Богослов’я війни і миру в Православній церкві

Підготував протоієрей Георгій Коваленко

Скорочення:

РПЦ – Російська православна церква
МП – Московський патріархат
УПЦ (МП) – Українська православна церква Московського патріархату
УАПЦ – Українська автокефальна православна церква
УПЦ КП – Українська православна церква Київський патріархат
ПЦУ – Православна церква України

Починаючи з 2014 р. (окупації Криму і початку військових дій на Донбасі) тема «війни і миру» стала надзвичайно актуальною для української держави, суспільства та церков. Підтримка керівництвом Російської православної церкви агресивної політики Російської федерації щодо України спонукала дослідити ставлення Православної церкви до війни як явища та участі в ній своїх вірних. Спробуємо проаналізувати і порівняти позиції Православних Церков щодо цього питання, в історичній ретроспективі та за допомогою офіційних документів і сповідань віри (катехизмів).

Того, хто зацікавиться цією темою очікує потрясіння, подібне до того, яке відбулося з всесвітньовідомим російським письменником і автором роману «Війна і мир» Львом Ніколайовичем Толстим, яке він описує в своїй релігійно-філософській автобіографії «В чем моя вера» (1884 р.):

«Когда мне открылся в первый раз смысл Христова учения, я никак не думал, что разъяснение этого смысла приведет меня к отрицанию учения церкви…

Уже при окончании моей работы случилось следующее: мальчик, сын мой, рассказал мне, что между двумя совсем необразованными, еле грамотными людьми, служащими у нас, шел спор по случаю статьи какой-то духовной книжки, в которой сказано, что не грех убивать людей-преступников и убивать на войне. Я не поверил тому, чтобы это могло быть напечатано, и попросил показать книжку. Книжечка, вызвавшая спор, называется: “Толковый молитвенник”. Издание третье (восьмой десяток тысяч). Москва, 1879 г. На странице 163-й этой книжки сказано:

“— Какая шестая заповедь Божия?
— Не убий. Не убий — не убивай.
— Что Бог запрещает этой заповедью?
— Запрещает убивать, то есть лишать жизни человека.
— Грех ли наказывать по закону преступника смертью и убивать неприятеля на войне?
— Не грех. Преступника лишают жизни, чтобы прекратить великое зло, которое он делает; неприятеля убивают на войне потому, что на войне сражаются за государя и отечество”.

И этими словами ограничивается объяснение того, почему отменяется заповедь Бога. Я не поверил своим глазам. Спорящие спросили моего мнения о своем споре. Я сказал тому, который признавал справедливость напечатанного, что это объяснение неправильно. “Как же так печатают неправильно против закона?” — спросил он. Я ничего не мог ему ответить…

…Я не мог верить, чтобы чисто языческое, не имеющее ничего христианского, содержание молитвенника было сознательно распространяемое в народе церковью учение. Чтобы проверить это, я купил все изданные Синодом или “с благословения” его книги, содержащие краткие изложения церковной веры для детей и народа, и перечитал их.

Содержание их было для меня почти новое. В то время как я учился закону Божию, этого еще не было. Не было, сколько мне помнится, заповедей блаженств, не было и учения о том, что убивать не грех. Во всех старых русских катехизисах этого нет. Нет ни в катехизисе Петра Могилы, ни в катехизисах Платона, ни в катехизисе Белякова, нет и в кратких католических катехизисах. Нововведение это сделано Филаретом, составившим также катехизис для военного сословия. Толковый молитвенник составлен по этому катехизису.

Основная книга есть “Пространный христианский катехизис православной церкви” для употребления всех православных христиан, изданный по высочайшему его императорского величества повелению…

…По случаю 6-й заповеди — не убий — люди с первых же строк научаются убивать.

“В. — Что запрещается 6-й заповедью?”
“О. — Убийство или отнятие жизни у ближнего каким бы то ни было образом”.
“В. — Всякое ли отнятие жизни есть законопреступное убийство?”
“О. — Не есть беззаконное убийство, когда отнимают жизнь по должности,

как-то:

1) когда преступника наказывают смертью по правосудию;
2) когда убивают неприятеля на войне за государя и отечество” (курсивы в подлиннике). И дальше:
“В. — Какие случаи относиться могут к законопреступному убийству?”
“О. — …2) когда кто укрывает или освобождает убийцу”.

И это печатается и насильно в сотнях тысяч экземпляров и под страхом угроз и наказаний внушается всем русским людям под видом христианского учения. Этому учат весь русский народ»^[1]Лев Толстой «В чем моя вера?» [Електронний ресурс]. Философия (електронна бібліотека). Доступ за посиланням. … Continue reading.

Важливо зазначити, що згаданий Катехизис митрополита Філарета Дроздова до сьогодні є єдиним офіційним катехизисом РПЦ. Останнє відання, здійснене Видавництвом Московського патріархату і рекомендоване Видавничою радою РПЦ, датоване 2020 р.^[2]Пространный христианский катихизис Православной Кафолической Восточной Церкви / Сост. : свт. Филарет, … Continue reading. Інших катехизисів на офіційному сайті Видавництва МП не представлено.

Московський катехізис ліг в основу і офіційного катихізису УПЦ (МП), про що свідчить анотація до видання 2012 р.: «Книга створена на основі одного з найвідоміших видань цього напрямку – Катехизису святителя Філарета (Дроздова), митрополита Московського». Щодо шостої заповіді Закону Божого читаємо:

«Є випадки, коли позбавлення життя не є злочином. До таких належать:

1. Смертна кара злочинця за рішенням суду.
2. Убивство ворога на війні заради захисту Вітчизни»^[3]Православний катихізис. Основи християнського віровчення. К.: Видавничий відділ УПЦ МП, 2012. С. 298..

Тобто у офіційному викладенні православного віровчення для вірних найбільшої за даними статистики релігійної мережі України, яка вже понад 20 років тому скасувала смертну кару, позбавлення життя у такий спосіб не є злочином. Натомість в українському переказі московського катехизиса прибрана згадка про «государя» і додано згадку про війну «заради захисту» Вітчизни.

Порівняємо зі згаданим «Православним сповіданням віри» 1662 р. митрополита Київського Петра Могили, православність якого було підтверджено чотирма східними патріархами, на відміну від Катихізису митрополита Московського Філарета Дроздова, чиє видання вийшло з царського дозволу в період, коли РПЦ керував Синод на чолі з державним обер-прокурором. Щодо шостої заповіді Божого Закону у катехизисі Петра Могили читаємо наступне:

«Вопр. 63. Какая шестая заповедь?
Отв. Не убий (Исход. 20, 13)
Вопр. 64. Какой смысл сей заповеди?
Отв. Сия заповедь учит, что ни один человек, боящийся Бога, не совершал убийства не только телесного, но и душевного…

Убийство совершается не только самым делом, но и советом, помощию, понуждением, согласием. Равно также противны сей заповеди и все те страсти, от которых происходят убийства, как-то: гордость, зависть, ненависть, лихоимство и подобные»^[4]Православное исповедание Кафолической и Апостольской Церкви Восточной. М. 1900. Репринт 1995. С. 139..

Порівняємо катехизис РПЦ також з катехизмом митрополита УАПЦ (Української Автокефальної Православної Церкви) Михаїла Хорошого, перше видання якого побачило світ у 1947 р., одразу після завершення Другої світової війни, в Мюнхені.

«ШОСТА ЗАПОВІДЬ Не вбивай.

Життя людині дає Бог, і тільки Бог має право його відібрати. Тому шоста заповідь рішуче забороняє вбивати людей або відбирати їм життя яким би то не було чином. Бо вбити можна не тільки зброєю, але чимось іншим фізично. Можна вбити людину й словом образливим або наклепом чи поводженням з нею так, що вона сама собі заподіє смерть.

Убивство — то смертельний гріх…

Отже, заповідь Божа наказує нам оберігати життя кожної людини, як себе.

Чи можна вбивати на війні?

Кожне вбивство рівно противне шостій заповіді, і за кров убитих відповідають ті, що своїми протихристиянськими діями доводять до війни.

Буває необхідність захищати батьківщину і свій народ, і при цьому мусять бути і вбивства. Одначе, не можна вбивати тих, що кинули зброю і здалися.

Треба по-людському поводитися з полоненими, не мучити непосильною працею або холодом та голодом, а ставити їх у такі людські умови, при яких вони не могли б шкодити. Не тримати в полоні без необхідності.

Належить лікувати ворожих поранених, як і своїх.

Чи можна карати на смерть убивць?

І це суперечить шостій заповіді Божій. Але хто хапається за меч, той від меча гине (Мт. 26, 52).

Кожний убивця знає, що вбивати він не має права і що вбиваючи, він сам собі виносить смертний вирок. Коли він не виявляє каяття, то правосуддя кожної держави, маючи обов`язок оберігати життя своїх громадян, примушене нищити кожну небезпеку засобами, які вважає найдоцільнішими.

Одначе Господь рішуче вимагає праведного і безстороннього суду над кожним звинуваченим»^[5]Хороший, митрополит Михаїл. Поширений катехизм Православної Церкви. Кенсингтон (Канада): Воскресіння, 1992. 176 с..

В анотації до Катехізису УПЦ Київського патріархату^[6]Вступ до богослів’я (катехізис). Упорядник Костантин Москалюк. КПБА. Видавничий відділ УПЦ КП, 2016., виданого у 2016 році, також говориться, що посібник укладено на основі того самого «Поширеного катехізису» митрополита Філарета (Дроздова), але «з урахуванням сучасних поглядів на деякі аспекти православного богослов’я». Текст щодо шостої заповіді якраз відноситься до таких, що суттєво відрізняється від першоджерела.

«Шостою заповіддю Господь забороняє вбивство, тобто свавільне позбавлення життя іншої людини і самого себе (самогубство)…
Людина винна в убивстві, навіть якщо здійснила його ненавмисно. Таке вбивство також є тяжким гріхом…
Людина буває винною в убивстві й тоді, коли сама особисто не вбиває, але сприяє або хоча б допускає інших до цього…

Грішить проти шостої заповіді і той, хто бажає смерті іншій людині, хто не подає допомоги бідним і хворим, хто не живе з іншими у злагоді і в мирі, а, навпаки, ставиться до інших з ненавистю, заздрощами і злобою: «Усякий, хто ненавидить брата свого, є людиновбивця» (1 Ін. 3:15)

Крім тілесного вбивства, є ще вбивство духовне…

Не можна прирівнювати до злочинного вбивства участь у війні на захист Батьківщини. Будь-яка війна – велике суспільне зло, яке несе смерть і руйнування. Однак захист Батьківщини і тих, хто не може себе захистити, – вимушений обов’язок християнина, коли лише таким чином можна зупинити злочинне свавілля агресора. Тому вбивство на такій війні Церква не розглядає як особистий гріх людини, тим більше, що, за словами Христа, «немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін. 15:13), тобто віддасть життя за ближніх, віру і Батьківщину. Однак на війні можуть бути і злочинні вбивства, це вбивство полонених, військові злочини і звірства. Таким чином, стан воїна, який захищає Вітчизну, залежить і від його особистої поведінки під час війни.

Знищення злочинця також належить до суспільного виду зла, але є вимушеною мірою, коли лише таким чином можна зупинити численні вбивства і злочини».

Дає Катехізис УПЦ КП і позитивне бачення виконання заповіді «Не вбивай»: «підтримувати бідних; втішати засмучених; служити немічним; полегшувати стан знедолених; зі всіма поводитися лагідно та з любов’ю, наставляючи їх на добре; миритися й мирити тих, хто ворогує; прощати образи й робити добро ворогам…»

Можна зробити висновок, що українське православне богослов’я – це вже не калька чи переклад богослов’я РПЦ.

Тема війни також присутня як в древніх, так і в сучасних документах Вселенського православ’я. І тут ми можемо побачити певну генезу бачення, яку пройшла Православна церква від часів Вселенських соборів. В «Книзі правил Православної Церкви» поруч з правилами святих апостолів, Вселенських і помісних соборів містяться правила святих отців, які є канонічними авторитетами Православної церкви.

В 1 правилі святого Афанасія Олександрійського, яке датується приблизно 356 р., читаємо: «…ибо и в других случаях жизни обретаем различие, бывающее по некоторым обстоятельствам на примере: не позволительно убивать: но убивать врагов на брани, и законно и похвалы достойно»^[7]Правила Православной Церкви с толкованиями Никодима, епископа Далматинско-Истрійскаго. М., 1994. Т. ІІ. С. 355..

Менш ніж за 20 років у 374 р. у канонічну полеміку з ним вступає святий Василій Великий, який у 13-му правилі пропонує покаянну практику для воїнів: «Убиение на брани отцы наши не вменяли за убийство, извиняя, как мнится мне, поборников целомудрия и благочестия. Но может быть добро было бы советовати, чтобы они, как имеющие нечистые руки, три года удержалися от приобщения токмо святых тайн»^[8]Там само. С. 394..

В своєму тлумаченні цього правила Никодим прямо вказує на те, що Василій Великий має на увазі Афанасія Олександрійського і додає: «Не позволительно убивать: но убивать врагов на брани и законно и похвалы достойно», – говорил Афанасий Великий в послании к Аммуну; это, именно, имеет здесь в виду Василий Великий, упоминая об отцах наших…

Этот совет (удерживаться от причастия – ГК) св. Василий оправдывает примерами ветхозаветной церкви (Числ. 31:17-24)… Однако, замечают Зонара и Вальсамон, этот совет св. Василия как будто нигде не исполнялся, а руководством служили упомянутые слова Афанасия… Вальсамон при этом приводит пример некоторых духовных лиц, которые участвовали в сражениях и, следовательно, убивали людей, и за это, все же, не только не были лишены права священнодействовать, но и удостоены были наград»^[9]Там само. С. 394..

В своєму 43-му правилі святий Василій говорить ще більш однозначно: «Нанесший ближнему смертный удар, есть убийца, он ли первый нанес удар, или отмщал»^[10]Правила Православной Церкви с толкованиями Никодима, епископа Далматинско-Истрійскаго. М., 1994. Т. ІІ. С. 426..

Святий і Великий Собор Православної Церкви, який зібрався на Криті у 2016р. і продовжив роботу Вселенських соборів давнини, у своєму документі «Місія Православної Церкви в сучасному світі» піднімає тему миру і запобігання війні: «Церква Христова взагалі засуджує війну…

…Якщо ж війна стає неминучою, Церква продовжує молитися і по-пастирськи піклуватися про своїх чад, які беруть участь у бойових діях заради захисту свого життя та свободи, докладаючи всіх зусиль заради якнайшвидшого відновлення миру та свободи…

…Також засуджуються війни, що надихаються націоналістичними мотивами і призводять до етнічних чисток, змін державних кордонів та захоплення територій»^[11]Документи Святого і Великого Собору Православної Церкви. Крит, 2016. К.: Відкритий православний університет … Continue reading.

Нещодавній документ Константинопольського патріархату 2020 р. «За життя світу / На шляху до соціального етосу Православної Церкви»^[12]За життя світу / На шляху до соціального етосу Православної Церкви. [Електронний ресурс]. Сайт Грецької … Continue reading має розділ «Війна, мир і насильство», де однозначно засуджується війна і насильство, а святі київські князі Борис і Гліб як «мученики за мир»^[13]Там само. §44.. Ось які визначення війні та насильству дає цей документ:

Ǥ42

…насильство, яке навмисне чинять розумні людські істоти, особливо коли воно організоване в масовому масштабі й набуває вигляду війни між народами або країнами, є найжахливішим проявом панування гріха та смерті. Ніщо так не суперечить волі Бога щодо істот, створених за Його образом і подобою, як насильство людини над людиною, і немає більшого блюзнірства, ніж організована практика масових убивств. Будь-який вияв людського насильства в певному сенсі є повстанням проти Бога і створеного Ним порядку.

§43

Насильство – це навмисне застосування фізичної, психологічної, фінансової або соціальної сили проти інших або проти себе, що заподіює шкоду, страждання або смерть. Його форми та прояви такі численні, що не піддаються підрахунку…

…Кожен акт насильства проти іншої людини – це насправді насильство над членом власної родини, а вбивство, навіть коли його не можна уникнути, – це вбивство власного брата чи сестри. Тією мірою, якою насильство підтримує, захищає чи збагачує наше життя – навіть якщо його чинить держава від нашого імені без нашого відома – ми беремо участь у гріху Каїна. Зрештою, можна справедливо стверджувати, що насильство – це гріх par excellence. Воно цілковито суперечить нашій створеній природі й надприродному покликанню шукати союзу любові з Богом і ближнім. Воно заперечує божественний порядок реальності, тобто порядок миру, спілкування й милосердя. Воно заперечує і пригнічує божественну гідність, властиву кожній душі, і зазіхає на образ Божий у кожному з нас.

§44

Православна Церква, без сумніву, не може схвалювати насильство ні як самоціль, ні навіть як засіб досягнення будь-якої іншої мети, чи то йдеться про насильство фізичне, сексуальне або про зловживання владою.

…Мир для Церкви – це щось більше, ніж стан перемир’я, з легкістю нав’язаний жорстокому за своєю природою світові.

…Безліч святих Церкви, як-от преп. Мойсей Мурин і преп. Серафим Саровський добровільно прийняли рішення терпіти насильство, не відповідаючи на нього й не вимагаючи відшкодування. За переданням Церкви, святі київські князі Борис і Гліб пожертвували і царством, і власним життям, аби не заподіяти насильства іншим, захищаючи себе та свої володіння. Церква шанує всіх таких мучеників за мир як свідків сили любові, благості творіння в його первісному й остаточному вигляді, а також як ідеал людської поведінки, встановлений Христом під час Його земного служіння.

§45

…Беззастережно засуджуючи всілякого роду насильство, вона, однак, визнає трагічну необхідність того, щоб окремі особи, спільноти або держави використовували силу для захисту себе та інших від безпосередньої загрози насильства…

Так, дитина, що зазнає насильства від члена сім’ї, жінка, яка потерпає від брутального поводження чоловіка, законослухняний громадянин, на якого жорстоко напали, перехожий, який став свідком домагання, спільнота або народ, що зазнали агресії з боку безжального завойовника, можуть, у міру власної віри і любові, вирішити захистити себе та ближнього від насильників. Самооборона без злоби може бути виправданою, і захист пригноблених від гнобителів часто є моральним обов’язком; але іноді, як це не трагічно, ні одне, ні інше неможливе без розумного застосування сили. У таких випадках необхідні молитва й розважливість, а також щирі зусилля, спрямовані на досягнення примирення, прощення і зцілення.

…Застосування сили завжди має бути останнім засобом справедливої влади й ніколи не повинно бути надмірним.

§46

Історично Православна Церква ніколи не наполягала на строго пацифістській відповіді на війну, насильство чи гноблення; вона також не забороняла вірянам служити в армії чи поліції.

…І все-таки Православна Церква ніколи не розробляла жодної «теорії справедливої війни», що прагнула б заздалегідь, на основі певних абстрактних принципів, виправдати й морально схвалити застосування державою насильства в разі дотримання низки загальних критеріїв. Справді, вона ніколи не вважала війну «священною» чи «справедливою»».

Натомість в «Основах соціальної концепції РПЦ», які були прийняті Собором РПЦ 2000 р., знаходимо зворотнє: «Признавая войну злом, Церковь все же не воспрещает своим чадам участвовать в боевых действиях, если речь идет о защите ближнего и восстановления попранной справедливости. Тогда война считается хотя и нежелательным, но вынужденным средством…

“Взявшие меч, мечем погибнут’’ (Мф. 26:52), – в этих словах Спасителя находит обоснование идея справедливой войны…»^[14]Основы социальной концепции Русской Православной Церкви. М., 2000. С. 38..

Документ Константинопольського патріархату, на відміну від розпливчастих формулювань документу Московського патріархату, також однозначно відкидає смертну кару і містить заклик від імені Церкви «до скасування смертної кари в усіх країнах»^[15]За життя світу / На шляху до соціального етосу Православної Церкви. § 48 [Електронний ресурс]. Сайт Грецької … Continue reading.

Церква відкидає «будь-яке насильство, зокрема й захисні дії, породжені ненавистю, расизмом, помстою, егоїзмом, економічною експлуатацією, націоналізмом або пошуком особистої слави. Такі мотиви, що надто часто стають прихованими причинами ведення так званих «справедливих воєн», ніколи не благословляються Богом.

До того ж, навіть у тих рідкісних ситуаціях, коли застосування сили не заборонено безумовно, Православна Церква все ж бачить потребу в духовному й емоційному зціленні взаємин між усіма причетними до нього. Незалежно від того, потерпає людина від насильства або чинить його, і незалежно від причини, шкода завдається всій особі, неминуче зачіпаючи її стосунки з Богом, ближнім і творінням…

Чимало жертв нападів, а також багато військовослужбовців, поліцейських та осіб, які вчинили насильство, свідчать, що цей досвід є духовно руйнівним і, відтак, глибоко підриває їхню спроможність до віри, надії та любові.

…Православна Церква ніколи не має припиняти служіння духовного зцілення як тим, хто став жертвою насильства, так і тим, хто його застосував»^[16]За життя світу / На шляху до соціального етосу Православної Церкви. § 47 [Електронний ресурс]. Сайт Грецької … Continue reading.

А завершується розділ закликом миротворення:

Ǥ49

Для православних християн шлях миру, діалогу й дипломатії, прощення і примирення завжди кращий від застосування насильства, страти, поліцейської або військової сили. Найвищий вияв християнської святості у відповідь на насильство, мабуть, можна побачити в тих, хто день у день прагне до порозуміння та поваги між людьми, до запобігання конфліктам, возз’єднання тих, кого розлучили, пошуку економічних і соціальних механізмів пом’якшення проблем, що часто призводять до насильства, а також у тих, хто підтримує стражденних і маргіналізованих».

Цей документ можна вважати таким, що пропонує богослов’я миру замість богослов’я виправдання війни. Водночас варто зазначити, що в Православній церкві тема розбудови сталого миру тільки починає розвиватися. І незважаючи на гібридну війну РФ проти України, активну участь в якій бере й Московський патріархат, українське православ’я потребує розробки богослов’я миру та розвитку миротворчих практик.

А ще ми потребуємо:

• Богослов’я і практик діалогу, яке сприяло б усім формам міжконфесійного і міжрелігійного діалогу, а також діалогу релігійних спільнот з суспільством та наукою.
• Богослов’я і практик гостинності, яке вкрай актуальне в часі, коли ми маємо проблему вимушених переселенців, біженців та мігрантів.
• Богослов’я добра, яке «перемагає зло добром».
• Богослов’я гідності і поваги до світоглядного вибору людини.
• Богослов’я любові, яка «ніколи не перестає».

Підготовлено в рамках проекту «Порозуміння»