Лозова Лідія
І.
Документ «За життя світу: на шляху до соціального етосу Православної Церкви» досяг України в унікальний історичний момент: його поява (березень 2020) майже збіглася з утворенням нової автокефальної Православної Церкви України (січень 2019). Отже, в момент, коли народжується нова помісна Церква, з’являється декларація Церкви-Матері, побудована як свідчення про те, з чим Православна Церква звертається до світу сьогодні. Цей документ розвиває й поглиблює ідеї Святого й Великого Собору на Криті, про рецепцію якого в Україні особисто просив представників ПЦУ Патріарх Варфоломій під час свого недавнього візиту до Києва в серпні 2021. Питання полягає в тому, чи сприйме нова Церква такий подарунок, і як вона зможе на нього відповісти. Чи зможе ПЦУ розбудовувати свою ідентичність не лише через заглиблення у власне національне коріння та історію в ідейному протистоянні з Московським Патріархатом, але через діалог з вселенським православ’ям з приводу найважливіших викликів сьогодення? І чи зможе позитивно вплинути на ситуацію в українському православ’ї загалом?
Потрібно сказати, що наразі в українському православ’ї, представленому двома адміністративними структурами – Православною Церквою України та Українською Православної Церквою в єдності з Московським Патріархатом – немає сучасного соціального вчення. У ПЦУ документ про соціальну доктрину поки в принципі не з’явився. Офіційним соціальним вченням УПЦ МП є переклад «Основ соціальної концепції Російської Православної Церкви» 2000 р. українською мовою. В Українській Православній Церкві Київського Патріархату, яка склала основу ПЦУ, існувала соціальна концепція 2001 року «Церква і світ на початку третього тисячоліття», яка, хоч і в значно більш скороченому вигляді та з власною специфікою, однак все ж методологічно та за змістом багато в чому нагадувала соціальну доктрину РПЦ. Це й не дивно, оскільки все українське православ’я фактично до зовсім недавнього часу визначалося майже виключно московським впливом.
Щоб зрозуміти якість цього впливу, я коротко зупинюся на головних принципах соціальної доктрини РПЦ 2000 р., які допомагають побачити новизну «За життя світу» для України. Останній абзац цієї доктрини розкриває її центральний сенс: «Церква… не може позитивно сприймати такий світовий устрій, за якого в центр усього ставиться потьмарена гріхом людська особа. Саме тому… Церква прагне до утвердження християнських цінностей у процесі прийняття найважливіших суспільних рішень як на національному, так і на міжнародному рівні. Вона домагається визнання легітимності релігійного світогляду як основи для суспільно значущих діянь (у тому числі державних)» (Основи Соціальної концепції РПЦ/УПЦ МП, XVI.4, курсив мій – Л.Л.). Отже, в центрі соціального вчення – не людина, а християнські цінності і мораль, які Церква має легітимізувати й поширити в суспільстві. Гідність людини – дана Богом і абсолютна, однак світські права і свободи (а з ними й демократія), народжені на Заході, – відносні й сумнівні, оскільки не мають божественної санкції і можуть легалізувати гріх; щоб допомогти людині правильно реалізувати власну гідність і свободу в Бозі і в суспільстві та діяти згідно з християнськими цінностями, Церква вбачає можливим закликати державу до обмеження людських прав і свобод (це положення було розвинене в Основах вчення РПЦ про гідність, свободу та права людини 2008.
Загалом, через гріховність людини, що стає все більшою в модерному світі через його секуляризацію, виклики сьогодення уявляються Церкві головно як загрози; а пропозиції застосування християнської моралі у кожному конкретному випадку виглядають передусім як захист від цих загроз.
Нарешті, адресат цього тексту – «Синодальні установи, єпархії, монастирі, парафії та інші канонічні церковні установи у їхніх взаємовідносинах з державною владою, різними світськими об’єднаннями та організаціями, позацерковними засобами масової інформації». Вектор звернення Церкви до світу – згори донизу. Написаний анонімно, без вказання авторства, цей текст постає, перш за все, як ідеологічна інструкція для внутрішнього користування церковними органами при контактах з державними та іншими органами та інституціями власної країни. Через це від його прочитання виникає тривожне враження.
Хоча соціальна доктрина УПЦ КП і не надавала такого великого значення взаємодії Церкви з державою й нацією, ставлячи їх на передостанні, а не перші, позиції, та завершувалася не роздумами про проблеми міжнародних відносин, глобалізації та секуляризму (як доктрини РПЦ), а оптимістичним пунктом «Бог – наша надія», загалом його інтенції у ставленні до людини, її гідності, прав та до сьогоднішнього світу – досить подібні. «Європейська цивілізація, що відкинула Бога і поставила в центр людину з її гріховністю», протиставляється «нам» – християнам, «які покладають надію на Бога», і співіснування Церкви і сучасного секуляризованого світу загалом уявляється як «конфлікт» (Церква і світ на початку ІІІ тис., § ІІ.10); «свободи» і «права людини» беруться в лапки, щоб показати їх невідповідність християнській моралі. Зрештою, висловлюючи християнський погляд на сучасний світ, Церква декларує, що майбутнє європейської цивілізації залежить від того: 1) чи буде вона спроможною знову поставити Бога у центр історії і буття людства, а не людину; 2) чи відродиться вона духовно на засадах християнського віровчення і моралі» (XVI, 11).
Натомість центром «За життя світу» стають не християнські цінності, а людина, особистість, її гідність і свобода. Документ у самому вступі стверджує, що «створена за образом і подобою Божою, кожна людина унікальна й безцінна, і кожна є особливим об’єктом Божої любові» (§3). Гріховність не є перешкодою для того, щоб будувати соціальне вчення на вимозі «шанування безкінечної й невід’ємної гідності кожної людини» (§12), бо остаточно людину визначає не гріх, а спілкування та спільність з Богом та іншими людьми, в якому і реалізується її гідність і покликання до обоження (§3).
У Христі та за прикладом Христа Церква по-євангельськи радикально солідаризується з найвразливішими людьми, які особливо потребують турботи (§ 6). Тому на сторінках документу Церква безкомпромісно захищає гідність дітей, пригноблених, експлуатованих, бідних, жінок, мігрантів, біженців, шукачів притулку, неповносправних, літніх людей та всіх, хто страждає; вона стає їхнім голосом і, в першу чергу, саме задля служіння їм формує своє соціальне вчення.
При цьому церковне християнське розуміння гідності людини і дискурс прав людини не суперечать одне одному. «Мова прав людини не в змозі висловити все, що можна й слід сказати про глибоко вкорінену гідність і славу істот, створених за образом і подобою Божою» (§61); але вона «забезпечує правову й етичну граматику, на основі якої всі сторони, як правило, можуть дійти певного спільного знаменника» (§ 12). У цьому світлі відділення Церкви від держави і «громадянський лад, свобода, права людини й демократія» (§10), якими мають змогу користуватися християни в різних країнах світу, уявляються не як прикрий факт, що спричинює деградацію моральності, а як благословення, оскільки демократичні суспільства «надають людям засадничу для їхньої гідності свободу шукати й переслідувати благі цілі для себе, своїх сімей і громад» (§10). Тому Православна Церква «приєднується до заклику захищати й розвивати права людини в усьому світі, визнаючи їх основоположними й невід’ємними для кожного людського життя» (§61).
Загалом, вірячи в безмірну Божу любов до кожної людини та поважаючи її гідність та свободу, документ не розглядає сучасний секулярний світ передусім як загрозу, а закликає до радикальної відкритості до нього, включно з повагою до абсолютної свободи тих людей, які відрікаються від Бога: «Церква покликана одночасно свідчити і про своє бачення людської особистості як преображеної через вірність волі Отця, що була явлена в Ісусі Христі, і про недоторканність справжньої свободи кожної людини, включно з її правом відмовитися від цієї вірності» (§81, курсив мій – Л.Л.). Отже, Церква жодним чином не прагне обмежувати права та свободи людини (перш за все, релігійну свободу) задля того, щоб допомогти їй прийняти «християнські цінності». І лише в повазі до свободи кожної особистості, незалежно від віри, поглядів, статі, сексуальності та інших чинників, «християни у світі мають право – втім, навіть обов’язок – бути пророчою присутністю, звертаючись не лише до обмеженого кола охрещених, а й до всього творіння, всюди нагадуючи людям про закони, вписані в саме їхнє єство, і закликаючи їх до святих трудів правди й милосердя» (§7).
Згідно з документом, християни мають не погоджуватись зі світом, з одного боку, але і не боятися його викликів і не виправляти світ в дусі християнської моралі, з іншого. Натомість, їх покликання – «благословляти, підносити й преображувати його, щоб його внутрішня благість могла проявитися навіть посеред його гріхопадіння» (§4). Цей оптимістичний вектор у ставленні до людини та світу радикально відрізняє «За життя світу» від документів як РПЦ, так і УПЦ КП, що визначали соціальне вчення православ’я в Україні до нього.
Не дивно, що християнський гуманізм та персоналізм «За життя світу» робить його тон радикально співчутливим і пастирським, а не анонімно казенним, як у випадку РПЦ. Документ зовсім не схожий на інструкцію з внутрішнього користування, а звучить як звернення соборної Церкви, у якої є особисті голоси (саме тому перелічені імена всіх учасників комісії) – причому не лише до своїх органів та членів, а до всіх людей. Це звернення намагається бути якомога більш смиренним, та свідчить про принципи та орієнтири для поводження християн у світі, а не єдино можливі й готові рішення, закликаючи вірян «взяти участь в його молитовному обговоренні, щоб сприяти миру й правді, які він проголошує» (§82).
ІІ
Неможливо в короткій статті охопити всі аспекти, які роблять нове соціальне вчення Константинопольського Патріархату актуальним для України. Тому зараз я зупинюся лише на одному моменті – темі ненасильства і миру, що червоною ниткою проходить через текст.
Соціальна доктрина УПЦ КП взагалі не мала розділу про війну і мир. Натомість вчення Московського патріархату, хоч воно і традиційно наголошує на важливості миру (як духовного, так і земного, VIII.1), зовсім не можна назвати ненасильницьким. Воно досить агресивне у заклику служити Вітчизні й державі і наводить приклади святих – Сергія Радонезького, патріарха Гермогена, Філарета Московського – які благословляли свою паству на війну (II.2, цікаво, що цей фрагмент вирізаний з соціальної концепції УПЦ МП). Заохочується співпраця Церкви зі Збройними силами (VIII.2, 3). Участь у війні розцінюється як відповідна до заклику Христа «віддати душу за друзів своїх» (Ін. 15:13), і при цьому цитата св. Кирила під час диспуту з сарацинами характерно свідчить, що необхідність союзу Церкви й держави найочевидніша саме у воєнний період: «Наші христолюбні воїни із зброєю в руках захищають Святу Церкву, захищають царя, у священній особі якого шанують образ влади Царя Небесного, захищають вітчизну, із зруйнуванням якої неминуче впаде вітчизняна влада і захитається віра євангельська». (VIII.2, курсив мій – Л.Л.). Словами Спасителя «Усі, хто візьме меч, від меча і загинуть» (Мф. 26, 52) обґрунтовується ідея справедливої війни (VIII.3). Нічого не говориться про необхідність покаяння через вчинене на війні насильство, хоча Церква рішуче стверджує про необхідність покаяння жінок, які вчинили аборт навіть через загрозу власному життю (XII.2). Смертна кара засуджується радше з прагматичної точки зору, а не на основі християнської віри як такої (IX.3).
На цьому тлі імперські амбіції РПЦ з останньої частини документу про міжнародні відносини виглядають загрозливо для країн, що вийшли з Радянського Союзу: «…будь-які людські утворення, в тому числі суверенна влада держави, відносні перед лицем Божої всемогутності» […]; «Пам’ятаючи, що єдність є благо, а роз’єднаність — зло, Церква вітає тенденції до об’єднання країн і народів, що особливо мають історичну та культурну спільність» (XVI.1; останній фрагмент вирізаний з концепції УПЦ-МП).
Натомість у документі «За життя світу» – оскільки головним принципом є безкінечна любов Бога та повага до абсолютної гідності та свободи кожної людини – ненасильницький підхід до всіх, включно з ворогами, фактично проголошується природним ідеалом людських стосунків. У самому центрі тексту розміщений розділ про війну, мир та насильство (V), де стверджується, що насильство різних видів – фізичне, психологічне, фінансове або соціальне – є гріхом par excellence і ніколи не може бути виправданим (§43), а участь у ньому (чи то воно було застосоване на війні, чи в мирний час) обов’язково передбачає необхідність зцілення усіх залучених сторін, у тому «військовослужбовців, поліцейських та осіб, які вчинили насильство» (§47). Мови про «священну» чи «справедливу війну» бути не може (§46). Радикальним ідеалом святості проголошуються святі Борис і Гліб, які «пожертвували і царством, і власним життям, аби не заподіяти насильства іншим» (хоча святі воїни теж згадуються), а участь християн у військових діях допускається лише як «трагічна необхідність» в умовах реальної політики, причому «християнська совість завжди має панувати над імперативами національних інтересів» (§46), тобто участь у військових діях заради Вітчизни не може стояти вище за особисті християнські переконання. Підкреслюється, що євангельський вираз «віддати душу за друзів своїх» (Ін. 15:13) відсилає не до боротьби на війні, а, перш за все, до згадки про Хрест Христовий, «який був місцем, передусім, покірності насильству та відмови від помсти… і… нагадує нам про те, що, коли доводиться захищати невинних від насильників, єдиною істинною християнською мотивацією може бути любов» (§47). Смертна кара рішуче засуджується саме з євангельських позицій (§46). А «найвищий вияв християнської святості у відповідь на насильство» пов’язується з миротворцями як тими, «хто день у день прагне до порозуміння та поваги між людьми, до запобігання конфліктам, возз’єднання тих, кого розлучили, пошуку економічних і соціальних механізмів пом’якшення проблем, що часто призводять до насильства», а також ті, «хто підтримує стражденних і маргіналізованих» (§49).
У релігійному плані, оскільки повага до гідності та свободи людини в Бозі з необхідністю вимагає відсутності жодного примусу, способом існування Церкви у світі фактично проголошується діалог на всіх рівнях, потреба у якому витікає із заклику Христа «щоб усі були одно»: йдеться про діалог із суспільством, а також діалог іншими релігіями, іншими конфесіями, іншими православними Церквами (VI).
Це надзвичайно актуально для України, де конфлікт триває як на фронті, так і в Церкві. Не торкаючись теми очевидної кореляції положень соціальної доктрини РПЦ із агресією Росії на Сході України, окреслю проблему, що стосується моєї власної держави та Церкви (ПЦУ). Коли країна переживає затяжний військовий конфлікт, надзвичайно важко бачити й утримувати в серці горизонт справжнього миру, який здатний принести зцілення всім, – а не просто прагнути перемоги над ворогом. Ця складність відчувається не лише в секулярному суспільстві, в якому зростає рівень агресії, а й у Церкві. Мир як майже виключно перемога над ворогом часто стає парадигмою, з якої в Україні до суспільства промовляють не лише державні і громадські, а й священнослужителі (див. The Religious Factor in Conflict, Research on the Peacebuilding Potential of Religious Communities in Ukraine). І хоча, зважаючи на обставини, така ситуація видається цілком природною – адже «миром» за будь-яку ціну в Україні часто спекулюють політичні сили, що фактично відстоюють політичні інтереси Росії, в тому числі в УПЦ МП – щирий і радикальний євангельський заклик «За життя світу» до ненасильства й миротворчості може допомогти ПЦУ не втрачати в серці горизонт примирення й пам’ятати, що він залишається актуальним не лише для Церкви Апостольських часів, а й для сьогодення.
По-друге, у релігійному плані в разі серйозного сприйняття документу в Україні заклик до відкритості та діалогу як реалізації природи Церкви у спілкуванні посилює надію на відновлення сопричастя всередині українського православ’я. Для УПЦ МП діалог наразі неможливий, оскільки заборонений недіалогічною ієрархією РПЦ; більше того, переконані в помилковості рішення про автокефалію в Україні, віряни і клір МП часто самі не бажають жодного діалогу і надають перевагу іноді агресивній самоізоляції. Натомість вірянам і кліру ПЦУ через довгу й важку історію приниження і пригноблення всього українського зі сторони Москви часто психологічно важко щиро бажати та сподіватися на відновлення стосунків зі своїми православними братами та сестрами в МП у ненасильницький спосіб. Так само як і у випадку військового конфлікту на Сході, в цій Церкві – особливо у тих провінційних парафіях, де точаться майнові конфлікти – часто відчувається бажання не так глибокого миру від Бога, як просто перемоги «своїх»/поглинання в свою Церкву «чужих» (див. The Religious Factor in Conflict). Позбавлене моралізму і спекуляцій нагадування про радикально діалогічну і миротворчу природу Церкви в цьому контексті можуть допомогти ПЦУ глибше усвідомити та реалізувати своє не політичне, а власне євангельське покликання.
ІІІ
В Україні, безумовно, вже існує ґрунт, на якому зерна «За життя світу» можуть дати добрі плоди, адже після «Революції гідності» 2013-14 демократичний дискурс гідності людини, центральний для документу.
Православна Церква України, хоча й не має поки соціальної доктрини, у своїй комунікації із суспільством через заяви митрополита Епіфанія та самопрезентацію в соціальних мережах регулярно висловлює погляди, надзвичайно близькі інтенціям документу: це повага до гідності й свободи кожної людини, відкритість Церкви до громадянського суспільства та демократичного устрою держави, солідарність і співчуття до кожного, незалежно від його або її статусу, статі, майнового достатку та інших означників («Церква з Тобою» – основне гасло ПЦУ), екуменічна та міжрелігійна відкритість та діалог тощо. І хоча такі декларації далеко не завжди відповідають реальному стану речей на місцевих парафіях (це потребувало б окремої статті), такий вектор є надзвичайно важливим і обнадійливим.
У богословському плані ідеї, близькі до документу, розвивають відомі українські православні богослови о. Кирило Говорун (сучасна православна еклезіологія і політична теологія), Олександр Філоненко (богослов’я спілкування), Юрій Чорноморець (соціальна й політична теологія).
Майданчик, з якого почалася власне українська рецепція документу «За життя світу», – це київське науково-видавниче об’єднання «Дух і літера», співробітники якого здійснили його переклад українською та російською. Влітку 2020 широке обговорення «За життя світу» онлайн почав Відкритий православний університет на чолі з прот. Георгієм Коваленком, який нещодавно захистив дисертацію про функціональність та перспективи розвитку концепції «відкритого православ’я». У травні 2020 ВПУ організував два вебінари навколо документу, у яких взяли участь близько 50 людей – богословів, публічних церковних та світських фігур та просто зацікавлених осіб з різних християнських конфесій з різних міст України та з-за кордону; на них встигли обговорити значення документу та його перший розділ. Влітку 2021 року у рамках проєкту ВПУ «Порозуміння. Релігійні спільноти і подолання поляризації українського суспільства» пройшов вебінар на тему документа та православного вчення про війну, мир і насильство. У серпні 2020 два вебінари навколо «За життя світу» відбулися під час Київського літнього богословського інституту, організованого «Дух і літера» та Центром св. Климента «Спілкування та діалог культур». На одному з них Олександр Філоненко запропонував учасливість в житті світу як методологічний ключ до документу; на другому о. Кирило Говорун розглянув проблематику прав людини.
Після цього в українському інтернеті на базі «Дух і літера» та Центру св. Климента «Спілкування і діалог культур» з’явилася онлайн-школа «ЕТОС» (ethos.org.ua), яка від документу «За життя світу» отримала власні назву та натхнення, а в «Дух і літера» був заснований відділ «Етос» для видання книг у дусі документу. Серед перших таких книг були видані український та російський переклади книги о. Іоана Хрисавгіса «Варфоломій. Апостольська місія, пророче бачення» та російський переклад книги «Містичне як політичне. Демократія та не-радикальна ортодоксія» Арістотеля Папаніколау. Координатори ЕТОС-Школи – православні християни з цих організацій, що належать до ПЦУ (одна з них – авторка цієї статті); при цьому ЕТОС принципово відкритий для людей з різних юрисдикцій та конфесій, акцентуючи гідність кожної людини незалежно від віросповідання. Учасниками курсів ЕТОСу є віряни і ПЦУ, і УПЦ, і РПЦ, і ВП, – з України, непідконтрольних територій на сході, Білорусі, Росії та країн в усьому світі, які розуміють українську та російську мови, а також як миряни, так і клірики інших спільнот та віросповідань. Курси ЕТОСу зазвичай піднімають такі богословські та антропологічні питання, які заохочують до щирого висловлювання та обговорення, а тому сприяють порозумінню.
Однак ці ініціативи, хоча й отримали резонанс у середовищі української церковної інтелігенції, все ж не набули загальноцерковного розголосу. У вересні ж 2021 розпочалася робота з підготовки української рецепції «За життя світу» та через нього – Святого і Великого Собору на Криті – на рівні всієї Православної Церкви України. Тепер з благословення митрополита Епіфанія невелика координаційна група на чолі з архієпископом Федором Полтавським і Кременчуцьким, Головою Синодального управління ПЦУ у справах молоді, наразі готує регулярні зустрічі експертної комісії за участю богословів, кліриків, громадських діячів по кожному розділу документу. У результаті планується видання книги «За життя світу: соціальний етос вселенського православ’я у діалозі з Україною», в яку увійдуть текст самого документу та доповнення, вироблені експертною групою (коментарі, питання, глосарій, методичні матеріали). Іншим результатом стане підготовка керівників єпархіальних відділів ПЦУ для проведення обговорень питань цієї книги на парафіях, в монастирях, з молоддю та в соціальному служінні. Підсумковою частиною буде публічна презентація книжки, а через неї – погляду Церкви на складні питання сьогодення – для суспільства, освіти, культури. Як безпосередній учасник цієї роботи, я маю велику надію, що вона принесе великі плоди. Можливо, вона стане поштовхом для створення соціальної концепції власне ПЦУ. Дуже хотілося б, щоб вона також сприяла розвитку діалогу в українському суспільстві і православ’ї.