Послання польських і німецьких єпископів 1965

Пастирський лист польських єпископів до німецьких колег від 18 листопада 1965 р.

Високодостойні колеги по Собору!

Дозвольте нам, вельмишановні брати, перш ніж Собор завершить свою роботу, поділитися з нашими найближчими західними сусідами радісною звісткою по те, що в наступному році – році Господньому 1966-му – церква Христова в Польщі, а разом із нею і весь польський народ відзначатимуть тисячоліття свого хрещення, а отже – тисячоліття існування нації та держави.

Цим ми запрошуємо вас по-братськи, але водночас в найурочистіший спосіб, взяти участь у церковному святкуванні польського Міленіуму; кульмінація цього польського Te deum laudamus має відбутися на початку травня 1966 року на пагорбі Ясна Гура, у Пресвятої Матері Божої, королеви Польщі.

Наступні пояснення можуть слугувати історичним і водночас дуже актуальним коментарем до нашого Міленіуму та, можливо, з Божою допомогою ще більше зблизити обидва наші народи в обопільному діалозі.  

Згідно з незаперечно встановленим історичним фактом, у 966 році польський князь Мєшко І, завдяки впливу своєї дружини, доньки чеського короля Дубровки, став першим польським князем, що прийняв святе таїнство хрещення разом зі своїм двором. З цього моменту християнське місіонерство (вже задовго до того передвіщене в нашій країні християнськими апостолами) поширилося на всю територію, населену поляками. Син і наступник Мєшка І, Болеслав Хоробрий, продовжив справу батька з християнізації Польщі і добився від тодішнього папи Сильвестра ІІ встановлення власної польської ієрархії з першою метрополією в Гнєзно і трьома суфраганськими єпархіями – Краковом, Вроцлавом і Колобжегом. До 1821 року Гнєзно залишалося метрополією Вроцлавської єпархії. У 1000 році тодішній правитель Римської імперії імператор Оттон ІІІ разом із Болеславом Хоробрим вирушили прочанами до святилища св. Войцеха (Адальберта), який за кілька років до того загинув мученицькою смертю від рук балтійських прусів. Обидва правителі – римський і майбутній польський король (незадовго до смерті Болеслава було короновано) – пройшли босоніж довгий шлях до святих мощей у Гнєзно, де з глибоким хвилюванням віддали їм належну шану. Це – історичні витоки християнської Польщі й водночас джерела її національної та державної єдності. На цих підвалинах – християнських, церковних, національних і державних разом – її впродовж тисячі років продовжували розбудовувати нові покоління правителів, королів, єпископів і священиків. Симбіоз християнства, церкви та держави існував у Польщі від початку й фактично ніколи не порушувався. Згодом це породило спільний майже для всіх поляків спосіб мислення: поляк – це водночас католик. З цього постав і польський релігійний стиль, в якому релігійне від початку перепліталося та зростало разом із національним – з усіма позитивними, але й негативними аспектами цієї проблеми. До цього релігійного стилю життя споконвіку належав польський культ Марії як його головний символ. Найдавніші польські церкви присвячені Матері Божій (в тому числі Кафедральний собор у Гнєзно); найдавніша польська пісня – так би мовити, колискова польського народу – це пісня про Марію, яку співають і до сьогодні: «Bogurodzica-dziewica, Bogiem Sławiona Maryja» («Богородиця-діва, Богом уславлена Марія»). Її виникнення традиція пов’язує зі святим Войцехом, так само як це робить легенда з польськими білими орлами в гнізді Гнєзно. Ці та подібні до них традиції і народні легенди, що, немов плющ, оплітають історичні факти, так тісно сплели між собою народ і християнство, що їх просто неможливо роз’єднати, не зашкодивши їм. Саме від них походять всі пізніші польські культурні події, весь польський національний і культурний розвиток, на який вони справили чималий вплив.

Найновіша історіографія надає цим нашим витокам наступне політичне та культурне значення: «В умовах існування імперії Оттона Великого тисячоліття тому відбувся вступ Польщі до латинського християнства, і завдяки напрочуд вправній політиці Мєшка І, а потім Болеслава Хороброго, вона стала рівноправним членом всесвітньої за задумом, спрямованої на захоплення всього невізантійського світу Римської імперії Оттона ІІІ, зробивши тим самим вирішальний внесок у формування Східної Європи…»

Так були закладені підвалини та створені форма й передумови для наступних плідних німецько-польських відносин і поширення західної культури. На жаль, ці відносини не завжди залишалися плідними в подальшому ході історії і в останні століття перетворилися, так би мовити, на свого роду «спадкову ворожнечу». Але про це пізніше.

Приєднання нового Польського королівства до Заходу (а це відбулося завдяки папському престолу, в розпорядження якого польські королі неодноразово себе надавали) призвело в середньовіччі до пожвавленого та надзвичайно багатого в усіх сенсах обміну між Польщею та західними народами, особливо  південно-німецькими, але також Бургундією, Фландрією, Італією, а згодом Францією, Австрією та італійськими державами доби Відродження. При цьому Польща, природно, як молодше державне утворення, молодша з сестер християнської Європи, спочатку більше приймала, ніж давала.

Між Калішем і Краковом, середньовічною резиденцією польських королів, і Бамбергом, Шпеєром, Майнцем, Прагою, Парижем, Кельном, Ліоном, Клерво та Гентом відбувався обмін не лише товарами. З Заходу приходили бенедиктинці, цистерціанці, а пізніше – члени орденів мендикантів, які одразу отримали в Польщі, на новій, ще не ораній, християнській території потужний імпульс. Потім до цього додалося середньовічне Магдебурзьке право, яке дуже стало в пригоді під час заснування польських міст. До Польщі стікалися також німецькі купці, архітектори, митці та просто поселенці, й багато хто з них став часткою польської нації, хоча німецькі прізвища були їм залишені. У великому Маріацькому костелі в Кракові досі можна побачити епітафії членів численних німецьких родин доби середньовіччя, які згодом стали поляками, з чого Гітлер та інші сумнозвісні особи зробили простий висновок, що Краків і вся Польща були суто німецьким поселенням, тому ставлення до них має бути відповідним. Класичним прикладом німецько-польської співпраці в галузі культури та мистецтва доби пізнього середньовіччя є, мабуть, всесвітньо відомий скульптор Файт Штос із Нюрнберга (Віт Ствош), який майже все життя працював у Кракові; всі його тамтешні витвори натхнені «духом місця», польським довкіллям: він створив у Кракові власну мистецьку школу, плідний вплив якої на Польщу відчувався протягом багатьох поколінь.

Поляки дуже шанували своїх братів із християнського Заходу, що приходили до них як посланці істинної культури й ніколи не приховували їхнього непольського походження. Ми справді маємо дуже багато за що дякувати західній, в тому числі німецькій, культурі.

Апостоли та святі теж приходили до нас із Заходу, й вони належать, мабуть, до найціннішого з того, що подарував нам Захід. Вплив вашої корисної суспільної діяльності ми відчуваємо повсюдно аж до сьогодні. До числа найвідоміших постатей ми зараховуємо святого Бруно фон Кверфурта, «єпископа язичників», що євангелізував слов’янський і литовський північний захід за згодою Болеслава Хороброго. Цілком особливе місце посідає св. Гедвіга (Ядвіга), сілезька княгиня, народжена в Андексі, дружина польського князя з династії П’ястів Генрика Бородатого й засновниця цистерціанського монастиря в Тшебниці, де й була похована. У ХІІІ ст. вона стала найбільшою доброчинницею польського народу в тодішніх західних областях Польщі за П’ястів – Сілезії. Істориками встановлено, що вона навіть вивчила польську мову заради служіння польському простому народові. Після смерті та швидкої канонізації Ядвіги до її могили в Тшебниці (згодом названої Требніцем) безнастанно линули маси людей із Польщі та Німеччини. Те саме й сьогодні роблять тисячі й тисячі, і ніхто не закидає великій святій нашої країни, що в ній текла німецька кров, – навпаки, всі (крім деяких фанатиків-націоналістів) вбачають у ній найкращий приклад встановлення зв’язку між Польщею та Німеччиною, і ми радіємо, коли чуємо таку саму думку і з німецької сторони. Адже найкраще будувати мости між народами вміють тільки святі люди, тільки ті, хто має чесні наміри та чисті руки. Вони нічого не хочуть відібрати у братського народу: ні мови, ні звичаїв, ні землі, ні матеріальних благ. Навпаки, вони приносять йому найцінніші блага культури і віддають зазвичай найдорожче – себе самих, кидаючи тим самим сім’я власної особистості в плодючий грунт сусідньої країни для виконання нової місії. І це, як казав Спаситель, повертається сторицею, впродовж багатьох поколінь. Отож ми бачимо в Польщі святу Ядвігу Сілезьку, а також усіх інших місіонерів і мучеників, які приходили з західних країн і вели свою діяльність на чолі з уже згаданим мучеником-апостолом Войцехом-Адальбертом з Праги. У цьому полягає, мабуть, найглибша відмінність справжньої християнської культурної місії від так званого колоніалізму, який сьогодні справедливо засуджується.

Після 1200 року, коли Польща, її люди та інституції дедалі більше християнизувалися, в ній стали з’являтися і власні, польські святі.

Уже в ХІІ столітті краківський єпископ Станіслав Щепановський, сповідник і мученик, був убитий перед вівтарем королем Болеславом Хоробрим (сам король згодом помер розкаяним праведником у вигнанні, в одному з монастирів Верхньої Австрії). Біля могили святого Станіслава в Королевському соборі Кракова на його честь пролунала велична пісня, яку сьогодні співають по всій Польщі латиною: «Gaude mater Polonia, prole foecunda nobili…».

Потім на небосхилі з’явилося святе польське потрійне сузір’я з родини Одровац (стародавнього роду, який століттями мешкав на Одері у Верхній Сілезії). Найяскравішою з цих зірок був святий Гіацинт (польською мовою його називали Яцеком), апостол-домініканець, який велетенськими кроками обійшов усю Східну Європу – від Моравії до Прибалтики, від Литви до Києва. Його родича, блаженного Чеслава, теж домініканця, який боронив тодішнє місто Вроцлав від монголів і похований у теперішньому Вроцлаві, в новозбудованому костелі Войцеха (Адальберта), вшановує як свого покровителя побожне населення цього міста, відродженого з руїн 1945 року. І, нарешті, в Кракові покоїться блаженна Броніслава – за переказами, сестра блаженного Чеслава, норбертаріанка зі Сілезії.

Зірок на небосхилі святих стає дедалі більше: в Сончі це блаженна Кунігунда, в Гнєзно – Богумил і блаженна Йоланта, в Мазовії – Владислав, на Королівському замку в Кракові – праведна королева Ядвіга, нова польська Гедвіга, що чекає на свою канонізацію. Пізніше додалися нові святі та мученики: святий Станіслав Костка, єзуїт-послушник у Римі, святий Йоганнес Кантіус, професор Ягеллонського університету в Кракові, святий Андрій Боболя, священномученик зі східної Польщі, канонізований 1938 року, та інші святі – аж до Максиміліана Кольбе, отця-францисканця, мученика з концтабору Освєнцим, який добровільно віддав своє життя за іншого в’язня. Зараз у Римі близько 30 польських кандидатів очікують на канонізацію або беатифікацію. Наш народ шанує своїх святих і вважає їх найшляхетнішим із усього, що може породити християнська земля.

Згаданий вище польський університет у Кракові був першим, окрім Празького, подібним закладом на всьому східноєвропейському просторі. Заснований ще 1363 року королем Казиміром Великим, він століттями залишався світочем не лише політичної, а й загальної європейської культури, в найкращому сенсі цього слова. У XV та XVI століттях коли сілезькі землі П’ястів вже не належали до польського королівства, у Кракові навчалися й викладали тисячі студентів і професорів із Вратіславії (Бреслау), Рацибожа (Ратібора), Глівіце (Глейвіца), Глогова (Глогау), Ниси (Нейсе), Ополе (Оппельна) та багатьох інших міст Сілезії. Їхні імена та назви місць народження записані цією польсько-латинською мовою в старих університетських реєстрах. Є там і ім’я Ніколауса Коперника (Копернікуса), який навчався в Кракові астрономії у професора Мартіна Биліці. Цей університет випустив і подарував європейській культурі сотні науковців найвищого рангу: математиків, фізиків, медиків, правознавців, астрономів, істориків і філософів культури. В їхньому числі – знаменитий Паулюс Влодкович, ректор Краківського університету, який на Констанцському соборі відверто й вільно, з найвищою науковою авторитетністю навчав нечуваній для того часу релігійній і людській толерантності та з великою особистою мужністю обстоював думку, що язичницькі народи Східної Європи не є дичиною для полювання, яку треба і можна навертати в християнство вогнем і мечем. Вони, як і християни, мають свої природні права людини…

Влодкович був, так би мовити, класичним прикладом польського толерантного та ліберального мислення. Його тези були спрямовані проти німецьких лицарів Ордену, так званих «хрестоносців», які в ті часи на слов’янські півночі, в Пруссії і Прибалтиці, саме вогнем і мечем навертали до своєї віри тамтешнє корінне населення й упродовж століть залишалися жахливим і вкрай компрометуючим тягарем для європейського християнства та його символа – хреста, а також для Церкви, від імені якої вони виступали. Ще й сьогодні, коли відтоді минуло багато поколінь і століть, слово «krzyżak» («хрестоносець») є для кожного поляка лайкою та страховищем і здавна, на жаль, надто часто ототожнюється з усім німецьким. З тих територій, де колись жили «хрестоносці», пізніше вийшли ті самі пруссаки, що знеславили геть усе німецьке на польських землях: Альбрехт Прусський, Фрідріх Великий, Бісмарк і, нарешті, Гітлер.

Поляки завжди вважали Фрідріха ІІ головним призвідником поділу Польщі і мали, безсумнівно, для цього підстави. Впродовж півтора століття багатомільйонний польський народ жив розділеним між трьома великими державами того часу: Пруссією, Росією та Австрією, аж поки наприкінці Першої світової війни, в 1918 році, не почав поступово виходити зі своєї могили. Вкрай послаблена, Польща після цього почала нове, незалежне існування в умовах неймовірних труднощів…

Після короткого періоду незалежності, що тривав усього 20 років (з 1918 по 1939 рік), на польський народ, не з його провини, обрушилося те, що евфемістично називають Другою світовою війною, тимчасом як для нас, поляків, це замислювалося як цілковите знищення та викорінення. На нашу бідну батьківщину спустилася жахлива темна ніч, якої ми не переживали вже впродовж кількох поколінь. У нас це зазвичай називають «періодом німецької окупації», і під цією назвою він увійшов у польську історію. Ми всі були безпорадні й беззахисні. Країна була вкрита концтаборами, над якими день і ніч здіймався дим крематоріїв. Більше шести мільйонів польських громадян, здебільшого єврейського походження, заплатили за цей період окупації своїм життям. Передову польську інтелігенцію було просто зметено. Дві тисячі польських священиків і п’ятеро єпископів (чверть тогочасного єпископату) загинули в концтаборах. Сотні священиків і десятки тисяч мирних жителів були розстріляні на місцях на початку війни (лише в Хелмінській єпархії – 778 священиків). Єпархія Влоцлавека втратила за час війни 48 відсотків своїх священиків, єпархія Хелмно – 47 відсотків. Багатьох інших було переселено. Всі середні та вищі навчальні заклади були закриті, семінарії ліквідовані. Будь-який військовий німецький однострій, не лише есесівський, став для всіх поляків не тільки символом кошмару, а й символом ненависті до німців. Усім польським родинам довелося оплакувати своїх загиблих. Ми не хочемо перелічувати все, аби не роз’ятрювати ран, які ще не зажили. Якщо ми згадуємо цю жахливу польську ніч, то лише для того, щоб сьогодні якоюсь мірою збагнути себе самих і свій спосіб мислення… Ми намагаємося забути. Ми сподіваємося, що час – великий бог Кайрос – поступово загоїть ці духовні рани.

Після всього, що сталося в минулому – на жаль, у зовсім нещодавньому минулому, – не дивно, що весь польський народ відчуває важкий тиск потреби в елементарній безпеці та все ще з підозрою дивиться вбік свого найближчого західного сусіда. Цей ментальний стан є, так би мовити, проблемою нашого покоління, яка, дасть Бог, за доброї волі може і має поступово зникнути. У важких політичних і духовних лихах нашого народу, в його роз’єднаності впродовж століть католицька церква та Пресвята Діва Марія завжди залишалися рятувальним колом і символом національної єдності, як і польська родина. В усіх визвольних битвах за часів пригноблення поляки йшли на барикади з цими символами: з білим орлом з одного боку прапора свободи та Богоматір’ю – з іншого. Їхнім девізом завжди було: «За вашу і нашу свободу».

Це приблизно тисячолітній (в дуже загальному накресленні) розвиток історії польської культури з особливим урахуванням німецько-польського сусідства. Тягар взаємостосунків все ще залишається важким і підсилюється так званою «гострою темою», пов’язаною з цим сусідством. Західний польський кордон по Одеру та Нейсе є для Німеччини, як ми добре розуміємо, надзвичайно гірким наслідком останньої війни масового знищення – разом зі стражданнями мільйонів біженців і переміщених німців (за спільним наказом держав-переможниць у Потсдамі 1945 року!). Більша частина населення залишила ці області зі страху перед російським наступом і втекла на Захід. Для нашої батьківщини, яка вийшла з цих масових побоїщ не державою-переможницею, а вкрай виснаженою країною, це питання існування (а не питання «більшого життєвого простору»!); хіба що більш ніж 30-тридцятимільйонний народ захочуть втиснути у вузький коридор «Генеральної губернії» 1939–1945 рр. – без західних територій, але й без східних, звідки мільйонам поляків з 1945 року довелося переселятися до «потсдамських західних територій». А куди ж їм було йти, якщо так звана Генеральна губернія разом зі столицею Варшавою лежала в руїнах? Нищівні хвилі останньої війни не один раз, як у Німеччині, а неодноразово, починаючи з 1914 року, проносилися туди й назад польськими землями, як апокаліптичні вершники, щоразу залишаючи за собою руїни та уламки, злидні, хвороби, епідемії, сльози та смерть і дедалі сильніші комплекси помсти й ненависті.

Пробачте нас, любі німецькі брати, за цей перелік того, що сталося за цей останній період нашої тисячолітньої історії! Це не обвинувачення, а радше власне самовиправдання! Ми дуже добре знаємо, як багато німців упродовж років зазнавали надлюдського тиску націонал-соціалістів на совість людини, ми знаємо про жахливу душевну скруту, що її переживали в ті часи чесні та відповідальні німецькі єпископи – такі, як кардинали фон Фаульгабер, фон Гален і фон Прейзінг. Ми знаємо про мучеників «Білої троянди», про заколотників 20 липня, ми знаємо, що багато мирян і священиків пожертвували своїм життям (Ліхтенберг, Мецгер, Клаузенер та багато інших). Тисячі німців – християн і комуністів – розділили в концтаборах долю наших польських братів…

І незважаючи на все це, незважаючи на майже безнадійний, обтяжений минулим стан речей, саме виходячи з цього стану речей, ми закликаємо вас, високошановані брати: спробуймо забути! Досить полеміки, досить холодної війни, потрібно розпочати той діалог, якого сьогодні повсюдно прагнуть Собор і папа Павло Vl. Якщо з обох сторін присутня справжня добра воля – а в цьому, мабуть, ніхто не сумнівається, – то серйозний діалог неодмінно буде успішним, попри всі труднощі та «гострі теми».

Саме на Вселенському соборі нам здається наполегливою вимогою часу без зволікань розпочати цей діалог на рівні єпископального пастирства, аби ближче познайомитися один із одним, із нашими обопільними народними звичаями, релігійним культом і способом життя, що мають своє коріння в минулому і зумовлені саме цим культурним минулим. 

Разом із усім польським народом Божим ми старалися підготуватися до святкування тисячоліття за допомогою так званої «Великої новени» під високим заступництвом Пресвятої Діви Марії. Протягом дев’ятьох років поспіль (з 1957-го до 1965-го) ми – в дусі «per Mariam ad Jesum» – залучали церковну кафедру в Польщі, а також усе душеопікування до вирішення важливих сучасних пастирських проблем і соціальних завдань: душеопікування молоді, розвитку суспільства в справедливості та любові, суспільних небезпек, національного випробування совісті, шлюбу та сімейного життя, катехізичних завдань тощо.

Всі віряни також найактивнішим чином брали духовну участь у Вселенському соборі через молитви, пожертви та покаяння. Під час засідань Собору в усіх парафіях відбувалися молебни, а святий образ Богоматері, як і сповідальні та лавки для причастя в Ченстохові тижнями обсідали парафіяльні делегації із усієї Польщі, які бажали допомогти особистими пожертвами та молитвами.

І, нарешті, цього року – останнього з «Великої новени» – всі ми присвятили себе Божій Матері: єпископи, священики, представники релігійних орденів, а також усі верстви наших вірян. Від величезних моральних і соціальних небезпек, що загрожують не тільки душі нашого народу, а й його біологічному існуванню, нас може врятувати лише допомога та милість нашого Спасителя, про яку ми хочемо благати через посередництво Його матері, Пресвятої Діви. Ми кидаємося в її обійми з дитячою довірливістю. Лише так ми можемо здобути внутрішню свободу як послужливі й водночас вільні діти, та навіть як «раби Божі», за словами святого Павла.  

Ми просимо вас, католицькі пастирі німецького народу: спробуйте в свій власний спосіб приєднатися до святкування нашого християнського тисячоліття – чи то через молитву, чи то через якийсь особливий день пам’яті. Ми будемо вдячні за будь-який подібний жест. Також просимо вас передати наші вітання і вдячність німецьким братам-протестантам, які разом із нами та вами намагаються знайти розв’язок наших проблем.

Керуючись цим найхристияннішим і водночас дуже людським духом, ми простягаємо руки до вас, що сидять там, на лавах Собору, який наближається до свого завершення, даруємо своє прощення й просимо про прощення. І якщо ви, німецькі єпископи та отці Собору, приймете, як брати, наші простягнуті руки, то лише тоді ми зможемо зі спокійною совістю цілком по-християнськи відсвяткувати своє тисячоліття. І ми з щирим серцем запрошуємо вас до Польщі на це святкування.

Хай буде з нами милість Спасителя та Діви Марії, королеви Польщі, Regina Mundi і Mater Ecclesiae.

Рим, 18 листопада 1965 р.

Під листом підписалися:

Stefan Cardinalis Wyszyliski, Primas Poloniae
Antonius Baraniak, Archiepiscopus Posnaniensis
Bolesiaw Kominek, Archiepp. Tit. in Wrociaw
Carolus Wojtyla, Archiepiscopus Metropolita Cracoviensis
Antono Pawlowski, Episcopus Vladislaviensis
Casimirus Joseph Kowalski, Episcopus Culmensis
Michael Klepacz, Episcopus Lodzensis, Ord.
Petrus Kalwa, Episcopus Lublinensis
Franciscus Jop, Episcopus in Opole
Herbertus Bednorz, Episcopus Coadiutor Katovicensis
Stefan Barela, Episcopus Czestochoviensis
Bogdan Sikorski, Episcopus Plocensis
Edmund Nowicki, Episcopus Gedanensis
Joannes Jaroszewicz, Admin. Apost. Kielcensis
Jerzy Ablewicz, Episcopus Tarnovlensis
Joseph Drzazga, Episcopus Vic. co. p. Olsztyn
Stanistaw Jakiel, Vic. Cap. Przemygl
Andrzej Wronka, Episcopus Auxil. in Wroclaw
Venceslaus Majewski, Episcopus Auxil. Varsaviensis
Georgius Stroba, Episcopus Auxil. in Gorzöw
Franciscus Jedwabski, Episcopus Auxil. in Pozriafi
Julianus Groblicki, Episcopus Auxil. Cracoviensis
Carolus Pgkala, Episcopus Auxil. in Tarnöw
Zygfryd Kowalski, Episcopus Auxil. Culmensis
Georgius Modzelewski, Episcopus Auxil. Varsaviensis
Jan Wosifiski, Episcopus Auxil. Plocensis
Bogdan Bejze, Episcopus Auxil. Lodzensis
Thaddaeus Szyagrzyk, Episcopus Auxil. Czestochoviensis
Venceslaus Skomorucha, Episcopus Auxil. in Siedlce
Jan Zargba, Episcopus Auxil. Vladislaviensis
Henricus Grzondziel, Episcopus Auxil. in Opole
Joseph Kurpas, Episcopus Auxil. Katovicensis
Ladislaus Rubin, Episcopus Auxil. Gnesnensis
Paulus Latusek, Episcopus Auxil. in Wroclaw
Joannes Czerniak, Episcopus Auxil. in Gnienzno

Відповідь німецьких єпископів польським

5 грудня 1965

Вельмишановні брати по єпископському служінню!

Зі зворушенням і радістю отримали ми ваше послання від 18 листопада цього року та ваше дружнє запрошення на святкування тисячоліття християнізації польського народу. Ваше звернення до нас із цим словом ми розглядаємо як дорогоцінний плід нашої спільної роботи під час Собору. Ми з вдячністю приєднуємося до цієї ідеї і сподіваємось, що зможемо продовжити розпочатий між нами діалог і в Польщі, і в Німеччині. З Божою допомогою це спілкування сприятиме братерству між польським і німецьким народами й зміцнюватиме його.

Ми знаємо, як важко багатьом християнам було і все ще залишається після жахів Другої світової війни всім серцем дотримуватися основоположної істини нашої віри – віри в те, що ми діти Отця Небесного та брати в Христі. Це християнське братерство знайшло своє довгоочікуване вираження в 1948 році, під час святкування ювілею Кельнського собору, яке відвідали французькі та англійські кардинали і єпископи. Хай же тисячоліття хрещення Польщі наступного року теж буде таким знаком.

У своєму листі, вельмишановні брати, ви нагадали нам про численні зв’язки, якими польський народ впродовж століть був поєднаний із християнською Європою, і про ту роль, яку він відігравав (і, сподіваємось, надалі відіграватиме) в історії цієї християнської Європи. При цьому вам вистачило великодушності згадати насамперед ті приклади, що роблять честь як вашому, так і нашому народам; приклади спільної праці, щирої поваги, плідних обмінів і взаємного розвитку, хоча все це могло б відступити на другий план перед несправедливістю та стражданнями, які доводилося терпіти польському народові в ході історії. І це втішний знак для майбутнього, на яке ми сподіваємося й до якого прагнемо щосили, коли ви нагадуєте нам, як польська церква в середні віки попри всі кордони здійснювала різноманітний обмін із німецькими містами, релігійними громадами та орденами. Нас глибоко зворушує наша єдність у вшануванні святої Гедвіги, в якій текла німецька кров і яка все ж таки, за вашими словами, була найбільшею доброчинницею польського народу в ХІІІ столітті. Цими світлими стоірінками польсько-німецьких стосунків ми, поза сумнівом, зобов’язані нашій спільній християнській вірі. Тому ми впевнені й погоджуємося з вами, вельмишановні брати: якщо ми хочемо бути братами-християнами поза будь-якими відмінностями, якщо ми, єпископи, як було ясно сказано на цьому Соборі, хочемо бути передусім колегією пастирів, що служать єдиному народу Божому, якщо ми скеровуємо до цього і наші партикулярні церкви, то тіні минулого, які все ще тяжіють над обома нашими народами, мають відступити. Жахливі речі були зроблені з польським народом німцями і від імені німецького народу. Ми знаємо, що повинні витерпіти наслідки цієї війни, які є важкими і для нашої країни. Ми розуміємо, що період німецької окупації залишив після себе пекучу рану, яку навіть за доброї волі дуже важко загоїти. Тим більше вдячні ми за те, що цей факт не завадив вам визнати з істинно християнською великодушністю той важкий тиск на свідомість, який за націонал-соціалізму довелося пережити також великій частині німецького населення. Ми вдячні за те, що ви навіть попри мільйони польських жертв того часу згадуєте німців, які чинили спротив цьому злу й подекуди віддавали свої життя. Нас втішає те, що багато наших священиків і вірян під час тієї ночі ненависті вступалися за скривджений польський народ і молитвою, і пожертвою, прирікаючи себе на тюрму та смерть заради цієї християнської любові. Ми вдячні за те, що, крім неймовірних страждань польського народу, ви згадуєте і про тяжку долю мільйонів німецьких вигнанців і біженців.

Проте взаємне визнання провини та несправедливості (тут ми однієї думки) не допоможе нам рухатися вперед. Ми – діти одного Отця Небесного. Будь-яка людська несправедливість – це, передусім, провина перед Богом; прощення треба просити в нього. Наше «Пробач нам гріхи наші!» з молитви «Отче наш» спрямоване насамперед до нього. Тоді ми зможемо щиро просити вибачення і в наших сусідів. Тож і ми просимо забути, просимо пробачити. Забувати – це людська справа. Прохання про пробачення – це заклик до кожного, хто зазнав несправедливості, подивитися на цю несправедливість милосердними очами Бога й дозволити розпочати все з початку.

Цей початок особливо обтяжений гіркими наслідками війни, розпочатої і програної Німеччиною. Мільйонам поляків довелося переселитися зі сходу до відведених ним областей. Нам добре відомо, що значать внаслідок цього ці області для сьогоднішніх поляків. Але й мільйонам німців довелося залишити свою батьківщину, землю своїх батьків і предків, які приходили в цю країну не завойовниками, а протягом століть запрошувалися сюди місцевими правителями. Тому ми мусимо сказати вам з любов’ю та щирістю: коли ці німці кажуть про «право на батьківщину», в цьому (за деякими винятками) немає агресивних намірів. Наші сілезці, померанці та східні пруссаки хочуть сказати цим, що жили на своїй старій батьківщині по праву й надалі відчувають зв’язок із нею. При цьому вони усвідомлюють, що тепер там підростає молоде покоління, яке теж вважає цю землю, надану їхнім батькам, своєю батьківщиною. Християнська любов намагається співчувати турботам і скрутам інших і в такий спосіб долати і міжнародну напруженість, і кордони. Вона прагне усунути дух ненависті, ворожнечі та реваншизму. Отже, вона сприятиме подоланню всіх сумних наслідків війни за допомогою рішення, яке буде задовільним і справедливим для всіх сторін. Можете бути впевненими, що жоден німецький єпископ не бажає й ніколи не сприятиме нічому іншому, крім братських стосунків обох народів і їхнього відвертого та чесного діалогу.

На таке братерство доброї волі може надихнути нас досвід Собору. Адже й для нього шляхи не завжди були передбачуваними, мета не завжди була чіткою і ясною, й Отці нерідко зупинялися нерішуче на перехрестях, але потім з милості Божої нам вказувався шлях і подекуди дарувалося несподіване рішення. Отож ми разом із вами сподіваємось, що й обом нашим народам Бог у майбутньому покаже рішення, якщо ми надамо йому докази нашої доброї волі. І на знак нашої доброї волі, вельмишановні брати, ми хочемо, щиро подякувавши за запрошення, прибути прочанами до вашої святині – Матері Божої Ченстоховської – і розділити вашу і всього вашого народу радість. Ми молитимемося разом із вами в тих храмах, де польський народ часто, й особливо в теперішній час, просить у Бога сил і благословіння. Ми обіцяємо закликати своїх вірян приєднатися до наших і ваших молитов у місяць Діви Марії, що наближається.

Ми зробимо все, щоб цей зв’язок між нами не обривався і надалі. У 1968 році в Ессені відбудеться з’їзд католиків Німеччини. Того ж року відзначатиме тисячоліття з дня свого заснування Мейсенська єпархія. Для нас і наших вірян було б великою втіхою мати можливість привітати в себе з цих нагод польських єпископів. Запрошуючи вас, ми приєднуємося до вашого побажання, аби зустрічі єпископів і діалог, що розпочався, могли продовжитися в усіх сферах життя обох наших народів. Будь-які кроки, що можуть служити цій меті, ми щиро вітатимемо. Тому ми з радістю виконуємо також ваше прохання передати ваші особливі вітання нашим братам-євангелістам у Німеччині. Крім того, в своїх зусиллях досягти порозуміння ми відчуваємо єдність із усіма людьми доброї волі.

Високодостойні брати! Собор зібрав нас у святому місці для спільної праці та молитви. Під склепінням собору Святого Петра знайшла свій прихисток і маленька каплиця Божої Матері Ченстоховської. Там ми знайшли і образ святої Гедвіги, яку ваш народ особливо шанує і яку ви вважаєте «найкращим прикладом встановлення зв’язку між Польщею та Німеччиною». Давайте вчитися у цієї великої святої зустрічати один одного з глибокою повагою та любов’ю. Наприкінці вашого листа є безцінні слова, які можуть відкрити нове майбутнє для двох наших народів: «Ми простягаємо руки до вас, що сидять там, на лавах Собору, який наближається до свого завершення, даруємо своє прощення й просимо про прощення». З братерським благоговінням ми приймаємо ваші руки. Хай Бог миру через заступництво regina pacis дарує нам єдність і більше ніколи не дозволить духу ненависті роз’єднати наші руки!

Рим, 5 грудня 1965 р.

Під листом підписалися:

Jos. Card. Frings, Erzbischof von Köln
Julius Card. Döpfner, Erzbischof von München und Freising
Lorenz Card. Jaeger, Erzbischof von Paderborn
Josef Schneider, Erzbischof von Bamberg
Hermann Schäufele, Erzbischof von Freiburg
Alfred Bengsch, Erzbischof, Bischof von Berlin
Joseph Schröffer, Bischof von Eichstätt
Franz Hengsbach, Bischof von Essen
Adolf Bolte, Bischof von Fulda
Hermann Volk, Bischof von Mainz
Rudolf Graber, Bischof von Regensburg
Isidor Marcus Emanuel, Bischof von Speyer
Carl Jos. Leiprecht, Bischof von Rottenburg
Josef Stangl, Bischof von Würzburg
Wilhelm Kempf, Bischof von Limburg
Matthias Wehr, Bischof von Trier
Josef Stimpfle, Bischof von Augsburg
Heinrich Maria Janssen, Bischof von Hildesheim
Helmut Hermann Wittler, Bischof von Osnabrück
Johannes Pohlschneider, Bischof von Aachen
Otto Spülbeck, Bischof von Meißen
Joseph Höffner, Bischof von Münster
Gerhard Schaffran, Bischof und Kapitelsvikar in Görlitz
Heinrich Pachowiak, Weihbischof in Hildesheim
Walter Kampe, Weihbischof in Limburg
Johannes v. RudIoff, Weihbischof in Hamburg
Augustinus Frotz, Weihbischof in Köln
Eduard Schick, Weihbischof in Fulda
Hugo Aufderbeck, Weihbischof in Erfurt
Joseph Buchkremer, Weihbischof in Aachen
Heinrich Tenhumberg, Weihbischof in Münster i.W.
Alfons Kempf, Weihbischof in Würzburg
Julius Angerhausen, Weihbischof in Essen
Karl Gnädinger, Weihbischof in Freiburg
Joseph Zimmermann, Weihbischof in Augsburg
Carl Schmidt, Weihbischof in Trier
FriedrichRintelen,Weihbischof in Magdeburg
Josephus Hiltl, Weihbischof in Regensburg
Wilhelm Cleven, Weihbischof in Köln
Bernardus Stein, Weihbischof in Trier
Bernhard Schräder, Weihbischof in Schwerin
K Josef Maria Reuss, Weihbischof in Mainz

Підготовлено в рамках проекту «Порозуміння»

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *