себе переконати, що без взаємної любові з іншими і без старання, у міру сил моїх, перебувати в мирі з усіма, можна мені гідно іменуватися рабом Ісуса Христа»^[8]Василій, Лист 203, 2. PG 32.737B.. І також додає: «Ніщо так не властиво християнинові, як бути миротворцем»^[9]Василій, Лист 114. PG 32.528B. Весь документ доступний за посиланням..

Підготовлено в рамках проекту «Порозуміння»