Доповідь диякона Миколи Денисенка «Шляхи примирення»

Цього року проект Порозуміння. Релігійні спільноти і подолання поляризації суспільства доєднався до проведення Київський літній богословський інститут – 2021. Тема напряму розвинула тему проекту та є надзвичайно актуальною для сьогодення в Україні — «Порозуміння: гідність іншого і розбудова миру». 

В рамках події, із доповіддю «Шляхи примирення» виступив диякон Микола Денисенко. Він представив нарис плану примирення православних християн в Україні, оскільки православні християни все ще розділені попри Об’єднавчий собор 2018 року й Томос про автокефалію, наданий Православній Церкві України. Тож ми хочемо поділитися сьогодні ключовими тезами цієї промови:

  • Ми не можемо ігнорувати те, що український народ і до сьогодні страждає від невимовної травми ХХ століття. Революції, війни, розкуркулення, Голодомор та використання жорсткої та м’якої сили для контролю над українським народом призвели до смерті, насильства, переміщення та збіднення. Саме в цей період між українцями розгорілися дискусії щодо автокефалії та українізації. Загострення цих дискусій і відсутність механізмів примирення розділених сторін залишили у спадок згубну політику приниження іншого (othering). В українському контексті «приниження іншого» застосовувалося для відмежування прихильників української автокефалії від «православних». Ця практика виникла ще в 1919 році, коли єпископ Назарій (Український екзархат) називав прихильників автокефалії націоналістами на противагу істинним православним.
  • Практика згубного приниження іншого продовжується й у пострадянському контексті, особливо під час напружених умов війни на Донбасі. У пострадянський період продовжувалась стратегія обвинувачення церковних провідників, які прагнули незалежності. На початку 90-х років і під час Євромайдану російські політики та церковні керівники звинувачували націоналістів, греко-католиків та схизматиків у розпалюванні ворожнечі, що спричинила спалах братньої війни. 
  • Пострадянський контекст — а також збитки та травма, завдані війною — викликали реакцію українських політиків та церковних керівників. Вони розпочали контрнаступ на церковному фронті, звинувативши УПЦ МП у тому, що ті функціонують як осередки «русского мира», російської п’ятої колони в Україні. 

Як Церква повинна реагувати на цей невпинний цикл згубного приниження іншого? Церква може звернутися до богослужбових обрядів прощення, включивши їх у масштабніший процес примирення, який має одну чітку мету: зцілення пораненого та розчленованого Тіла Христа. 

Пропозиції щодо примирення

  • Аби сприяти реальним змінам в українській православній спільноті, необхідно значною мірою переглянути обряд прощення. Зокрема, потрібно здійснити три зміни. По-перше, обряд має супроводжуватися засудженням дій і культури приниження іншого, що спричинили цю кризу, разом із зобов’язанням негайно припинити згубне приниження іншого. По-друге, ми повинні визнати, що християнське зцілення — це мистецтво та служіння, які вимагають зростання через молитву й навчання. Переважна більшість пастирів, богословів та єпископів усе ще не оволоділи мистецтвом зцілення для примирення. Церкви повинні взяти на себе зобов’язання створити культуру справжнього примирення та спільного зцілення, культури, орієнтованої на викорінення згубного приниження іншого, але не обмеженої лише цією метою — шляхом навчання та виховання провідників Церкви, які можуть навчати цьому мистецтву, формувати та практикувати його в обрядових та позаобрядових контекстах. І по-третє, інституційна Церква повинна мати мужність і смирення співпрацювати з фахівцями, які оволоділи мистецтвом спільнотного зцілення, щоб навчати очільників впроваджувати це служіння в Церкві. 

Крок 1: Переглянути обряд прощення разом із самозреченням

Деяким з вас, можливо, відомо, як проходить обряд прощення. Цей обряд проводиться наприкінці вечірні у вечір Прощеної неділі. Під час вечірні розпочинається Великий піст. Усі кольори Церкви змінюються із золотого на пурпуровий, коли регент вимовляє «Сподоби, Господи». Наприкінці вечірні священнослужителі й миряни обмінюються прощеннями. Інколи хор співає ірмоси канону Пасхи. Історично цей обряд походить від палестинської чернечої практики, і парафії дотримуються його по-різному. 

Цей короткий і сильний обряд висловлює значення Великого посту: це пора радості через можливість, дану Богом, його божественною благодаттю, по-справжньому стати людиною й уподібнитися Богові. (…) Під час обряду діалог відбувається спочатку між священнослужителями й мирянами, а потім між самими мирянами, які обмінюються прощеннями одне з одним. Кожен, якщо захоче, може просити у когось прощення за конкретні провини, але обряд цього не вимагає. У деяких випадках додавання спільної складової, під час якої кожен зрікається гріхів, скоєних до обміну прощеннями, зміцнило би силу обряду, щоб підштовхнути кожного учасника розпочати процес становлення. Наприклад, в американському контексті спільна відмова від расизму може вважатися належною християнською реакцією, яка сприяє загоєнню ран та утвердженню більш справедливого суспільства. Коли гріховні та шкідливі практики стають загальноприйнятими, повторюваними та публічними, їх потрібно називати та визначати публічно. В українському контексті відмова від згубного приниження іншого є необхідною. У цьому випадку формула може звучати таким чином: 

«Ми відмовляємось вживати мову, яка є образливою для вірян інших Церков та релігій»; 

«Ми відмовляємось використовувати неправдиву пропаганду, коли говоримо про членів [назва Церкви]»; 

«Ми відмовляємось від практики ображання людей інших Церков та релігій»; 

«Ми відмовляємось від будь-яких практик, які позбавляють громадян України їхньої гідності». 

Ці відмови можуть бути чіткішими та пристосованими до кожної спільноти. Важливо те, що визнання власного гріха або участь у спільному гріху є обов’язковою частиною процесу прощення. Спільнота не може по-справжньому просити прощення гріха, який вона скоїла, якщо вона не знає, що чинить його. 

Крок 2: Розпочати процес зцілення та примирення шляхом навчання провідників цьому мистецтву

Існують дії та стратегії, які можуть виконувати церковні керівники для сприяння процесу зцілення. Українська православна спільнота повинна здійснити дві дії. Перша полягає в тому, щоб церковні очільники благословляли й заохочували духовенство й вірян УПЦ МП і ПЦУ збиратися разом для спільної молитви, спілкування та справ милосердя. Підтримання продовжуваної практики розділення лише загострює ситуацію, озлоблює серця та змушує дивитись на іншого як на ворога. 

Другим загальним елементом, який належить і до американської расової, і до української православної ситуації, є підтримка структур та їхніх основоположних наративів, які вилучають маргіналізовані сторони з повноцінної участі. В американському контексті темношкірі, як правило, через відсутність довіри уникають церков, де переважають білі. Маунт Шуп і Макклінток-Фулкерсон твердять, що білі християни повинні задуматися над діями та наративами, які стали першопричиною травми, навіть якщо це їхні предки, а не вони, брали участь у цих подіях. 

Подібна (але не ідентична) ситуація залишається й серед українців. Російський метанаратив про Церкву Русі розглядає поглинання України Московським патріархатом як необхідну умову для збереження єдності єдиної та неподільної православної Русі. Український досвід цього метанаративу полягав у підкоренні та підпорядкуванні найвпливовішим представникам російської еліти або їхнім українським призначенцям (найвпливовішим представникам місцевої еліти). Насильство, спричинене війною в останні роки, відродило й загострило пам’ять про травму. Тож акт примирення має викликати створення нових взаємин між ПЦУ та УПЦ МП, якщо мета полягає у зціленні ран Тіла Христового. 

Навчитися бачити Христа в іншому — нашому визнаному ворозі — і знайти мужність жити в одному просторі зі своїми ворогами є необхідним кроком у цьому процесі. Щоб навчитися підтримувати цей мир і покласти край успадкованій та стійкій практиці згубного зневажання іншого, потрібно служити задля зцілення спільноти. 

Хто ж служитиме задля цього зцілення? Інстинктивно ми хочемо просити священника або, можливо, єпископа, щоб вони виконували цю святу місію, але християни повинні бути відкритими для того, щоб запрошувати принести примирення Христа тих, хто вже опанував мистецтвом зцілення, до своїх громад. Аби бути спроможними принести зцілення, деякі священники можуть пройти навчання зі спільнотної терапії, особливо для тих, хто зазнав травми. Більшість співпрацюватиме з людьми, які пройшли навчання з цього служіння. Церковні керівники відкриють свої двері для професіоналів, навчених мистецтву терапевтичного примирення. Церкві слід розглянути можливість співпраці з фахівцями з врегулювання конфліктів для підготовки керівників у Церкві, які зможуть виконувати це служіння, яке, можливо, належатиме священнослужителям (особливо дияконам) або мирянам. 

Висновки

В Україні процес зцілення пораненого Христового Тіла буде довгим. Зцілення не може бути зведене до моменту освячення Св. Дарів — обряд прощення є важливим інструментом, який міг би знаменувати початок цього процесу, але він також потребуватиме неослабного зобов’язання завершити його. 

Існує багато потенційних перешкод, які можуть завадити зціленню. До них входять страх, залякування з боку внутрішніх та зовнішніх політичних сил, відраза до діалогу та гординя — заперечення власного гріха, який спричинив виникнення проблеми. Найважчою перешкодою для зцілення українського православ’я є відсутність бажання. Якщо представники всіх залучених сторін відмовляться брати участь у процесі, він не зможе розпочатися. 

У цій короткій доповіді я спробував визначити як проблемні передумови, так і додаткові кроки, необхідні для впровадження нового підходу до примирення розділених українських Православних Церков. Головною проблемою є успадкування згубного приниження іншого, особливо у використанні мови ворожнечі проти інших. Моя теза полягає в тому, що ці дії травмували православних українців та вразили — або розчленували — Тіло Христове. Важливо визнати цей гріх, відкрито відмовившись від нього під час публічного богослужіння замість того, щоб намагатися виправдати його, замаскувавши прикрашеною та заплутаною сакраментальною і канонічною риторикою.

Найкращий спосіб зцілення ран Христового Тіла в Україні — це намітити новий шлях його відновлення на основі нових взаємин — таких, які не спираються на примус чи підпорядкування. Створення безпечного простору для діалогу та спільних проєктів служіння є основою для нових відносин між членами Православних Церков. Їхня нова звичка у співпраці являтиме собою зцілене тіло й полягатиме у відмові від гріхів, які стали першопричиною розколу. На завершення: я впевнений, що ця пропозиція посіє деякі сумніви, але, можливо, ми зможемо з упевненістю закінчити молитвою, яку читають усі православні християни: за мир усього світу, за добрий стан святих Божих Церков і за з’єднання всіх Господу помолимось!

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *