Релігійні спільноти та утвердження у суспільстві дискурсу інклюзивності

Священник Андрій Нагірняк, заступник голови Відділу соціального служіння УГКЦ

Священник Андрій Нагірняк
заступник голови Відділу соціального служіння УГКЦ

В суспільстві виокремлюють певні етапи розвитку принципу інклюзивності: від виключення/соціальної ізоляції та сегрегації до інклюзії та соціальної інтеграції. І хоч частіше ми звикли розглядати ці поняття в контексті соціально-освітніх процесів (інклюзивність в архітектурі, в освіті і т.ін.), але цей дискурс стосується значно ширшого кола питань і фактично є всеохоплюючим та фундаментальним.

Соціальна ізоляція – це поняття, яке використовують для того, щоб охарактеризувати різноманітні форми соціальних бар’єрів. Вона стосується процесів, за яких окремі люди чи цілі спільноти систематично стикаються з обмеженням їхніх прав, можливостей та ресурсів (наприклад, залучення до громадського життя, участь в політичних процесах тощо), зазвичай доступних для членів суспільства. Інакше кажучи – це унеможливлення всебічної участі осіб або груп осіб у економічному, соціальному і політичному житті суспільства. У суспільствах та громадах із соціальною ізоляцією слабка соціальна взаємодія обмежує поширення інформації про роботу, політичну діяльність та громадські події. Тобто соціальна ізоляція – це багатосторонній процес прогресуючого соціального розриву, що вилучає певні групи та осіб із соціальних відносин та установ і перешкоджає їм брати повноцінну участь у житті суспільства, в якому вони перебувають. Отже, соціальна ізоляція призводить до сегрегації, коли є «ми», а десь там, подалі – «вони».

Саме в дискурсі соціальної ізоляції та сегрегації жили релігійні спільноти України впродовж багатьох десятиліть. З одного боку, внутрішньо-релігійний підхід у несприйнятті та навіть засудженні «іншого» з його відмінними релігійними поглядами (часто зумовлений також певним політичним та ідеологічним тиском, як у випадку протистояння УПЦ МП – УПЦ КП). З другого боку, тягар і заскорузлість «радянського минулого» з його «відокремленням» (насправді йшлося не про невтручання у внутрішні справи один одного з одночасною співпрацею в різних сферах суспільного та громадського життя, йшлося навіть не стільки про сегрегацію, а в певні періоди – більше про жорстоке переслідування та репресії)) Церкви і Держави, такі наративи продовжували існувати і після проголошення Незалежності та ще довго протидіяли розвитку партнерських взаємовідносин задля загального блага суспільства. Ще з іншого боку, у суспільстві існує стереотип, що релігійність є тотожна фундаменталізму, а віруючі є зашореними. Тому часто спостерігається відчуженість між громадянським суспільством і релігійною спільнотою, яка є та повинна бути його повноправною частиною. Тож необхідно долати не лише міжрелігійні упередження та стереотипи, але і сегрегацію, яка існує між громадськими активістами та релігійною спільнотою.

Соціальна інклюзія ж відображає активний і спрямований на розвиток людини підхід до соціального добробуту, який передбачає більше, ніж ліквідацію бар’єрів чи ризиків. Соціальна інклюзія – це забезпечення того, щоб усі могли брати участь у житті громади як рівноправні члени, яких поважають і які роблять свій внесок у розвиток громади та суспільства.

Ключовими засадами процесу соціальної інклюзії є:

• Розуміння і визнання того, що люди різняться між собою за своїм соціальним, економічним і культурним та релігійним походженням, і це цілком нормально.

• Усвідомлення того, що лідери в суспільстві та в громадах несуть відповідальність за створення механізмів розбудови єдності й гармонії в соціальному середовищі.

• Соціальним групам необхідно надавати допомогу, щоб вони користувалися в громаді рівними правами. Потрібно розуміти, що існують різні ставлення до людей із різних соціальних груп.

• Розуміння питання динаміки взаємовідносин між меншістю й більшістю, зокрема й ризиків, пов’язаних із процесом інтеграції. Ізоляція людей за релігійними чи іншими ознаками перешкоджає повноцінному розвиткові громади.

• Визнання того, що існують можливості створення середовища взаємодії для людей із різним релігійним світоглядом.
Тож інклюзія – це система заходів, спрямована на залучення та попередження вилучення, це насамперед шляхи комунікації: як ми шукаємо канали спілкування, щоб залучити якомога більше людей до взаємодії.

Інтеграція – принцип дотримання права щодо рівного доступу, змоги повною мірою брати участь у суспільному житті, мати доступ до органів влади та участі у прийнятті рішень, що впливають на життя, й, відповідно, мати повноваження та можливості брати участь у розробці й обговоренні таких рішень.

Соціальна інтеграція – процес перетворення достатньою мірою самостійних, але слабко пов’язаних між собою об’єктів (індивідів, груп, держав) у єдину, цілісну систему, що характеризується узгодженістю та взаємозалежністю її частин на основі загальних цілей, інтересів. Це – встановлення оптимальних зв’язків між групами, соціальними інститутами, гілками влади.

Існує багато моделей та типів інтеграційних процесів, які різняться за цілями й функціями. Мета соціальної інтеграції полягає у створенні «суспільства для всіх», у якому кожна особа та група має права та обов’язки і покликана відігравати в житті цього суспільства активну роль. Створення стабільного, безпечного та справедливого суспільства – тривалий і копіткий процес. Але це найкращий шлях запобігання соціальним конфліктам та розбудови життєздатного оточення.

Для розуміння інклюзії мають значення такі ключові аспекти:

• Інклюзія – це процес. Її слід розглядати як неперервний пошук кращих способів врахування питань багатоманітності. Вона навчає людей та спільноти співіснувати, приймаючи відмінності, які постають при цьому в більш позитивному світлі.

• Інклюзія спрямована на виявлення й усунення бар’єрів. Вона передбачає удосконалення політик і практик, щоб стимулювати до взаємодії.

• Інклюзія створює умови для присутності, участі та досягнень (результатів). «Присутність» означає наявність певного механізму забезпечення взаємодії, а «участь» описує якість досвіду під час взаємодії й тому вимагає врахування думок тих, хто взаємодіє.

• Інклюзія вимагає підвищеної уваги до «групи ризику». Йдеться про моральний обов’язок вживати заходів для забезпечення їхньої присутності та участі.

Для України на сьогодні критично важливо докладати зусиль для соціальної інклюзії та соціальної інтеграції в найширшому розумінні цих понять, з метою закладення міцного фундаменту взаємної довіри, залагодження ліній розломів та лікування ран, завданих як давнішими подіями, так і ситуацією війни на сході країни. Усі Церкви та релігійні організації розвиваються по-своєму, оскільки кожна релігійна організація має свою визначену структуру і модель управління, своїх вірян, і власні погляди на потреби місцевої громади та суспільства в цілому. Проте, всі вони мають певні спільні характеристики. Важливою є відкритість на прийняття іншого, незалежно від того, які в нас є відмінності, тому що всі ми – люди, зі своїми недоліками. Адже, відповідно до монотеїстичних релігійних вчень , визнається, що людина є сотворена Богом на Його образ та Його подобу. А тому маємо визнавати онтологічну цінність та гідність кожної особи, що вона є неповторною і повинна отримати всі умови для власного розвитку. Якраз про це покликані дбати і держава, і суспільство.

Саме тому релігійним спільнотам слід особливу увагу приділити проголошенню ідеї безумовної гідності людини; говорити проповіді, які демонструють релігійні джерела концепцій гідності та прав людини; вказувати на експлікацію релігійних зразків та джерел ідеї інклюзивності в сьогоденні; провести перевірку своїх практик щодо наявності в них
прихованої мови ексклюзивності, осуду та відмовитись від використання сегрегованості через протиставлення «ми – вони» при розмові про інші спільноти і т. ін. Слід також допомогти релігійним спільнотам визначити сильні й слабкі сторони своєї взаємодії як в міжконфесійному середовищі, так і оцінити взаємодію і співпрацю з громадою, суспільством та органами влади. Ми віримо, що релігійна спільнота може допомагати місцевим громадам та суспільству в цілому долати наявні бар’єри та розломи, а обов’язок держави – робити все, аби усунути інституційні бар’єри для забезпечення максимальної участі усіх у житті громади та суспільства.

Певним дороговказом на цьому шляху може слугувати Стратегія участі Церков і релігійних організацій у миробудуванні «Україна – наш спільний дім», розроблена наприкінці 2017 року Комісією з питань соціального служіння Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій за підтримки Міжнародного Благодійного Фонду «Карітас України». В Стратегії не лише проаналізовано проблематику розломів в сучасному українському суспільстві та вказано на головні засади та напрямки докладання зусиль, але й запропоновано певні практичні поради розвитку та утвердження інклюзивного дискурсу в усіх трьох площинах: розвиток діалогу та співпраці всередині релігійної спільноти; інтенсифікація партнерства релігійного співтовариства та держави і органів влади всіх рівнів; взаємодія релігійної спільноти та громадянських інститутів.

Дана Стратегія викликала необхідну та продуктивну реакцію Церков і релігійних організацій на суспільно-політичну ситуацію в Україні, зумовлену як трансформацією українського суспільства до демократичних засад, зокрема утвердження його інклюзивності, так і військовим конфліктом на сході України. Релігійна спільнота запропонувала власне бачення процесу зцілення наявних суспільних розломів, щоб не залишатися пасивним та відокремленим об’єктом у спробі скористатися високим рівнем суспільної довіри до релігійних інституцій у чиїхось меркантильних інтересах. Відтак Церкви і релігійні організації зможуть розглядатися не як об’єкти зовнішнього впливу, а як суб’єкти соціальної інтеграції в Україні, демонструючи при цьому свій миротворчий потенціал та унеможливлюючи використання релігії для розпалювання конфліктів.

Ця Стратегія передбачає її подальшу практичну реалізацію у вигляді як окремих заходів певних релігійних організацій, так і міжконфесійних ініціатив та спільнодії як з органами влади, так і з іншими інститутами громадянського суспільства. Діалог і спільнодія не повинні обмежуватися лише міжконфесійним форматом – важливо налагоджувати співпрацю громадських і релігійних організацій. Адже будівництво у людських стосунках мостів замість стін важливе для подальшого сталого розвитку українського суспільства, задля формування атмосфери прийняття та безпеки для кожного, незалежно від його релігії, конфесії, мови, національності, місця народження тощо. Це мають бути також проєкти, спрямовані на включення до місцевих спільнот внутрішньо переміщених осіб, а також на реінтеграцію мешканців окупованих територій. Спільна присутність представників різних конфесій на різноманітних публічних заходах також є певним маніфестом та має дуже велике символічне значення. Також спільні благодійні проєкти різних конфесій є досить важливою маніфестацією для багатьох людей, свідченням можливості діалогу та співпраці на благо особи та суспільства. З цією метою треба розвивати наявні та створювати нові міжконфесійні майданчики у регіонах. Важливо також проводити зустрічі на рівні місцевих громад та вірян, а не лише керівництва релігійних об’єднань. Сприяти взаємодії та діалогу віруючих різних конфесій і налагоджувати співпрацю між ними в межах конкретних суспільно-корисних проєктів. Багато проблемних питань вирішуються на рівні особистісного спілкування, тому так важливо шукати в кожній конфесії та в громадському секторі тих, хто готовий до розвитку стосунків довіри та взаємодії.
Згадана Стратегія пропонує низку практичних заходів, базуючись на трьох головних правилах взаємодії з тими, хто нас оточує: почути, зрозуміти, діяти разом. Ці три засади і є алгоритмом, запропонованим релігійною спільнотою для утвердження інклюзивного дискурсу в українському суспільстві. Адже засадничою передумовою суспільного переображення України є ціннісна платформа, базована на повазі до гідності кожної людини, спрямована на побудову взаєморозуміння, взаємозв’язків та взаємодії.

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *