Робота з подолання колективної травматизації в рамках розбудови миру

Гоменюк Ганна – психологиня, експертка у темі колективної травми в миробудуванні, Заступниця директора Українського національного центру розбудови миру

В розбудові миру є багато різних напрямків. Чому тему колективної травми варто виокремити? Збройні та інші види конфліктів здебільшого супроводжуються насиллям, як прямим, так і структурним та культурно обумовленим. І ті, що здійснюють насилля, і постраждалі отримують досвід, який важко інтегрувати. І окрім індивідуальної травматизації, відбувається накладання досвіду попередніх поколінь та соціального оточення. Саме усвідомлення та опрацювання досвіду веде до подолання наслідків конфліктів та стійкого суспільства, яке спроможне інакше, з більшою довірою та силами, проходити через кризи.

Колективна травма – це психічна травма, отримана групою людей будь-якої величини, аж до цілого суспільства, унаслідок якихось катастрофічних подій або злочинних дій політичних чи інших соціальних суб’єктів. Але відмітною рисою колективної травми є не число травмованих, а те, що крім безпосередніх учасників, вона зачіпає людей, прямо непричетних до травматичних подій, навіть тих, кого особисто не торкнулася трагедія, іноді – все суспільство.  

Як визначити колективну травму?

Якщо група використовує травматичний досвід як ключовий маркер ідентичності в публічних дискурсах, а також як спосіб самовизначення та самопроявлення, можемо говорити про форму колективної травми.

Поняття «Колективне». Будемо фокусуватися на двох рівнях:

  • Груповий рівень. Травматизація може торкатися вікових, класових, релігійних або етнічних груп. Розміри і спільна узгодженість цих груп можуть відрізнятися.
  • Суспільний рівень. Суспільства можуть постраждати на національному, регіональному або транснаціональному рівнях, що впливає на структуру суспільства, взаємодію всередині суспільства і взаємодію з іншими.

Можна виділити чотири групи факторів, що визначають тяжкість наслідків, спричинених колективною травмою:

  1. Масштаб, сила травматизації – кількість людей, що постраждали, значущість події, авторитет особистості (якщо йдеться про трагічну загибель національного лідера).
  1. Рівень несправедливості (порушеної справедливості) під час травматизації – досить умовна характеристика, що визначає, наскільки ця подія порушує справедливість в уявленні людей, невинність загиблих людей. Приклади: геноцид сприймається як більша несправедливість, ніж загибель під час стихійного лиха; для нащадків нацистів, що воювали у Другій світовій війні, доля їхніх батьків є більш травмувальною, ніж для нащадків тих, хто захищав свою вітчизну; знищення терористів під час операції звільнення заручників видається більш справедливим, ніж загибель заручників.
  1. Неможливість (або нездатність) протистояти травмувальній силі (суб’єкту) – пасивність жертви, часто вимушена. Приклад: загибель у концтаборі є більш травматичною, ніж на полі бою; звичайно, і в концтаборі мав місце героїзм, були випадки опору, але там, де він здійснюється, як не дивно, зменшувалася сила травми, навіть якщо гинули люди.
  1. Неможливість (нездатність) емоційного відреагування постраждалими, що залишилися живими, та їхніми нащадками – вони не можуть відкрито виражати почуття з приводу трагічних подій, позбавлені можливості (через заборону, замовчування) опосередкованого відреагування – ритуалізації трагічних подій, наприклад створення меморіалів, опису у творах мистецтва, відзначення річниць тощо.

Колективна травма формується, коли є група, яка переживає досвід, який може бути травматичним. Достатньо, щоб він викликав індивідуальну травматизацію для певних її членів, можна говорити про колективну травму, коли цей досвід група включає в свою ідентичність або він навіть її формує. Тоді ціла група або навіть ціла нація характеризується з огляду на цю травму. Вона стає частиною наративу, з якого формується знання про себе.

Після того, як травма багатьох людей сформована та використана як колективний маркер ідентичності, тоді говоримо вже про колективну травму. Ми розрізняємо три маркери ідентичності за колективної травматизації:

  • Риторика та наративи колективної втрати та відчаю, провини, сорому та віктимізації.
  • Колективні емоції на зразок колективної тривоги, коли складно довіряти іншим групам.
  • Колективні ментальні моделі, норми, цінності та системи переконань, що виключають індивідів і групи та характеризуються вираженою жорсткістю мислення: віра в «єдину» істину, ідеології, звинувачення, знецінення, забобони.

Як люди переживають індивідуальну травматизацію? 

В рамках цієї статті опис здійснюється для загального розуміння. Індивідуальна травматизація стається під час реагування на подію або серію подій стресового характеру, де важко зрозуміти, що саме відбувається та діяти за звичними сценаріями. Декому в кризовій ситуації може вистачити ресурсу внутрішнього та зовнішнього: фінансового, оточення друзів, підтримки – хоча і ситуація лишилася стресовою, але щоб могла бути пройдена порівняно легко. 

А для когось ситуація може бути понад його сили, тоді в нього вимикаються певні відділи мозку. Може залишитися діяти тільки реактивна система в мозку: «замри – бийся – тікай». Залежно від того, як людина діяла та як адаптувалася до отриманого досвіду, у неї формуються певні стратегії, за якими вона і діятиме в подібних ситуаціях, їх називають «копінг-стратегіями». Якщо ці копінг-стратегії неконструктивні, вони можуть потім заважати. Наприклад, однією зі стратегій може бути вживання алкоголю задля зниження сили емоцій. 

Отже якщо людина проходить стресову ситуацію, яку зараз її психіка нездатна інтегрувати в свій досвід, найближчі 72 години є значущими, щоб людині надати першу психологічну допомогу, підтримку, створити безпеку. Коли людина може інтегрувати цей досвід, то він не лишиться травмою. Також ресурси мозку спроможні інтегрувати цей досвід в найближчі кілька місяців. Якщо ж цього не відбувається, можна говорити про індивідуальну травму, ймовірний також її перехід в  посттравматичний стресовий розлад.

Повертаючись на колективний рівень, можемо побачити, що кризову подію проходить вся генерація або всі представники певної групи. Але деяким легше до неї адаптуватися, а дехто потребує додаткової допомоги.

Колективна травма також тісно поєднана з поняттям трансгенераційна травма, отже, по суті, актуальна колективна травматизація є ще одним шаром, який накладається на вже інші колективні травми, і вони переносяться з покоління в покоління. 

Оскільки мозок для самозахисту блокує доступ до того досвіду, який важко інтегрувати, його легше замовчувати. Одним з пунктів романтизації війни якраз є те, що її учасники зазвичай за життя замовчують жахи та розповідають побутові історії або про побратимство. Є багато випадків, в яких дідусі та бабусі вже в глибокій старості онукам та правнукам розповідали щось страшне зі спогадів, але не говорили про це своїм дітям, зазвичай пояснюючи тим, що, мовляв, ті не питали.

Травмовані громади є серйозним дестабілізуючим фактором для суспільства та ширшої соціальної згуртованості і політичного прогресу: хоча травматизація може відбуватися у вікових, класових, релігійних і/або етнічних групах, суспільство, яке не справляється зі своєю травмою на приватному та державному рівні, постійно знаходиться в умовах глибокого стресу, і якщо цей стрес не визнати та з ним не працювати, значно важче буде його подолати та вивчити уроки свого (травматичного) минулого. 

Існує велика небезпека, що риторика колективної віктимізації, втрати та відчаю як форми колективної травми передаються з покоління в покоління. Українське суспільство повинно змиритися з травмами, що виникають внаслідок тривалої динаміки збройного конфлікту (2014–2019 рр.), а також значною мірою замовчуваними та незагоєними травмами минулих конфліктів. Неможливо чітко визначити вичерпний список травмуючих подій, але в загальній складності до незцілених трансгенераційних  і колективних травм минулого відносяться Голодомор, Друга світова війна, політичні репресії й етнічні «чистки» 30-х, 50-х і 70-х років, вимушена участь українців у інтервенціях СРСР до Чехословаччини в 1968 р. й Афганістану в 1979–1988 роках тощо). 

Також в контексті розуміння того, як відбувається колективна травматизація може допомогти аналіз самого насилля, та як його рівні посилюються. 

У лютому 2018 року в рамках проєкту «Об’єднуючи людей заради миру» Карітас України за підтримки німецьких експертів провів системний аналіз конфлікту в Україні. У системному аналізі взяли участь ключові особи місцевих Карітасів та менеджери гуманітарних та соціальних проєктів Карітас України, що дало можливість різнобічно розглянути конфліктні процеси. Він підтвердив, що такі фактори конфлікту, як маніпулювання історичною та політичною інформацією, недовіра та страх, незнання своїх громадянських прав, риторика колективної віктимізації та травма виступають рушійними силами нинішнього конфлікту в Україні.

Окрім того, певні фактори підсилюють один одного, утворюючи цикли. Зокрема, маніпуляція історичною та політичною інформацією, недовіра та страх, та ще поширення стереотипів взаємно підсилюються. Також риторика колективної віктимізації, травма, недовіра і страх утворюють певний цикл. Збалансувати їх можна, розриваючи цикл і створюючи такі фактори, що послаблять динаміку. Наприклад, просвіта, посилюючи систему освіти, з часом знижує можливість маніпуляції інформацією. Дух солідарності, зменшуючи недовіру і страх, знижує рівень віктимізації. Адвокація захищає права людини, чим знижує недовіру і страх в суспільстві.

Що ж робити, щоб подолати колективну травматизацію?

Замість мовчання (замовчування), повільної зміни соціальних норм, уникання провини та відповідальності потрібно підкріплювати відкриті моделі: надихаючі історії виживання, механізми та ритуали подолання травми. Це зможе допомогти подолати досвід травми.

Коли ідеться про інтервенції, вони – контрінтуїтивні, бо вони про те, як ділитися болем. Але у групи людей, особливо великої, є цікавий ефект: коли говоримо про важке, якщо даємо можливість  людям поділитися своїм болем у безпеці і бути почутим, зцілюється як людина, яка ділиться, так і ціла група. Бо це місце, де можемо розмістити цей досвід та інтегрувати його цілісно, місце довіри, місце безпеки та місце, де ми стаємо ближчими одне до одного.

Окрім того, величезне значення ми віддаємо роботі в пласті арт-терапії різного штибу: танець, театр, малюнок, фотографія – це все дозволяє дещо дистанціюватися від болю, який є. Коли розповідаємо історії метафорично, нам трохи легше звертатися до свого болю, але при цьому розуміти й іншу людину. Коли ж викладаються голі факти – набагато важче, бо тоді мозок захищається.

Інтервенції по роботі з колективною травмою:

Емпатичне ділення травматичними наративами в громадах

  • Створення безпечних просторів з фокусуванням не тільки на індивідуальний досвід, але також на колективне навчання.
  • Використання «Театру пригнічених», де актори і глядачі можуть працювати за допомогою тілесності.

Стійкість на індивідуальному і колективному рівнях зміцнюється через сильні внутрішньогрупові емоційні зв’язки і відносини

  • Активності в громаді, які просувають орієнтовані на рішення і життєстверджуючі стосунки, посилюють внутрішньогрупову згуртованість.
  • Можливість проведення спортивних, театральних та художніх постановок, реалізація конкретних проєктів.

Надання значення колективній травмі, глибока рефлекція щодо неї, інтегрування в колективну пам’ять і створення позитивного бачення майбутнього

  • Через символи, метафори і ритуали, що можуть виникнути на колективному рівні, який протидіє трьом маркерам колективної травми.
  • Конкретні втручання проти дискримінації і задля соціальної згуртованості, в залежності від сектора, наприклад, доступ до справедливості, економічні можливості або здоров’я.

Робота з символами й ментальними моделями і створення простору для відкритого обговорення допомагає подолати жорсткі та виключаючі «погляди на світ»

  • Меморіали або архіви, книги, фільми, наукові дослідження.
  • Конструктивні публічні обговорення дозволяють переформулювати ментальні моделі та цінності.

В контексті подолання наслідків конфлікту в Україні важливі такі активності:

Психосоціальна стабілізація постраждалих від конфліктів і травмованих людей є ключовою соціальною передумовою, оскільки тільки зцілені люди можуть бути готові відкриватися та вести діалог. Наслідки переміщення та війни, такі як розлука з сім’єю, втрата членів сім’ї та друзів, втрата засобів до існування, відсутність доступу до послуг та занепокоєння щодо майбутнього – це деякі аспекти психічних страждань і дистресу. Отже, психосоціальна підтримка залишається однією з найнеобхідніших і найзатребуваніших форм допомоги постраждалим від конфлікту. Люди зі зниженим рівнем стресу та меншими психічними проблемами менше виявлятимуть (само) деструктивну поведінку та девіантну поведінку, а також формуватимуть конструктивні механізми подолання складних ситуацій.

Постраждалі від конфлікту, як-от ВПО чи ветерани війни, та їх родини – часто сильно травмовані – є досить ізольованими та мають труднощі в (ре)інтеграції до суспільства. Необхідно зменшити соціальну ізоляцію цих груп постраждалих від конфлікту та підтримувати їх взаємодію з іншими людьми, а також сприяти покращенню взаєморозуміння, співпереживання, поваги та соціальної згуртованості в суспільстві.

На рівні суспільства існує потреба кинути виклик існуючій риториці колективної віктимізації, втрати та провини, а також стереотипам і ментальним моделям виключення, поширеним у суспільстві. Спільні заходи із залученням ВПО, ветеранів війни та місцевого населення поставить під сумнів цю риторику та разом із психосоціальною підтримкою сприятиме подоланню колективного страху та недовіри. З метою підвищення обізнаності, чутливості до травм і сприяння розвитку інклюзивного суспільства буде проводитися робота з журналістами, релігійними лідерами й іншими лідерами думок у суспільстві. Припускається, що у такий спосіб є ймовірність зменшити можливість подальшої ескалації насильницької динаміки конфліктів у суспільстві.

Декілька прикладів з практики

Краматорськ: Жива бібліотека ветеранів «Життя після війни»

У рамках миробудівничих ініціатив команда Карітасу «Краматорськ» познайомилася, а потім і стала партнерами з Центром підтримки ветеранів АТО та їх сімей «Поруч». Першим спільним заходом було проведення так званої Живої бібліотеки під назвою «Життя після війни». Важливим аспектом стала інтеграційна складова, яка об’єднала навколо спільної теми заходу як родини переселенців, ветеранів АТО/ООС, так і місцевих мешканців Краматорська.

Засновником Центру «Поруч» є ветеран війни на Донбасі Володимир Бабич.

Цінність «Поруч» в тому, що цей центр створений ветеранами для ветеранів і, власне, половина хлопців в організації – це крім того, що ветерани, ще й переселенці. «В цей момент було важко знайти людей, які мислять так само, як ти – однодумців, тих, хто допоможе. Тоді було більше проблем неврегульованих (законодавство, наприклад). Спочатку «Поруч» для нас був тим місцем, де ми гуртувалися, знайомилися, підтримували один одного», – ділиться розповіддю Роман.

Вирішення проблем ветеранів та допомога переселенцям для волонтерів-засновників стало основною ідеєю, щоб започаткувати цю діяльність. Володимир Бабич сформулював це так: «Це – вільний простір для ветеранів АТО, волонтерів та переселенців. Вільний простір для людей, яких зачепила війна, героїв війни, діючих людей війни».

Результатом спільної роботи над проєктом стала більша соціалізація ветеранів, вони відчувають себе більш захищеними, адже вони є разом. Саме спільна діяльність дозволила їм гуртуватись, працювати та за підтримки побратимів – відкривати в собі нові таланти, нові можливості, починати нове життя.

Роман Балабойко так розповідає про себе:

«Війна змінила моє життя. Я писав вірші до мобілізації, писав прозу. Потім кинув собі виклик – займатися журналістикою. Центр «Поруч»  відкрив в мені хист, дав досвід, бо коли я вирішив змінити свою професію, саме в центрі «Поруч» я почав займатися «медійкою», дізнаватися про це, пробувати, працював SMM-ником проєкту «Поруч». 

За ці роки роботи Центру бачимо позитивні зрушення, навіть в нас самих. В людях ти помічаєш це на 100 %, і Центр дав мені відчуття кайфу, коли ти допомагаєш людям, не тільки ветеранам, а взагалі людям. Ти бачиш, коли в житті людей щось покращилось – це кайф, що це в наших силах і ти це зробив, це класне відчуття. І розумієш, що твоє життя змінилося, коли оглядаєшся назад».

Такий формат як Жива бібліотека – «Життя після війни» – дає ветеранам відчути свою значимість в суспільстві. Усвідомлення, що їхня жертва, їхня справа є важливою, що люди їх цінують і готові підтримувати ініціативи з користю для розвитку громади. А найголовніше, отже, стає зрозуміло, що життя після війни справді триває, і цей досвід є дуже важливим та актуальним для українського суспільства загалом.

Історія Олі з Харкова

Оля проживала з сином в місті Донецьк. У 2014 році з початком бойових дій на Сході тимчасово переїхала спочатку до Вінниці, потім в Полтаву, а з 1 серпня переїхала до Харкова. Шукала роботу та намагалась влаштувати «тимчасове життя» в новому місті.  В листопаді 2014 року їй запропонували працювати в Харківському національному університеті, тоді ж, в місто Біла Церква (Київська область) «переїхала» попередня Оліна робота, проте вона не захотіла переїжджати вчетверте, бо син мав тяжкий психоемоційний стан. Вони залишилися в Харкові і станом на зараз проживають саме тут. 

Вперше Оля стала учасником гуманітарних програм та отримувала допомогу від проєктів Карітас в грудні 2014 – січні 2015 рр. Відтак стала учасником груп взаємопідтримки та різних заходів. В Проєкт із розбудови миру Оля прийшла в грудні 2019 року, де спільно було організовано представлення її інтерактивної виставки про міста Луганської та Донецької областей  «Місцями забутих мрій». Також Оля також стала учасником групи взаємопідтримки.

Найбільше враження та можливість змінити певною мірою свою думку  на Олю справив  кінопоказ одразу двох документальних стрічок – «Шахтарські історії» та «Народний музей Авдіївки», відомого українського режисера та перформера, співзасновника групи PicPic  Петра Армяновського (псевдонім). Після перегляду цих кінострічок виникла дискусія про жителів окупованих територій, що не змогли переїхати з низки різних причин чи залишились проживати в Донецьку/Луганську. 

 «Мені було раніше нелегко зрозуміти людей, що лишаються там, навіть коли я приїжджаю до родичів в Донецьк, мені нелегко знайти спільні теми та порозуміння. Ми намагаємось не говорити про політику чи політичні ситуації. Багато зв’язків між людьми стерлись, вони не підтримували спілкування, бо шість років – це дуже великий термін. Але я не можу їх  зрозуміти, бо не була в «їх шкірі».

Мені легко говорити про любов до України, українських пісень та літератури, коли наді мною не літають снаряди.  Дискусія про розуміння почуттів жителів ОРДЛО не змусила мене менше любити Україну, чи менше бажати, щоб в мій рідний Донецьк пришла Україна, ні, вона показала мені іншу сторону медалі. 

Я зробила висновок, що чекаю на «вибачення» від моїх знайомих та друзів,  що лишились в окупованому Донецьку, але вони не будуть цього робити. Людям важко визнати свою помилку, людям важко прийняти, що їх вибір був помилковим.  Враховуючи ще й той факт, що життя в Донецьку не зупинялось, вони продовжували жити, хоч і за новими правилами, працювати, навчати дітей та облаштовувати життя. 

Ця дискусія дала мені сили віднайти більше толерантності до людей, що живуть на непідконтрольній території. Якщо ми будемо притримуватись крайніх поглядів, то не зможемо прийти до одного, до єдиного. Ми будемо перетягувати ковдру – то ліворуч, то праворуч. Ми маємо шукати те, що нас об’єднає як країну та єдину державу. 

Ця ситуація допомогла мені віднайти прийняття «інших думок» та «інших поглядів» відмінних від моїх, більш толерантно ставитись до них».

Карітас Івано-Франківськ: Введення груп підтримки родин загиблих воїнів в АТО/ООС та родин ВПО 

Групи взаємопідтримки є одним із дієвих інструментів соціальної реабілітації та психосоціальної адаптації для всіх категорій, адже вони створюють умови для допомоги “рівний – рівному”. 

Однією з багаточисельних груп взаємопідтримки є група для батьків, які втратили сина в АТО/ООС. Для батьків ці групи є важливими та особливими, тому що там їх приймають та розуміють, вони отримують різносторонню підтримку. 

Марія: «Ми розгублені, часто не відчуваємо достатньої поваги від суспільства та не зустрічаємо розуміння сім’ї, друзів. Багато з нас мають конфлікти з дружинами наших синів та втрачаємо спілкування з онуками. Ми не розуміємо, де можемо використати свої вміння та знання. Іноді виникає відчуття, що ми вже нікому не потрібні. Коли ми збираємося, то бачимо, що потрібні один одному».

Особливістю даної групи є те, що учасників об’єднує пережитий біль втрати сина на війні. Їм легше ділитися одне з одним відчаєм, болем, гнівом, надією і страхом, а також шукати підтримку одне в одного. Окрім того, цих людей єднає спільна боротьба за ті цінності, що сповідували їхні діти. Тому дана група допомагає учасникам не замикатися в собі, вчитися говорити про наболіле, а також розвиває вміння емпатії, співпереживання, та просити про підтримку і допомогу.

Родини загиблих хоч і мають окремий соціальний статус і перебувають під наглядом соціальних служб, але все одно почуваються дуже незахищеними, навіть покинутими, відчувають постійно ущемлення їхніх прав. 

Водночас, ці жінки знаходяться у стані постійного психологічного напруження. Матері та дружини ветеранів зазвичай залишаються сам на сам зі своїми проблемами. Проте є вже і певний позитивний досвід.

Так, утворилась одна група групи самодопомоги «Інтеграційна терапія спільнот “Вечірня кава в колі довіри”». Метою цієї групи є протидія психологічним стражданням, спонукаючи людей знову повірити в себе через обмін досвідом між учасниками. Ця група стала успішною в діалозі між родинами ВПО, родинами учасників АТО та місцевими жителями. На початку зустрічей відносини між учасниками були напружені, але згодом все змінилося. Під час обміну досвідом з різних тем, які піднімалися, почався діалог між учасниками. Вони дізнавалися про життєві історії інших, почали розуміти один одного та стали допомагати один одному. Поступово в розмовах зникли статуси ВПО та АТО. Вони спільно шукали шляхи вирішення труднощів один одного та потоваришували, і тепер спілкуються поза межами групи і підтримують один одного.

Наталя (дружина учасника АТО/ООС): «Здивувало, що всі ми різні, зовсім, зовсім різні і стали такі близькі. Ми не відчули різниці. Хочеться обійматись, допомагати, посміхатись. Добро завітало до кожної з нас. Я можу сказати, що я себе відновила, давно втрачену. Я – щаслива».

Олег (місцевий житель): “Я прийшов сюди шукати нові знайомства, а отримав набагато більше. Я знайшов тут друзів і тих, хто мене розуміє та не засуджує. Досвід інших надихнув мене на дії, а не тільки мрії та бажання. Я навіть не зрозумів, як я змінився за час цих зустрічей. Ці зустрічі були дуже цінними для мене.”

Роман (ВПО): “Я прийшов сюди в пошуку однодумців та земляків. Я зі Сходу і не так давно в Івано-Франківську. І дуже радий, що можу ділитися своїм досвідом та допомагати іншим, але я і не сподівався, що досвід інших допоможе так в моєму питанні.”

Лариса (ВПО): «Завдяки участі в цих групах ми навчилися слухати, чути і розуміти один одного, навчилися знаходити виходи із, здавалося б, безвихідних ситуацій. Участь в зустрічах, які організовувались, допомогли мені зрозуміти незрозумілі речі і ситуації, адекватно оцінювати їх. Також я отримала багато корисних знань (зокрема, і як управляти проблемами, як долати бар`єри у спілкуванні, вміння домовлятися). Дуже сподобалася інтеграційна терапія спільнот. Всі знання, отримані під час проєкту, часто допомагають в повсякденному житті…Дуже важливо для мене було практично відчути об`єднання людей різних категорій заради миру. Адже об`єднавшись, ми можемо подолати любі труднощі, які випадають нам в цей нелегкий для нас і нашої держави час».

Лариса Пантелюк (ВПО): «Немає слів, щоб висловити щиру людську вдячність за все те, що ви робите для всіх нас! Завдяки вам люди, які залишили свої домівки, тікаючи від війни, безболісно влилися в місцеву громаду, подружилися з сімями воїнів АТО і родинами загиблих, стали великою дружньою родиною. Ви добилися цього своєю невтомною працею і щирим, добрим серцем. Низький уклін вам за це! Нехай Господь благословляє вас у всіх ваших добрих справах і дарує вам любов і ласку,  якою ви жертовно ділилися з усіма нами».

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *