Робота миротворця в конфліктному соціальному середовищі

Ирена Голуба, Оксана Довгополова

Українське суспільство з 2014 року знаходиться в ситуації гострого конфлікту, до якого не було готове. Анексія Криму та агресія Росії на сході України підштовхнули суспільство до випробувань, можливість яких не передбачалася більшістю людей. Риторика злочинних намірів Росії та віковічного пригнічення України існувала як традиційне тло соціальних дискусій, але можливість реального військового вторгнення не знаходилась в полі реальних очікувань українців навіть після нападу Росії на Грузію. Неможливість повірити в очевидність того, що відбувається просто на очах – досвід багатьох українців, які, попри традиційну недовіру до держави та міждержавних відносин, були впевнені, що міжнародні гарантії недоторканості українських кордонів мають силу. До 2014 року українське суспільство могло жити в переконанні, що на відміну від переважної частини пострадянських країн, Україна змогла уникнути громадянської війни та збройного внутрішнього протистояння. Нав’язана країні гібридна війна запустила в суспільство міцний тригер «внутрішнього ворога», який існував і раніше, але міг ігноруватися або сприйматися як форма боротьби за електорат.

Українське суспільство виявилося неочікувано травмованим реальними військовими діями, щоденними смертями, руйнуванням економіки, втратою багатьма людьми домівок та малої батьківщини, переселенством тощо. Неочікуваність війни, що почалася, спричинила критичний рівень страхів, які стали частиною українського повсякдення. В 2014-му стресовий стан великою мірою конвертувався в надзвичайну соціальну згуртованість, підйом волонтерського руху, масовий рух добровольців тощо. Майже за вісім років війни на умовній шкалі проявів стресу зменшується емоційний підйом та оприявнюється втома. Тривалий період перебування в стресовому стані робить суспільство вкрай вразливим, а неможливість прогнозувати події змушує сприймати стрес як форму нової нормальності. На тлі сприйняття стресового життя як «нормального» люди не завжди можуть розпізнати ознаки власної травмованості. Це є небезпечним як для самих людей, так і для суспільства в цілому. 

Однозначна зовнішня причина сучасного стресового стану (іноземна агресія) виводить внутрішні конфлікти українського суспільства в площину невидимого, а часто й маркує людину, що говорить про внутрішні соціальні конфлікти, як зрадника та людину, що заперечує іноземне втручання. Така ситуація є дуже небезпечною для суспільства та потребує уважного продумування та роботи з нею. Ситуація гібридної війни включає й роздмухування внутрішніх конфліктів, вкидання інфоприводів для внутрішніх суперечок, дискредитацію будь-якої людини, яка може викликати довіру та дискредитацію критичного мислення, внутрішніх діалогів, поняття толерантності тощо. Серед очевидних елементів гібридної війни є роздмухування регіональних стереотипів та внутрішньої недовіри громадян України один до одного. Так, наприклад, численні історії про переселенців-зрадників, які мандрували перепостами в українському сегменті у ФБ, легко спростовувались на рівні аналізу наративу та могли бути інтерпретовані як елемент інформаційної війни. При цьому бачимо багато бійців «українського інформаційного фронту», які навмисно розповсюджували та розповсюджують свідомо неправильну інформацію, будучи впевнені, що так вони воюють за незалежність власної держави. 

Людина, яка працює з конфліктами всередині України, має бути свідома всіх ризиків, з якими вони стикнеться в роботі. Те, що миротворець в будь-якому конфлікті стає найбільш вразливою фігурою, яка отримує стусани з обох боків, є очевидним. Це створює особливу вразливість, власне, фігури миротворця, високу вірогідність вигорання, перебування в постійному стресі тощо. 

Зважаючи на це, практичні рекомендації для людини, що працює в сфері миробудування, має включати як аналіз практик розпізнавання конфлікту та способів роботи з ними, так і інструменти самоперевірки на перебування всередині конфлікту та інструменти відновлення/профілактики вигорання.

Миротворець має здавати собі справу, що його позиція повинна бути максимально прояснена. Про які саме конфлікти йдеться, вирішення яких конфліктів залежить від наших зусиль, як корелює наша миротворча діяльність та ситуація війни, кого ми бачимо як коло своїх співрозмовників в миротворчій дискусії, чи можуть бути розрізнені актуальні та потенціальні учасники дискусії? Яка мета миротворчої діяльності?

Деякі базові положення, на яких ґрунтується позиція авторів цього документу:

Ми не можемо вплинути на хід українсько-російської війни і не намагаємось розповсюдити свої дії на вирішення цього базового конфлікту.

Конфлікти всередині українського суспільства існують як завдяки гібридній війні, так і незалежно від неї.

Працювати з конфліктами всередині українського суспільства необхідно для підготовки переходу до мирного існування після завершення війни.

Відмова працювати з конфліктами всередині українського суспільства робить вихід України з війни неможливим навіть у випадку радикального припинення воєнних дій (не перемир’я, а завершення війни).

Миротворча діяльність всередині українського суспільства робить суспільство витривалішим та перетворюється на превенцію знищення держави.

Потенціальне поле розмови про вирішення конфліктів має бути прописане у такий спосіб, щоб до нього могли долучитися мешканці нині окупованих територій після відновлення кордонів України. 

Миротворення є частиною зцілення ран війни – лікувати рани потрібно, не очікуючи закінчення війни. Без такого зцілення неможливе майбутнє. Процитуємо слова капелана  Андрія Зелінського: «Біль не дозволяє мислити раціонально, він змушує мислити про місце болю – і тоді з поля зору зникає якась ширша перспектива». Якщо не почнемо зцілювати рани – а це процес бачення ран інших людей та спільне «перев’язування» ран – то не матимемо можливості захищати майбутнє. Майбутнє – це та ширша перспектива, яку ми маємо тримати на порядку денному, якою б важкою не була ситуація сьогодні.  

ФЕНОМЕН ТА ДИНАМІКА ВЗАЄМНОЇ НЕНАВИСТІ

Миротворчий процес передбачає необхідність говорити з тим, з ким ти є в конфлікті. Початок такої розмови є дуже складним моментом. Психотерапевти, які працюють з ситуаціями конфліктів, фіксують спротив можливості говорити. Чому люди опираються розмові? Ймовірніше, через негативний досвід, який вони вже мають – нерідко розмова призводить до ескалації конфлікту, що переходить на нову фазу. Подекуди саме розмова про складну ситуацію стає причиною розриву відносин між людьми. 

В цьому тексті ми надаємо декілька характеристик процесів розвитку конфліктів, закономірностей розвитку дискусій тощо. Завдання миротворця, зокрема, не дати дискусії поглибити конфлікт замість його подолання. 

ДИСКУСІЯ, ЩО РОЗЛЮЧУЄ 

В ситуації наявності конфлікту всередині суспільства обговорення будь-якої теми може стати тригером конфлікту. Можна назвати це «дискусією, що розлючує» – цей феномен відомий і в міжособистісних відносинах, і в соціальних. Розмова, яка розпочинається з нейтральної теми, швидко набирає обертів емоційної включеності. Коли йдеться про розмови незнайомих людей, це відбувається дуже швидко. Феномен дискусії, що розлючує, в інтернеті вже отримав назву “Holy War” – в певний момент учасники розмови починають переходити на особистості, відбувається швидка ескалація агресії, розділення аудиторії на непримиримі точки зору, зрештою, через використання «останніх слів» розмова стає неможливою. 

Динаміка дискусії, що розлючує.

Розминка.  Початок дискусії може виглядати нейтральним, тема чи подія –  яка завгодно. Зазвичай в процесі розмови люди відходять від первісного меседжу та починають розвивати якусь побічну тему, яка проявилася «на тлі». Якщо в полі зору є «міцна» тема, що поляризує, до неї має шанс бути зведена будь-яка комунікація. 

На початку дискусії можливі відтінки «сірого» та більш-менш виважені аргументи. На цій стадії учасники можуть цікавитися візією «іншого» та фактами. 

Перша репліка, яка запускає ворожнечу для сторонньої людини може звучати нейтрально, але вагома для учасників. Інколи це спрацьовує на рівні слів, які використовуються «опонентом». Так, для України словосполучення «яка різниця» відсилає до цілком конкретної ситуації та є маркером розмежування між політичними таборами. Нібито жартівливе використання позначень учасників конфліктів («ватник», «укроп» тощо) позначає для учасників розмови, якої ж політичної позиції дотримується та чи інша людина. Для особи, що включена в миротворчі процеси, використання таких понять є неприпустимим, це є частиною мови ворожнечі. Ззовні використання деяких слів здається цілком нейтральним. Так, наприклад, використання імені «Сивочолий» позначає противника колишнього президента України П. Порошенка – але для людини, не включеної в актуальні українські наративи, буде незрозумілою емоційна реакція частини аудиторії. 

Ескалація конфлікту відбувається вже не через зміст сказаного, а завдяки прораховуванню учасниками «типової» лінії аргументації тих, хто зазвичай використовує те чи інше поняття. Почувши тригер, людина починає прораховувати – «якщо я скажу так, то він/вона відповість мені так, а тоді я скажу так, почує це…» На цілком безневинне запитання людина може відреагувати підозрою, що питання було поставлене не просто так, а для отримання певної реакції, тому починає реагувати вже не безпосередньо на питання, а на більш широкий комплекс аргументів, який приписується носію певної позиції. Дискусія, так чи інакше, починає торкатися теми «великого болю». При цьому опонент насправді міг мати на увазі щось інше, тому обурюється перекручуванням його слів, на що отримує відповідь, що з його аргументів «стирчать вуха того чи іншого». 

Інколи в якості тригера може виступити дуже популярний прийом «what about?» – тобто звинувачення спікера в тому, що є більш важливі теми для розмови, або що він/вона описує тільки одну сторону процесу. Якщо людина говорить, наприклад, про захист безпритульних тварин, їй обов’язково повідомлять, що треба допомагати дітям у сиротинцях. Знецінення того, хто говорить, визнанням другорядності його теми не може не викликати негативну реакцію. Аргумент «what about?» добре працює там, де є тригерна тема, на яку люди в стані активного занепокоєння завжди готові говорити. Відтак різка реакція на те, що «зараз я говорю про це, не треба переводити тему» сприймається як знецінення «великого болю». У разі звернення до «сакралізованої» теми ескалація може відбутися миттєво. Ті, хто працював, наприклад, з травмою дітей-переселенців, обов’язково зіштовхувався з реакцією – краще б ви подивилися в очі дітям, чиї батьки загинули, захищаючи Україну. Ситуація виявляється патовою – бо в ній неможливі жодні раціональні аргументи.

Нагнітання. На наступному етапі серйозно наростає емоційне напруження. Тут природно починають використовуватись «історичні» аргументи. Ці етапи характерні як для міжособистісних конфліктів, так і для соціальних. І якщо в міжособистісних проблемах «історичні» аргументи – це апеляція до попередніх ситуацій в стосунках, то в соціальних дискусіях найсильнішими виявляються аргументи саме «історичні», коли ми апелюємо до подій, що виходять за межі нашого життя і через те вже є якоюсь мірою сакралізованими. 

Для різкої ескалації ворожості потрібен образливий випад, який носить узагальнюючий характер. «Всі українці антисеміти» – спроба спростувати цей вислів тільки підсилює думку того, хто звинувачує. 

В міжособистісних конфліктах піднімаються старі образи, щодо яких начебто вже досягнуто згоди. В соціальних конфліктах можуть виходити назовні конфлікти, які нібито давно пропрацьовані або про які ніяк не можна було б і подумати в полі актуального протистояння. Так, наприклад, в Іспанії після смерті Франко був прийнятий Пакт забуття (Pacto del Olvido), який забороняв публічні дебати щодо протистоянь періоду громадянської війни та диктатури, бо це заважало б вибудовуванню нової демократичної Іспанії. Правову реалізацію Пакт знайшов у законі про амністію 1977 року. Але вже у 2010-му було порушено справу щодо правової природи цього пакту, процеси відбувалися аж до 2019 року, коли Франко було перепоховано з Долини полеглих до сімейного склепу. Це приклад тліючого конфлікту, який виходив на поверхню в будь-який момент загострення політичних відносин в країні. Інколи події давньої історії навмисно вводяться в публічне поле для маніпуляцій суспільною свідомістю. Наведемо приклад, що описує хорватська дослідниця Славенка Дракуліч в книзі «Вони б і мухи не скривдили». У тексті описані дивні часові аберації, коли в 1990-х роках події XIV століття стали рушієм масових злочинів. 1389 року, напередодні битви на Косовому полі, сербський князь Лазар Хреблянович зустрів пророка Іллю, який запропонував йому вибір: або ти станеш військовим переможцем, або програєш бій, але здобудеш місце на небесах для себе та свого народу. Князь обрав вічне спасіння. 1995 року князя впізнали в фігурі генерала Ратка Младича. Він знов стоїть перед тим самим ворогом, як і в XIV столітті, але цього разу обирає не небесне спасіння, а реалізацію одного з наймасштабніших військових злочинів сучасної історії. Реалії 1389 року раптом стають сьогоденням: ось вороги, винні в наших стражданнях, вони відповідальні – і мають відповісти. Та чи справді йдеться про часову аберацію та переживання минулого як сьогодення? Саме в цьому пастка поняття колективної провини – це зручний інструмент для розпалення ненависті… та реалізації цілковито сучасного порядку денного. Небезпека використання історичних аргументів саме в тому, що політична маніпуляція може бути неочевидною для учасників розмови. Давнє минуле є полем сакрального – той, хто відкидає апеляцію до історії, постає зрадником. 

Пред’явлення великого болю та його відторгнення. В конфліктній дискусії тригером може стати емоційно забарвлений та значущий коментар однієї зі сторін. Людина проговорює свої болісні переживання, і коли це проговорювання наштовхується на знецінення або пред’явлення інших проблем, це сприймається як відторгнення власного болю та власної ідентичності. Шанс на взаєморозуміння вже втрачений – і з цього моменту жодні аргументи не будуть розглядатися по суті. Відтоді дискусія переходить в стадію «сварки останніми словами». 

В момент переходу до цієї стадії учасники стають один для одного «нерукопожатними» та вже не сперечаються між собою, а активно провокують спільноту розділитися на два протилежних табори. «Нейтрали» на цій стадії не вітаються та маркуються як приховані вороги. Інтереси перемоги «свого» табору стають важливішими за прагматичний інтерес «спільних досягнень». 

Останні слова. Під «останніми словами» розуміємо прийняті в даному суспільстві позначення абсолютного зла. Спілкування з носієм ознак абсолютного зла є неприпустимим для «своїх». В різні історичні часи «останні слова» – різні, і впізнати їх можливо тільки, якщо ти є частиною даного комунікативного простору. Так, в християнському суспільстві 18-19 століть «останнім словом» могло бути, наприклад, «вражий син», бо «ворог роду людського» – це диявол. Сучасною людиною це не зчитується саме так, як це було двісті чи триста років тому. Для сучасного світу в цілому та пострадянського простору зокрема фігура абсолютного зла уособлюється в постаті Гітлера та в поняттях, пов’язаних з Гітлером – для пострадянського простору це  найперше – «фашист». 

Існує навіть поняття «аргумент до Гітлера», яке описує ситуацію розлюднення опонента через порівняння з Гітлером. Гітлер є образом абсолютного зла, яке потрібно знищити, не переймаючись через засоби. Reductio ad Hitlerum або argumentum ad Hitlerum – псевдолатинський вислів, який описує софістичну підміну, яка дозволяє виставити свого противника як абсолютне зло. Термін був запропонований спеціалістом з етики Лео Штраусом в 1953 році. Використання цього аргументу називають також «розігруванням нацистської карти». Риторична сила якого полягає в тому, що він викликає у опонента сильну емоційну реакцію, і це не дозволяє дати раціональну відповідь. 

Щодо випадку Reductio ad Hitlerumє так званий закон Годвіна (Godwin’s Law), сформульований Майком Годвіном в 1990 році: при розростанні інтернет-дискусії, імовірність порівняння з нацизмом або Гітлером прямує до одиниці (As an online discussion grows longer, the probability of a comparison involving Nazis or Hitler approaches 1). У багатьох інтернет-групах існує традиція, згідно з якою, як тільки подібне порівняння трапляється, гілка обговорення вважається завершеною і сторона, що удалася до цього аргументу, програє. 

Формулювання закону Годвіна констатує, що після використання «останніх слів» дискусія перестає бути дискусією, а перетворюється на поле бійки, де ані аргументи, ані факти вже не мають жодного значення. В цій фазі можливість порозуміння зводиться до нуля. Якщо йдеться про інтернет-розмову – спілкування просто припиняється. Закон Годвіна передбачає певне «покарання» за використання аргументу щодо Гітлера – той, хто до нього вдався, визнається таким, хто програв. В реальному житті після використання «останніх слів» відбувається або бійка, або розрив відносин. 

З огляду на те, що в соціальному полі України за останні роки (від початку війни) «останні слова» використовувались неодноразово, ймовірно зафіксувати катастрофічне звуження простору, де люди з різними переконаннями можуть розмовляти один з одним. Вірогідне створення замкнених «бульбашок», в яких розгортається власне життя. Для суспільства в цілому – це небезпечна ситуація, тому що знання про замкнені «бульбашки» підвищує рівень недовіри всередині суспільства. Коли відомо, що відбувається всередині «бульбашки», можна принаймні прогнозувати можливість конфліктів чи суспільних проблем. Коли конфлікти стають герметично замкненими, рівень небезпеки оцінити неможливо – і це, як вже було сказано, підвищує рівень базової недовіри. Існування в ситуації постійної недовіри породжує страх, а страх підштовхує людей до створення базової чорно-білої картинки світу, де кожен має бути маркований як «свій» або «ворог». В ситуації страху люди легше рекрутуються до полюсів протистояння.

Завдання миротворця – передусім боротися за тих, хто не визначився, а не переконувати радикалів. Чим більш «нормальною» є ситуація в суспільстві, тим ширшим є поле тих, хто не визначився – і їх важче втягнути саме в конфлікт. 

Феномени дискусії, що розлючує

  1. «Великий біль» та оживлення минулого. Великий біль – це пам’ять про травматичні події, що пов’язані з ідентичністю та викликають потужні емоційні реакції. Емоційний заряд великого болю може зберігатися десятиліттями, якщо йдеться про особистий досвід. В ході відносно нейтральних дискусій, які можуть розгорнутися в конфлікт, саме ставлення до великого болю є маркером «своїх» та «чужих». Великий біль створює індульгенцію для сторони, яка його відчуває, та виправданням для власних неприпустимих дій. 

В актуальній розмові такий біль слугує ескалації агресії та надає приватній розмові високого статусу. Власні негативні переживання дозволяють мотивувати збільшення рівня агресії. В контексті агресивної суперечки репрезентуються події далекого минулого, які можуть бути і не пов’язані з родинною історією чи власним життям. Можливо, це відбувається через те, що під час таких розмов актуалізується відчуття ідентичності, причетності до спільноти – і, отже, всі травматичні події цієї спільноти переживаються як особистісно значущі та актуальні. 

Коли комунікація відбувається серед «своїх», ці події не переживаються як граничні, вони є тлом розмови. Коли йдеться про маркери «свій – чужий», події набувають колосального значення та стають тригером. 

Чому в суперечці люди не можуть зосереджуватись на актуальних подіях, а звертаються до історичних аргументів? Для того, щоб більш успішно воювати, ніщо не має заважати ідеалізації чи демонізації. А це можливо тільки в роботі з людьми минулого, які вже набули певного статусу в наративі. При цьому будь-який натяк на підважування ідеального або демонічного образу сприймається як небезпека та перший крок до повної руйнації образу. Будь-яке визнання «світлого» в «монстрі» відкидається та може бути сприйняте як зрада, якщо це робить «свій». Ідеалізація живого об’єкта дається важко. Чим віддаленішим є об’єкт, тим легше створювати ідеальні образи. 

  1. Генералізація негативних переживань. Травмована людина фокусується на своєму болю та втрачає здатність бачити більш широку перспективу. Тому будь-який натяк на зачіпання «великого болю» сприймається як цілеспрямований удар від «них». Генералізація негативних переживань не є особливістю саме дискусії, що розлючує, вона зустрічається в стресових та травмуючих ситуаціях. Вона полягає в тому, що деякі параметри травмуючих подій виділяються як гранично важливі та небезпечні. Їх бояться та ненавидять в обставинах, коли вони цілком безпечні. 

В дискусіях, що розлючують, генералізація негативних переживань утруднює діалог. Для учасника А певна ситуація Х надважлива через генералізацію. Але учасник Б, який не має досвіду щодо ситуації Х, спростовує її значущість. Учасник А сприймає це як зловмисність, тому що в його баченні заперечувати значущість Х можна тільки зі злим умислом. Зважаючи на те, що об’єктивної шкали, яка б дозволила оцінити важкість переживання, не існує, дискусія або заходить в тупик, або загострюється. 

Варто розуміти, що в соціальних дискусіях можливість поваги до болю іншого значно нижча, ніж в міжособистісних відносинах. Якщо в міжособистісних стосунках сторони можуть відчувати повагу до болю іншого (хоча навіть в стосунках подружжя не завжди вдається оцінити інтенсивність переживання), то в соціальній дискусії (особливо в інтернеті) діє чітке правило – той, чиї переживання, його поважаємо, той «свій». Якщо ми говоримо з опонентом, повага до переживань блокується. Якщо вдається дати можливість відчути повагу до почуттів іншого, то поляризація «свій – чужий» послаблюється. Тому важливим завданням миротворця є спроба створити повагу до почуттів іншого. 

Важливо пам’ятати, що підхід миротворця входить в протиріччя з мотивом «згуртованості своїх». Інтенція миротворця має підважити готовність до агресії заради ідентичності. Треба розуміти, що готовність побачити людину та її біль в «не-нашому» є потенційно небезпечною до існування «наших» як таких. 

  1. Поляризація сприйняття та вимога непробивного захисного поля. Характерна риса найяскравішої стадії конфлікту – поляризація сприйняття. Позиція «наших» є абсолютно білою. Позиція «чужих» – абсолютно чорна. В стадії сформованої поляризації сторони не готові припустити ані найменшого відтінку добра у «ворогові», ані найменшої плями на «своїх». Визнання хоча б часткової правоти опонента або хоча б частки власної відповідальності сприймається як вкрай небезпечне для своїх інтересів. Це як впустити ворога у власну фортецю. Найменше визнання своєї провини змушує очікувати повної поразки. Цей феномен можна назвати «вимогою непробивного захисного поля».

Навіщо потрібна така поляризація? Можливо, для того, щоб в боротьбі з абсолютним злом виправдовувати ті дії, які були б неприпустими у відношенні до «своїх». 

Частиною поляризації є примітивізація ситуації. Неприпустимим є в такій ситуації визнання складності взаємодії факторів, неоднозначності наслідків тощо. Тяжіння до ідеалізації «своїх» не дає можливості визнати якісь їхні недоліки. Незначущість помилок в реалізації великої ідеї добре ілюструється прислів’ям часів сталінських репресій – «ліс рубають, тріски летять». Нібито можливість помилок визнається, але їх значущість зводиться до нуля. Здебільшого в дискусії, що розлючує, навіть натяк на можливість визнання помилок визнається неприпустимим. Зазвичай, обидві сторони дискусії незадоволені тими, хто намагається загальмувати ескалацію конфлікту спробами примирення. Кожна зі сторін намагається вивести «примиренця» зі своїх лав. 

  1. Мова як інструмент влади.  Історично склалося так, що підкорені змушені розмовляти мовою переможців. В приграничних місцевостях вітання мовою сусіда – демонстрація ввічливості та приязні. Коли немає елементу примусу, вибір мови – то справа, що керується вимогами комунікації.

В ситуації, в якій сторони конфлікту спілкуються  різними мовами, важливо, якою саме мовою провадиться розмова. Людині складніше формулювати свою позицію нерідною мовою, особливо в схвильованому стані. Позиція миротворця має включати можливість підтримки можливості розмовляти кожним учасником дискусії власною мовою.

Йдеться про мову в широкому розумінні, включаючи невербальні засоби комунікації. Підвищений тон, жести (приміром, «рубати» повітря долонею) змушують поставити питання: кому в цьому просторі насправді належить першенство.

Говорячи про мову, миротворець має здавати собі справу в тому, що те, які слова та формулювання він/вона використовує, впливає на динаміку конфлікту. На прикладі пропаганди та агітації легко побачити, як саме, за допомогою інструментів мови, можна викликати агресію, посилити тривогу або лють. Слово об’єктивізує, закріплює бурю емоцій у вигляді конкретного наповнення, що ототожнює опонента з абсолютним злом. Така об’єктивізація надає можливість не тільки передати свою думку іншим, але й зробити її чимось зовнішнім, відчутним, майже матеріальним. 

Миротворцю необхідно тонко орієнтуватися в відтінках використання слів учасниками дискусії. Ми вже зауважували декілька слів-тригерів в сучасному українському просторі – «какая разніца» та «сивочолий». Перебування в просторі із зосередженістю надає можливість фіксувати подібні слова (немає сенсу робити перелік, бо вони з’являються щодня, відповідно до політичної адженди) та розуміти, які емоції вони можуть викликати. Найменша необачність може призвести до втрати нейтральної позиції, необхідної для роботи зі сторонами конфлікту. В деяких випадках для врегулювання конфлікту доводиться конструювати додаткову мову. Миротворець має розуміти, що для опонентів він спочатку не є «своїм» і його намагаються «розкусити» та довести, що він на боці ворога. Чому? Тому що позиція миротворця вибиває «людину-на-війні» з комфортного емоційного поля, підштовхує до виходу в поле порозуміння, що, як вже було сказано, сприймається людиною в стадії ескалації конфлікту як загроза ідентичності. Вибір мови в цьому контексті є дуже важливою складовою процесу.

  1. Ігнорування – прерогатива сильного. Відмова визнання травми – «вас ніхто ніколи не утискав, ми нічого такого не бачимо» – є дуже розповсюдженим початком конфлікту. Той, чий біль ігнорується, сприймає це як заперечення прав, аж до права існування. Сказана в Бабиному Яру фраза – «Тут загинули не тільки євреї!» – сприймається представниками єврейської спільноти як заперечення їхнього болю та підтвердження антисемітизму, який загрожує самому існуванню євреїв. Для людини, яка не знає контексту, ця фраза буде здаватися нейтральною, бо насправді в Бабиному Яру загинули не тільки євреї. Але десятиліття радянського антисемітизму та заборони на комеморацію Голокосту та історія боротьби за пам’ять, власне, в Бабиному Яру змушують сприймати цю фразу як брехню – в радянський час трагедія Голокосту ідеологічно розчинялася в трагедії «радянського народу». Штучне збільшення в деяких виданнях кількості жертв Голодомору, так само, має на меті подолання замовчування трагедії – треба затвердити своє право на «сертифіковану» трагедію, щоб кількість жертв однієї великої трагедії була більша за кількість жертв трагедії Голокосту (і їх всі знають!). Ті, хто відстоює пам’ять Голодомору, у своїх вимогах не фальсифікувати дані вбачають загрозу самому існуванню українського народу. Можна наводити десятки подібних прикладів.

Наполеглива відмова визнати «очевидне» є черговим доказом зловмисності «ворога». Торкаючись вже наведених прикладів, можемо констатувати, що спроба довести наявність українських жертв Бабиного Яру спричинена педалюванням теми українського антисемітизму та колаборації (вони були колаборантами і зараз готові це обговорювати). Відмова ж визнати наявність таких жертв сприймається як загроза існуванню української нації. Агресивну реакцію викликає й, наприклад, формулювання «Бабин Яр – це українська трагедія», бо в цьому формулюванні вбачається заперечення Голокосту – тоді  як таке формулювання відсилає до промови Івана Дзюби на мітингу в Бабиному Яру в 1966 році, де дисидент говорив про те, що це трагедія України, бо сталася вона на українській землі, та саме тому українці відповідальні за збереження пам’яті трагедії. 

Миротворець має розуміти, що спроба заперечити винятковість болі, пред’явленої людиною, за допомогою раціональних аргументів (наприклад, вписуванням в більш широкий контекст) може сприяти ескалації конфлікту. Так, твердження «голод був не тільки в Україні» сприймається як заперечення штучності голоду та використання голоду як методу приборкання непокірних територій. Твердження про те, що німецьке населення страждало під час Другої світової війни або від насильства радянської армії (масові зґвалтування) десятки років сприймалося як спроба злочинців релятивізувати злочин (вас тільки зґвалтували, а у нас людей вбивали). При цьому багато років замовчуваний біль тих самих німецьких жінок формував точку образи, яка створила власні проблеми в німецькому суспільстві. Ситуацію ресентименту, яка призводить до цілком неочікуваних наслідків, описав нобелівський лауреат Гюнтер Грасс в романі «Траєкторія краба» – жінка, яка прожила життя з відчуттям замовчаної травми, стала наставницею внука-неонациста. 

Працюючи з травмованим суспільством, миротворець має розуміти, що ігнорування винятковості болю учасника розмови або спроба помістити цей біль в більш широкий контекст («вони відчували практично те саме») закриє можливість розмови, попри всю можливу раціональну правильність аргументів. 

  1. 6.Тролінг (від англ. Trolling  – ловля риби на блешні): різновид віртуальної комунікації з порушенням норм етики взаємодії в мережі, що реалізується в вигляді використання агресивної, образливої та знущальної поведінки для нагнітання конфліктів. 

В політичному житті тролі – це представники полюсів політичного спектру. Метою троля в дискусії є не очевидний противник, а нейтральна аудиторія, яку треба перетягти на свій бік. Виграш троля – встановлення більш міцних стосунків з людьми, які вагаються в новій політичній ситуації; довести цим людям, що є зрозуміла та приваблива інтерпретаційна схема. Сутність тролінгу – маніпулятивна взаємодія, спрямована на отримання емоційної чи іншої вигоди від дискусії, що розлючує.

Результатом дискусії, що розлючує, є ненависть між її учасниками, розповсюдження глибоких негативних емоцій на будь-який прояв «ворога», неможливість примирення через нанесені один одному образи.

ПРИНЦИПИ ІСНУВАННЯ КОНФЛІКТНОГО СЕРЕДОВИЩА ТА РОБОТА В НЬОМУ

Будь-яка спільнота відтворює умови сприятливого співіснування. Людина почувається нормально в соціумі, коли середовище є зрозумілим та доброзичливим. Збереження сприятливого середовища вимагає суспільної демонстрації лояльності та витіснення «інших» зі сприятливого середовища. Під сприятливим середовищем розуміється таке середовище, в якому людина зустрічає переважно доброзичливе ставлення, має можливості для спілкування та розвитку. Позбавлення сприятливого середовища викликає тугу та агресію. Передусім передбачається, що середовище для «своїх» має бути сприятливим. Сприятливість середовища «інших» ставиться під сумнів – позиція інших є невизначеною: можливо, нейтральною, а можливо, небезпечною. Сприятливість середовища «чужих» повністю заперечується. 

В момент поляризації позицій позиція «іншого» набуває характеристик однозначно чужої та несприятливої. 

Якщо лідери «своїх» погрожують негласним витісненням із середовища «своїх», це є серйозною загрозою для архетипової частини несвідомого. Оскільки «відступник» визнається «чужаком», йому доведеться не тільки залишити «своїх» та сприятливе середовище, але й також наразитися на остракізм у «чужих», залишитися в соціальній ізоляції та самотності. Мова маркує приналежність до «своїх» та змушує говорити мовою більшості. Якщо людина не володіє мовою більшості, вона переживає «чужість» навіть за умови цілком доброзичливого до неї ставлення. Якщо особа і бачить доброзичливе до себе ставлення, але всеодно відчуває обмеженість власних соціальних можливостей і також відчуває певне ігнорування. Це відбувається і в малих, і в великих соціальних групах. 

Для того, щоб впоратись з цими переживаннями, людина має емоційно анестезувати себе, пригнічувати свою чутливість або віднайти спосіб «залишатися серед своїх». Так людина долає власну самотність, але при цьому реально віддаляється від людей навколо себе. 

Під час короткострокових контактів середовище буде якийсь час піклуватися про «гостя», але наступить момент, коли це почне заважати більшості. Середовище починає надсилати сигнали, які вимагають вибору – або людина стає «своїм», або продовжує залишатися «чужим». В такий момент сприятливий статус «гостя» починає змінюватись на статус «чужака».

Когось така ситуація змушує пристосовуватись до середовища. В деяких випадках створюється своє мікросередовище, яке живе за власними законами, з власними цінностями та власною мовою. В цьому випадку людина може зіткнутися із відмовою у статусі «свого», яка автоматично буде означати надання статусу «чужого». 

Завдання миротворця в контексті проблеми витіснення із середовища

Завдання миротворця – переконати людей, які знаходяться в ситуації конфлікту, що примирення безпосередньо їм вигідно . Для примирення люди мають відчути необхідність (або хоча б можливість) розмови, визнати, що зусилля примирення варті того, щоб їх зробити. Але проблема людей, які знаходяться в конфлікті, саме у спротиві самій вірогідності розмови. Це працює як на міжособистісному рівні, так і на соціальному. 

В психотерапії відповідь на питання «Що вам заважає визнати його правду?» практично неможливо отримати в ситуації присутності опонента. Раціонально людина може відповісти наодинці з терапевтом, але не в ситуації контакту. 

Зупинити дискусію, що розлючує, в реальному житті дуже важко, особливо якщо в ній бере участь кваліфікований та мотивований троль. Відомо, що війна може бути зупинена через відкритий та емоційний обмін особистим досвідом та особистими переживаннями. Складність процесу полягає в тому, що перед обличчям «чужого» страшно та небажано ділитися тонкими та особистісними переживаннями. Для цього потрібна безпека. В ситуації, коли знаєш, що твої переживання та болі можуть бути відкинуті та знецінені, страшно ділитися болем. 

На що ж спроможний миротворець у своїй роботі? Пам’ятаючи, що «не-свій» витісняється зі сприятливого середовища, необхідно звертати увагу на тих учасників процесу, які мовчать. Це необхідно як в процесі проведення фасилітованого діалогу (запрошувати до розмови тих, хто мовчить; підтримувати в полі розмови тему, що об’єднує), так і в ході спостереження за процесами суспільних взаємин. Якщо представники певної групи припиняють брати участь у спільних розмовах, на то треба зважати, бо це свідчить про трансформацію поля конфлікту, появу нових (або поглиблення старих) ліній розмежування. Продовження розмови важливо, навіть якщо вона супроводжується конфліктами, бо принаймні можна відчути, що представники різних груп розуміють це як певні небезпеки, які вони мають претензії до представників іншої ідеології. Якщо миротворець не знає, які саме небезпеки бачать один в одному (та в зовнішньому світі) різні представники соціуму, його/її виконувана робота буде схожа на блукання в темряві, він/вона не знатиме, якою мовою розмовляти в тому чи іншому середовищі, які теми/слова/образи можуть виявитися тригерами конфліктів.

Дуже важливо добре уявляти собі характер претензій представників різних спільнот один до одного. Це дозволяє запропонувати учасникам конфлікту побачити світ очима «противника», вивести уявлення про образ світу «противника» з поляризованого гротескного спектру. «Спробуйте розповісти про конфлікт словами свого опонента» – даний прийом, разом з аналізом такої розповіді, допомагає вивести опонента з поля «чужого» та принаймні ввести в простір «не-свого». 

Дуже важливо «знешкоджувати» минуле та показувати, що будь-яка апеляція до минулого має коріння в сучасному моменті. Важливо доносити розуміння того, чим є відповідальність за минуле (на відміну від провини), та створювати поле критичної розмови. 

ЦІННІСНІ ЗАСАДИ РОБОТИ МИРОТВОРЦЯ

Коли людина працює з конфліктом, вона має розуміти, навіщо це робить. Миротворець не є швидкою допомогою, яка ставить за мету «безпечно розвести» в різні боки людей, що конфліктують. Діяльність миротворця базується на цінностях, які він/вона хоче привнести в світ, на яких хоче побудувати суспільство, в якому хоче жити. 

Усвідомлення комплексу цінностей, на яких базується особиста діяльність, є важливою частиною роботи миротворця. Якщо бачити завдання тільки в припиненні відкритих конфліктів, то можна вважати дуже успішною діяльність тоталітарних держав, які тримають суспільство в безконфліктному стані через жорстке придушення будь-якого натяку на незадоволення. В такій оптиці робота по вирішенню конфліктів полягає скоріш в зусиллях по «перевихованню» всіх членів спільноти для досягнення максимально уніфікованої картини світу в активних громадян та в ізоляції тих, хто «перевихованню» не піддається. 

Демократичне середовище демонструє значно вищий рівень конфліктності – але це свідчить не про те, що демократія провокує конфлікти (на відміну від тоталітаризму, який їх не створює), а про те, що в демократичній настанові права людини створюють рамку дозволеного/неприпустимого. Вільна комунікація власних ідей, право на збереження власної ідентичності, захист меншин перед обличчям агресивної більшості – все це елементи саме демократичної настанови. 

Що в перспективі, на думку авторів цього тексту, лежить в основі актуальної миротворчої діяльності в Україні? Розуміння характеру травмованості українського суспільства та візія країни, яку ми воліємо побудувати в майбутньому. 

Говорячи про характер травмованості українського суспільства, дозволимо собі процитувати капелана Андрія Зелінського: «Мені здається, що сьогодні перед нашою з вами державою існує два стратегічних вектори. Перший – це зцілення ран війни. … …Найважливіше в цьому контексті пам’ятати, що в нас залишається величезна кількість громадян, зранених війною». 

Перелічуючи категорії травмованих людей в Україні, маємо говорити не тільки про посттравматичний синдром тощо, але й про загальну проблему буття в цінностях, на яку звертає увагу вже цитований Андрій Зелінський: в українському національному дискурсі йдеться про зранену людяність. «Зранена людяність – це коли ти приречений з цим жити до кінця життя. Найближчі люди зникли, їх немає ніде. Тут ми говоримо і про військових, і про цивільних – у кожного своя історія. Але це рани. Біль не дозволяє мислити раціонально, він змушує мислити про місце болю – і тоді з поля зору зникає якась ширша перспектива». 

В міркуваннях А. Зелінського йдеться саме про людей, які зранені війною, наголошуючи саме на «зраненій людяності». Ми хотіли б доповнити ці міркування акцентом на розумінні гідності як базової цінності, що лежить в основі процесів примирення. 

Миротворчий процес не може бути здійснений тільки на основі політики держави. Держава має створити підґрунтя для процесів примирення, але самі дії примирення можуть відбуватися лише всередині суспільства. Миротворча діяльність – це терапія зраненого суспільства. За словами А. Зелінського, сутність суспільного зцілення полягає в тому, що «ми турбуємось про рани одне одного, не чекаючи приходу міфічної держави, яка накладе на них пластир». Зранені люди допомагають один одному, перев’язують одне одному рани. Важливо, щоб цей процес охоплював якнайбільше людей, які ще не бачать необхідності миротворення, є надто травмовані або не бачать раціональної необхідності примирення. Завдання миротворця – пояснювати цінності. 

В цьому контексті миротворча діяльність – це не тільки пряма робота зі спільнотами, які конфліктують, фасилітація. тощо. Це й освітня діяльність, формування просторів для дискусії про цінності та про майбутнє, в яких кожна людина має суб’єктність (її вислуховують та визнають її право на власну позицію) та в яких створюється культура співжиття, аргументації та відповідального діалогу. Одна із проблем українського суспільства – фактична відсутність поля публічних дискусій. Наслідком перебування в радянському суспільстві є широке очікування «експертної думки», якої треба дотримуватись. В комплексі з базовою недовірою до держави та політичних інституцій в цілому це створює небезпечну констеляцію умов неможливості відповідального суспільного порозуміння. 

Зцілення «зраненої людяності» є головною метою миротворчої діяльності в сучасній Україні. Важливо бачити ціннісний фрейм формування настанови лікування зраненої людяності. Фіксація на точці болю насправді може закрити більш широкий горизонт, то ж миротворцю треба пам’ятати про це. 

Права людини, як загальна настанова візії майбутнього, сформувалися після катастрофи Другої світової. Трагедії, в які було вкинуто людство в ХХ столітті, мали у своїх засадах визнання можливості бачити одну групу людей менш гідною життя, ніж інші; можливість визнати приналежність до певної спільноти провиною. Розлюднення стало основою катастрофи – тому у фундамент образу нового світу було покладено цінність життя і гідності людини. На цьому вибудовується картина світу, підвалинами якої є Загальна декларація прав людини 1948 року. Погляд у бік тоталітарних режимів ХХ століття дає можливість зрозуміти, що ціннісні ієрархії, які ставлять щось вище за життя і гідність – націю, расу, партію, – породжують катастрофи. Усвідомлюємо: якщо це вже сталося одного разу – це може повторитися. 

Чим є примирення

Зцілення «зраненої людяності» передбачає фіксацію не тільки на забезпеченні людині можливості залишатися живою, але й на захисті людської гідності. В цьому контексті важливо згадати досвід роботи Комісії правди та примирення в Південно-Африканській Республіці. Метою комісії було не просто накопичення даних про злочини, здійснені в період апартеїду, а повернення гідності жертвам. Для здійснення цієї мети було прийнято рішення, що винуватці навіть можуть отримати амністію, якщо нададуть інформацію про долі людей, які постраждали від дій режиму. Діяльність Комісії мала ефект суспільної терапії – це не була робота по відновленню справедливості в юридичному сенсі, коли ставиться за мету з’ясування обставин злочинів та покарання злочинців. Головним в роботі було навіть не покарання (нагадаємо про можливість амністії винуватцям), а саме лікування зраненої людяності, повернення гідності жертвам. Автори ідеї Комісії правди та примирення Нельсон Мандела та Десмонд Туту мали на увазі не помсту, а будування перспективи майбутнього, в якому кожна людина зможе знайти своє гідне місце. Світова спільнота спостерігала за подіями в ПАР зі страхом та пересторогою – повалення режиму апартеїду легко могло перетворити країну на криваву баню. Але цього не сталося саме через позицію Мандели та Туту. Вони розуміли, що для їхньої країни важливе відновлення людської гідності. 

Примирення — не прощення злочинів минулого. Примирення — це спільне обговорювання того, що сталося, і готовність протистояти повторенню злочинів. Ба більше, примирення можливе саме в контексті визнання злочину злочином. 

Примирення – це не про те, щоб відмовитись від власних цінностей та можливості їх відстоювати. І не про те, щоб почати любити тих, хто дуже відрізняється від нас. Примирення знімає пелену гніву з очей. А це те, що дозволить потім будувати мир з різними людьми. Серед тих, хто має до нас претензії, є ті, хто не чинив злочинів, але пережив біль. Примирення дає більше печалі, ніж праведний гнів, але воно дозволяє йти далі та будувати суспільство з іншими людьми. Якщо ми будуємо проєкт майбутнього на цінностях прав людини, навчитися будувати суспільство з різними громадянами – необхідність. Важливо не розмножувати ненависть до всіх, хто маркований певними ознаками (ті, хто живе на якійсь території, говорить певною мовою, ходить до певної церкви тощо).

Примирення не передбачає забуття злочинів та відмови називати злочин злочином. Примирення передбачає повернення гідності людини, визнання її болю, навіть якщо ми не переживали саме такого болю. Примирення можливе тільки після називання злочину злочином, визнання необхідності зробити його повторення неможливим. 

Неідентичність примирення і пробачення стає очевидною, коли замислюємося: хто має право прощати. Пробачити може тільки той, проти кого вчинене зло, — як це зробила, наприклад, Єва Кор. Як ми не несемо відповідальність за чужі діяння, так само в нас немає влади пробачити злочин, скоєний не проти нас. 

Примирення можливе без пробачення. Це усвідомлене рішення вибудувати майбутнє в усвідомленні наявності в нашій спільноті дуже різних людей, з якими нас можуть поєднувати взаємні образи та завданий один одному біль. 

Больові точки українського суспільства

Робота подолання конфліктів всередині українського суспільства можлива тільки за умови формування достатньо широкого кола людей, які розуміють, що контури майбутнього суспільства залежать зокрема від їхніх зусиль, що будь-яке питання (від назви вулиці до лобіювання того чи іншого закону) є сферою його/її відповідальності. Що ж заважає формуванню такої настанови, окрім тоталітарного спадку: 

– Розчарування в спроможності держави провести реформи, які серйозно змінять самі підвалини розвитку держави.

– Хронічні економічні проблеми з тенденцією до постійного погіршення.

– Розчарування в спроможності держави відновити справедливість в контексті злочинів, вчинених під час Революції гідності (вбивства на Майдані, події 2 травня в Одесі).

– Декілька років гібридної війни, яка поляризує суспільство.

– Хвилі агресії, які розганяються в суспільстві щодо мешканців тимчасово окупованих територій (маніпуляції з правом вступу абітурієнтів з окупованих територій до українських вишів, маніпуляції з правом отримувати пенсії людям з окупованих територій тощо).

– Різкі зміни політичного курсу в період роботи двох останніх українських президентів, які змушують великі групи людей відчувати страх політичної катастрофи. 

Суспільна мобілізація 2014 року змінилася розчаруванням, тим глибшим, чим серйознішим було піднесення. Обмануті надії дуже великих груп людей, а також економічне провалля призвели до різкого підвищення кількості тих, хто тимчасово або остаточно залишив Україну. 

Все це разом із загрозою масштабної війни створює максимально несприятливі умови для миротворчої діяльності. В такій ситуації більше довіри викликає людина, яка закликає до мобілізації та попереджує про небезпеку миротворчої риторики. В позиції миротворця бачать капітулянта та агента гібридної війни, який під виглядом вирішення конфліктів призвичаює суспільство до думки про закінчення війни за будь-яку ціну – себто, за всяку ціну – розуміється втрата незалежності. 

Загальна підозрілість та пошуки зради характеризують сучасне українське суспільство, яких би переконань не дотримувалися його представники. Впевненість, що необхідно пильнувати за владою, бо вона насправді хоче не того, про що говорить. З одного боку – прикидається українською та хоче здати Україну Росії, з іншого – прикидається тим, хто долає націоналістичний курс, а насправді продовжує попередню лінію. 

СИТУАЦІЯ МИРОТВОРЦЯ

Говорячи про конфлікти та роботу в конфліктному середовищі, маємо звертати увагу не тільки на простір, в якому працює миротворець, але й на ситуацію самого миротворця. Знаходячись постійно в конфліктному середовищі та подекуди будучи мішенню для обох сторін конфлікту, миротворець не може весь час перебувати в рівному емоційному стані. Усвідомлення необхідності роботи з конфліктом та розширення простору примирення не перетворює миротворця на надлюдську істоту. Рівень вразливості миротворця дуже високий, тому людина, яка вступає в це поле, має готуватись не тільки до роботи з конфліктом, але й до роботи з самим собою, включно із  самозахистом.

Вступаючи в поле роботи з конфліктом, необхідно розпізнавати людей, які знаходяться постійно «на війні», що також є ознакою соціальної травмованості. Розрізняти в інших людях, так, але намагатися перевіряти і себе – чи не опинився я,  миротворець, «на війні».   

ЯК РОЗПІЗНАТИ, ЩО ЛЮДИНА «НА ВІЙНІ»  

  • Світ поділений на «своїх» та «чужих», при цьому всі, хто не є «своїми», визначаються як ворожі істоти.
  • Говорити з «ними» марно, бо «вони» не хочуть розмовляти та хочуть тільки зла.
  • В «своїх» ми готові бачити тільки позитивне, в «не-своїх» – тільки негативне.
  • Той, хто готовий бачити в «не-своєму» щось позитивне – той зрадник.
  • Єдина тема, про яку можна говорити – це війна. Інше не має цінності – жити можна буде тільки після війни.
  • Війна може закінчитись тільки перемогою чи поразкою; мирне співіснування – це утопія.

Всі ці ознаки може побачити миротворець – і не тільки в інших, але й в собі. Працюючи з людьми, які знаходяться в конфлікті, а також є травмованими, миротворець має здавати собі справу, наскільки він/вона знаходиться в зоні ризику та потребує «вивантаження». 

Які моменти необхідно пам’ятати, коли говоримо про самозбереження миротворця? 

Емоційне вигорання. Зіткнення з травмуючою реальністю породжує в нас хвилю гніву, бо ми – живі істоти. Проблема миротворця полягає в тому, що він/вона свідомо притлумлює свій природний гнів, знаходячись «на посту». Гнів миротворця притлумлюється в момент, власне, роботи з конфліктом, але нікуди не зникає сам по собі. 

Важливо розуміти, що існують різні типи реакції на агресію: контратака, втеча та «вдавання мертвого» (розрахунок на те, що тебе не помітять). Миротворча діяльність – прерогатива першого типу реакції. Інші можуть ставати сестрами милосердя, представниками різних типів волонтерської діяльності. Але миротворення потребує готовності активно реагувати на агресію.  Миротворці – базово є людьми контратаки.

Проблема миротворця полягає в тому, що йому необхідно втримуватися, щоб не атакувати обидві сторони конфлікту. Або не піти в атаку разом зі «своїми». Це утримання гніву в собі є причиною вигорання.

Людина, яка працює в полі миротворення, ризикує дуже швидким та глибоким вигоранням. Люди вигорають: 1) коли стримують в собі гнів; 2) коли є хоча б невеликий конфлікт цінностей.

Проблема стримування гніву потребує пропрацювання. Гнів необхідно переробити. Якщо людина не має професійної підготовки, цей гнів знайде вихід на родину або колег (частіше – на колег).

Миротворцю, який працює з подоланням конфліктів, важливо слідкувати за рівнем власної агресії. При розмові ця агресія утримується, але треба розуміти, що робити з нею потім – вона має знайти вихід. Зважаючи на те, що гнів є реакцією нашого тіла, важливо створювати можливість фізичного вивантаження. 

Конфлікт цінностей в миротворчій діяльності можна пояснити через метафору «розношування нового взуття». При цьому доводиться або постійно «скручувати» ногу – і тоді взуття постійно буде завдавати болю. Або розношуєш – тобто вчишся приводити різні свої цінності в стан балансу, що не завжди легко.

  Що розуміється під конфліктом цінностей? Наприклад, стримування бажання швидко «спричинити добро», натиснути на учасників діалогу, щоб вони швидше змінилися. Миротворчий процес вимагає величезного запасу терпіння. При цьому, найпростіший конфлікт – велике терпіння та необхідність швидкого результату.

Інший варіант конфлікту цінностей – постійне перепровіряння того, що можна прощати, а що – ні. В цьому контексті людина, яка працює з конфліктами, має здавати собі справу у власній недосконалості, в наявності суб’єктивних преференцій тощо. Миротворець не є ангелом в білому вбранні та не може претендувати на звання морального еталону. Діяльність миротворця не дозволяє йому ставити себе вище інших.

Миротворець має пам’ятати про необхідність скидання агресії через фізичну активність. 

Крім фізичної декомпенсації людина, яка працює з конфліктами, має розуміти, що вона не застрахована від помилок та суб’єктивності. Мабуть, саме миротворча діяльність найкраще вводить нас в поле розуміння того, що люди є гранично різними, і що серед людей немає єдиного морального еталону, якому можемо намагатися відповідати. Коли людина розуміє власну обмеженість та здатність помилятися – це єдиний шлях працювати з тими недосконалостями та обмеженостями. 

 Миротворець має знати, чим  може заплатити своїм душі й тілу за зусилля, які робить. І дозволяти собі мати певне відшкодування за таку нелегку діяльність в конфліктному середовищі. Душа має відновлюватися від пережитих жаху та агресії. Це мусить бути свідоме рішення людини – не існує якогось загального рецепту. Людина повинна встановити собі за правило після важкої роботи читати анекдоти, переключатися на що завгодно, що відновлює. Інколи способи відновлення можуть дивувати – але тільки в поверхневій перспективі. Так, за спогадами, Кутузов, воюючи з Наполеоном, у вільні години читав французькі романи. Для Ханни Арендт, яка відмовилась від приналежності німецькій нації, можливість говорити німецькою була схожа на повернення «додому». Вона себе за це навіть картала, але це й був спосіб відновлення, найімовірніше, доступний. Дослідниця робила висновок про «мову як дім буття», але ймовірно, що для неї це спосіб повернутися в світ до Катастрофи, переживання якого було єдиною можливістю пережити відчуття безпеки. Не вдаючись таких радикальних прикладів, варто пам’ятати, що миротворець мусить обов’язково відновлювати душевні сили. Навіть на війні людина повинна знаходити куточок миру, щоб відновити ці сили.

В ситуації війни, конфлікту, травмуючої реальності кожен може перебувати в зоні війни, зоні миру та в сірій зоні. Ці рекомендації сформульовані в ході роботи з психологами, які працюють безпосередньо в зоні бойових дій, але загальна схема перебування в трьох зонах працює і для інших конфліктів. Важливо розуміти природу всіх трьох зон, аби справлятися зі своїм завданням та не стати небезпекою для себе та інших людей. Миротворець має дозволяти собі перебувати в зоні миру та користуватися захистом, який надають інші, та благами миру, якими можна поповнювати душевні сили. Якщо душа не заповнена «благами миру», в миротворця не буде вже потрібних сил, щоб вийти «в поле». Стан «війни» є необхідним в той момент, коли особа знаходиться в епіцентрі конфлікту – це стан максимальної зібраності та виставлених назовні захисних бар’єрів. Без входу в цей стан вона може практично миттєво вигоріти або навіть померти. Прийшовши на війну виключно з благими намірами, людина може «озвіріти», не витримавши рівня гніву. Сіра зона є важливою частиною життя миротворця – між роботою в «зоні війни» та поверненням в «зону миру» має бути якійсь проміжок часу, коли людина повинна переналаштуватись. Якщо не надати собі можливості перебудуватись, можна «привезти війну» додому. Або потрапити на війну відразу ж із зони миру – та підставити себе під удар. 

Робота всередині спільноти миротворців. В миротворчому середовищі важливо створити можливість обговорювати такі речі, як от: емоційне вигорання, способи відновлення, границі власної компетенції тощо. Це неочевидні речі, тим більше, що в миротворчий процес залучені люди, які не обов’язково мають професійний бекграунд в психології або конфліктології. Навіть професійний психолог роками здобуває навички відбудовування себе після заглиблення в конфлікт. Люди в полі миротворення не мають залишатися зі своїми проблемами та питаннями наодинці.

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *