Формування культури гостинності. Практичні рекомендації

Роман Соловій, доктор філософських наук, директор Східноєвропейського інституту теології

Звичай гостинності з найдавніших часів є сумою індивідуальних та колективних практик, що визначають відносини між гостем і господарем. Під гостинністю зазвичай розуміють різні методи прийому гостей в просторі, який до певної міри належить господареві, яким може бути окрема особа або група людей. Як і дар, гостинність передбачає відносини і вона орієнтована на інших в тому сенсі, що і господарі, і гості повинні дбати про добробут і потреби один одного. Як і дар, гостинність вимагає взаємності, контакту між людьми, їх групами або організаціями. І господар, і гість мають один перед одним певні зобов’язання, які одночасно визначають і обмежують практику гостинності. 

У стародавніх суспільствах гостинність була необхідною умовою добробуту людини і мала важливе значення для захисту вразливих чужинців. Практика гостинності сприяла подоланню племінної замкнутості, підтримувала мережу стосунків громад із зовнішнім світом, збагачувала соціальні зв’язки між сім’єю, друзями та сусідами. 

Християнське богослов’я гостинності сформувалося під впливом давньоєврейського розуміння гостинності, що зіставляло її з Богом, завітом і благословенням, та у діалектичному протистоянні із елліністичними практиками гостинності, які асоціювали її з користю та взаємністю. Відповідно до давньоєврейської традиції, бути гостинним означає вітати незнайомця, приймати його в своєму домі. Заклик до гостинності ґрунтується на щедрому та відкритому характері Бога, який забезпечує місце для Свого творіння, любить його і турбується про нього. Бог звільнив ізраїльтян від єгипетського рабства, і тепер вони повинні любити чужинців, наслідуючи любов Бога до усіх пригноблених. Оскільки Бог «чинить суд сироті та вдові, і любить приходька, щоб дати йому хліба й одежу» (Повт. 10:18), його народ отримав заповідь: «Не скривиш суду на приходька, на сироту, і не будеш брати в заставу вдовиної одежі. І будеш пам’ятати, що рабом був ти сам у Єгипті, і викупив тебе Господь, Бог твій, звідти, тому я наказую тобі робити цю річ» (ПЗ. 24:17, 18). Бог заповів ізраїльтянам щороку відзначати свято Кущів, аби нагадувати їм, що навіть увійшовши в Обіцяну землю, вони залишаються народом мандрівників, відповідальним перед Богом за те, аби гостинно приймати інших і турбуватися про найбільш уразливих. Щоб захистити приходьків від жорстокого поводження і забезпечити справедливе ставлення до них, Бог встановив правила, які регулювали життя цієї категорії людей (Повт. 10:17-20; 24:14-15; Вих. 22:21-27). Зокрема, євреї мали забезпечити їм відпочинок у суботу (Вих. 23:12), залишати у полі та винограднику частину врожаю (Повт. 24: 19-22); не зловживати їх слабкістю (Повт. 27:19).

Старий Завіт містить розповіді про те, що Бог неодноразово являється людям у образі чужинця. Ці зустрічі щоразу ставлять людину перед вибором – відповісти божественному незнайомцю ворожістю чи гостинністю, прийняти його або відкинути, нагодувати чи вбити. Найвідоміший біблійний текст про гостинне ставлення до божественного чужинця міститься у 18 розділі книги Буття. Коли невідомі подорожні раптом з’явилися перед наметом Авраама, той постав перед вибором – простягнути до них руку для вітання чи наставити на них зброю. Авраам долає свій страх та упередження і гостинно приймає незнайомців у своєму домі. Як показує подальша історія, гостинність Авраама відкрила двері для чуда і нового життя – божественний чужинець сповістив обітницю про майбутнє народження Ісаака. Вибір бути гостинним до чужинця неможливо зробити один раз і назавжди, він постає перед нами знову і знову. Незабаром після цих подій Авраам без особливих вагань вигнав у пустелю рабиню Агар і її сина Ізмаїла. Засновник монотеїзму виявився здатним не тільки до гостинності, а й до ворожості. 

Старозавітна теологія гостинності отримала свій розвиток у християнстві. Для позначення гостинності у Новому Завіті найчастіше використовується слово φιλοξενια, яке можна було б буквально перекласти як «любов до гостя чи незнайомця». Однак ξένος може означати не тільки «незнайомця чи гостя», а й «господаря». Отже, у терміні міститься вказівка та плинність ролей, що лежать в основі феномену гостинності, яка не лише окреслює любов до незнайомих людей, а й охоплює все коло стосунків гостя-господаря з усіма його потенційними поворотами. 

Амбівалентність гостинності відображена у постаті Христа. У Ньому Бог став гостем людей, увійшов у людське становище і перебував серед своїх як чужинець (Ів. 1:10-11). Творець Всесвіту став творінням і гостем, у якому, за словами Серена Кʼєркегора, Бог явив себе людям інкогніто. Зокрема, під час подій на горі Преображення або тоді, коли Він втихомирював бурю на морі, а також у своїх з’явах учням після воскресіння. Так, Новий Завіт зберігає старозавітною традицію зображати Бога як вразливого незнайомця, який шукає місця, щоб прихилити голову. Ісус відчув на собі, що означає бути дитиною-біженцем у чужій країні, безпритульним, засудженим до ганебної смерті. Євангельський зміст гостинності розкриває притча, яка міститься у Мт. 25:31-46. Ті, хто вітає чужинців та задовольняє потреби найуразливіших, отримують запрошення до Царства Божого. Притча також вказує на зміну ролей: Ісус ототожнюється з незнайомцем, а християни покликані бути гостинними господарями. Відповідаючи на потреби незахищених, вони виявляють гостинність Богу. Обличчя кожного незнайомця стає обличчям Христа. 

Попри те, що гостинність тривалий час визнавалася однією з ключових рис християнської віри, у період Нового часу розпочався занепад цієї давньої християнської практики. Це пов’язано зі створенням системи медичного забезпечення та соціального захисту, коли було перекладено відповідальність за вирішення потреб у піклуванні з домашнього та церковного середовища у компетенцію держави. А гостинність стала розглядатися скоріше як вияв суспільного етикету, вміння приймати та розважати гостей. До цього слід додати також зміни у структурі соціально-економічних відносин у суспільстві – руйнування традиційних патріархальних спільнот, урбанізацію,  розвиток транспорту, сфери обслуговування та засобів комунікації. Поступово гостинність перетворилася в комерційну та маркетингову категорію, про що свідчить література з готельного і туристичного бізнесу.

Відновлення уваги до феномену гостинності спостерігаємо в ХХ столітті, особливо в його другій половині. Зокрема, у працях Крістіни Пол, Генрі Нувена актуалізується роль гостинності як особливої оптики, завдяки якій ми можемо глибше зрозуміти звістку Євангелія, побачити шляхи, якими гостинність збагачує християнську віру та практику, наближаючи їх до цінностей Царства Божого. Водночас піднімається питання – чи має гостинність бути спрямованою на усіх людей, чи варто ризикувати, відчиняючи двері дому, церкви або держави незнайомим людям? Богослови також міркують про те, чи повинна гостинність бути безумовною або ж вона вимагає попередньої ідентифікації прибульця, з’ясування, чи відповідає він наперед встановленим критеріям.

Важливі ідеї з приводу змісту гостинності, її етичного, соціального та політичного значення були запропоновані представниками континентальної філософії. Першу спробу розглянути гостинність з позиції етики зробив Еммануель Левінас. Філософ розвивав концепцію безумовної міжлюдської гостинності, яка вимагає від «господаря» чутливості до гостя, «служіння любові» йому аж до тієї міри, що господар перетворюється на «заручника» гостя. Така концепція гостинності пропонує набагато більше, ніж офіційний дозвіл на тимчасове перебування відвідувача, як визначав право гостинності Кант у «Трактаті про вічний мир». Заснована на абсолютній, асиметричній чутливості до іншого, левінасівська етика гостинності перевершує будь-які прояви гостинності, що засновані на контракті або  взаємності.

Ідеал безумовного прийняття іншого став однією із основних передумов філософії гостинності Жака Дерріда, який розрізняє закон безумовної гостинності та закони умовної гостинності. Останні передбачають обов’язковий жест взаємності, круговий рух або обмін, який має місце між господарем і гостем. Якщо гість хоче, щоб до нього виявили гостинність, він повинен відповідати заздалегідь визначеним критеріям, дотримуватися певних правил і відплатити господареві взаємністю та подякою. Але, на думку Дерріда, така гостинність є умовною, саме так її зазвичай розуміють у багатьох культурах та релігіях. При такому підході господар має повноваження володаря, незалежно від того йде мова про дім чи країну. Господар зберігає контроль над кордонами та встановлює юридично-політичні закони гостинності – норми, обов’язки та правила, які формують культуру ставлення до чужинця у даному суспільстві.

Як альтернативу Дерріда пропонує закон безумовної гостинності, який вимагає вітати незнайомця без попереднього визначення його соціального статусу, місця походження, мови, якою він говорить або намірів, з якими він прибув. Ми відкриваємо своє місце для незнаного нам новоприбульця без жодних застережень, навіть не запитуючи його імені, бо запитання, як його звати, вже робить його суб’єктом права, відповідального перед законом і господарем, що задає питання. Абсолютна гостинність утримується від цих запитань, оскільки вони встановлюють обмеження, звужують гостинність до обов’язку, роблять її частиною економічного кола.  Насправді важко уявити практичну реалізацію закону безумовного закону гостинності. Чиста гостинність в цьому сенсі – «неможлива ідея». Якби вона була можливою, то це рахувалося б вже не як гостинність, а звичайне дотримання прав і обов’язків. Але без такої неможливої гостинності її взагалі не існує. Вона забезпечує недосяжну, але необхідну перспективу, яка надихає і вимагає актів умовної гостинності.

Розглядаючи можливість застосування етикету радикальної гостинності в сферу діалогу і миробудівництва, доречно звернути увагу на практичні аспекти проблеми. Насамперед, зауважимо, що сучасні суспільства, зокрема, українське, є розколотими, калейдоскопічними і мультикультурними. Спостерігаємо зростання ксенофобії, популізму, теорій змови та апокаліптизму, а на індивідуальному рівні – почуттів самотності, відчуження, ворожості до інших. За таких обставин, відродження практики гостинності здатне забезпечити необхідний контекст для  формування сталих стосунків, які характеризуються прийняттям та належністю до спільноти. Формування культури гостинності вимагає взаємодії церкви, сім’ї, громадянського суспільства і держави, поєднання турботи про потреби людини із повагою до її гідності як носія Божого образу і об’єкта Божої любові, усвідомлення взаємообумовленості ролей гостя і господаря, розуміння того, що практика гостинності змінює усіх її учасників, одночасної універсалізації поняття ближнього та персоналізації чужинця.  

Доброзичливість. Гостинність, за Емманюелем Левінасом, це  найперше – доброзичливість. Генрі Нувен визначав гостинність, як створення вільного і дружнього простору, в якому ми можемо звернутися до незнайомців і запросити їх стати нашими друзями. На повсякденному рівні доброзичливість виражається словом, посмішкою, жестом запрошення переступити поріг та іншими знаками безумовного прийняття іншої людини. Якщо соціальна чи релігійна спільнота впроваджує практику гостинності, відпочинку, це повинно відбуватися в атмосфері доброзичливості. При цьому ніхто з учасників не повинен відчувати ворожості, невдоволення або осуду. 

Прийняття інакшості іншого. Якщо ми ставимося гостинно тільки до того, кого готові прийняти, то це ще не повною мірою гостинність. Це не вітання, а обов’язок, акт поверхневої політичної коректності або знак визнання. Щоб проявити гостинність, ми, за словами Жака Дерріда, маємо дозволити собі «бути захопленим приходом зовсім іншого, абсолютно непередбаченого незнайомця, непроханого гостя». Це означає, що гостинна спільнота приймає і дбайливо зберігає унікальність кожного учасника діалогу, не намагаючись звести все до якоїсь спільної рамки. 

Сприйнятливість – важлива риса гостинності. Готовність взяти на себе всю відповідальність за іншого, щоб там не сталося, здатність залишатися вразливим. Коли говоримо іншому – «так», запрошуючи його переступити поріг, ми вже все прийняли заздалегідь. Ми вже сказали «так» всіма ризиками такого вчинку. Ця риса формується передусім тому, що Бог уже прийняв нас, ще до нашого приходу у цей світ. Тепер Він очікує, що ми будемо сприйнятливі до інших. В контексті творення простору миру це означає, що усі учасники діалогу, які можуть почуватися власниками, повинні пам’ятати, що і вони є гостями – гостями сім’ї, країни, суспільства, які існували до них, гостями у Бога, який їх прийняв. Пам’ять про плинність статусу господаря або ж гостя застерігає від зневажливого ставлення до інших, привчає бути чутливими до їхніх потреб. 

Гостинний простір є необхідною складовою гостинності. Можемо надати гостинність тільки в тому місці, яке знаходиться в нашому розпорядженні або яке можемо відкрити для нашого гостя. Левінас нагадує, що для гостинності важливо не тільки місце, але ще і бажання. Проблема не лише в тому, щоб було місце, житло для прийому гостей або відпочинку, але і в тому, щоб створити відчуття бажаності. Гість повинен почуватися не тільки як у себе вдома, але також очікуваним з нетерпінням. Гостинні місця створюють для присутніх відчуття притулку, захищеності, спокою. Архітектура та дизайн приміщення передають почуття доброзичливості та відкритості (місце для спілкування, доступність, зручність, належні меблі та освітлення). Для самотніх, втомлених, вразливих людей створені умови для відпочинку, відновлення сил. Важливими компонентами створення культури гостинності є спільне проведення часу і вживання їжі. Як і гостинні сім’ї, гостинні спільноти проводять багато часу разом і збираються для спільних трапез, які дають можливість підтримувати старі стосунки та будувати нові. 

Безпека. У всіх традиціях гостинності, починаючи з найдавніших часів, обов’язки господаря включали в себе забезпечення гостя їжею і нічлігом, а також гарантування його безпеки. Гостинна спільнота насамперед стурбована створенням атмосфери захищеності, безпеки, прийняття, утвердження гідності усіх її учасників та гостей, як людей, створених за образом і подобою Бога. Вона забезпечує для них емоційну підтримку, обмежує практики контролю, домінування і владного тону, формує культуру взаєморозуміння і заохочення творчої активності.

Гостинність як свідоцтво. Відкриті, люблячі, щирі стосунки всередині церкви, які наслідують стосунки осіб Трійці, стають свідоцтвом для зламаних і зневірених людей про можливість іншого способу життя, переконують їх у тому, що всі люди дорогі і важливі для Бога. Діяльна присутність християн у житті суспільства, співчуття, особлива увага до найбільш вразливих верств населення потребують створення в церкві атмосфери, в якій чужинці почуватимуться бажаними гостями, в якій різних людей приймають, чують і розуміють, а не осуджують.

Першим кроком плекання культури гостинності до незнайомців є прагнення подолати расові, етнічні та інші конфлікти серед християн. Доброзичливий дух прийняття, рівності та турботи допомагає у вилікуванні національних, політичних чи богословських розбіжностей. Щедра і стабільна гостинність, що практикується серед віруючих з різних верств населення, часто стає початком національного примирення.

Рекомендована література

Ванье, Жан и Хауэрвас, Стэнли. Жить мирно посреди насилия: пророческое свидетельство слабости. К.: Дух і Літера, 2015.

Левинас, Эммануэль. Время и Другой. Гуманизм другого человека. СПб.: ВРФШ, 1998. 

Левинас, Эммануэль. Избранное. Тотальность и Бесконечное. М.; СПб.: Университетская книга, 2000. 

Нувен, Генри. Постижение. Три ступени духовной жизни. Москва: Издательство Библейско-богословский институт св. апостола Андрея, 2012.

Pohl, Christine D. Making Room: Recovering Hospitality as a Christian Tradition. Grand Rapids: Eerdmans, 1999.

Derrida, Jacques and Dufourmantelle, Anne. Of Hospitality. Stanford: Stanford University Press, 2000.

Soloviy, Roman. “The Challenges of Radical Hospitality for Evangelical Public Theology: The Ukrainian Case.” International Journal of Public Theology 14, no. 3 (October 14, 2020): 276–95. 

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *