Сучасний погляд православ’я на відносини Церкви і влади

(Обговорення нового документу Вселенського Патріархату “За життя світу. На шляху до соціального етосу Православної Церкви”)

Людмила Филипович

Розпочате Відкритим Православним університетом публічне обговорення документу, підготовленого в інтелектуальному середовищі Вселенського Патріархату, “За життя світу. На шляху до соціального етосу Православної Церкви” [1] є надзвичайно важливим. Тим самим ми долучаємося до світового Православ’я, заявляємо про себе як про рівноправну його частину. Документ цей перекладений й оприлюднений багатьма мовами, в т.ч. й українською, що сприятиме імплементації викладених там думок у свідомість сучасного православного християнина як у світі [2], так й в Україні [3].

Голос віри в публічному просторі: розпочалося широке обговорення православної соціальної доктрини «За життя світу»
На життєвому шляху людини «Церква з тобою». На вебінарі ВПУ удруге обговорили соціальну доктрину православ’я

В контексті обраної теми нас цікавитиме другий розділ “Церква у суспільній сфері. Усе життя наше Христу Богові віддамо” (§§8-14), присвячений складним питанням присутності Церкви в суспільстві, її відносинам з владою. Церква усвідомлює важливість цих проблем і дає їм своє сучасне тлумачення. Виходячи із засадничих християнських підвалин щодо співвідношення Царства Божого і царства цього світу, наголошуючи на тому, що Церква сподівається не “на князів, на синів людських, в яких нема спасіння (Пс. 145[146]), а на Сина Божого”, документ констатує, що історично Церква знає різні типи влади [4]. Перераховуючи їх, Православна Церква не оцінює “всі форми людського правління як рівнозначні, хоча всі вони далекі від Царства” [5]. Церква беззастережно засуджує всі види дискримінаційних форм та інститутів влади, в тому числі й тоталітаризм. Вона не наполягає на тому, щоб християни за будь-яких умов, виходячи із біблійного принципу, що «всяка влада від Бога», завжди і у всьому підкорялися владі або ж погоджувались із соціальними й політичними порядками, в яких вони знаходяться.

Документ прямо не спростовує звичну вже формулу “будь-яка влада від Бога”, якою віками виправдовували свавілля диктаторів і тиранів щодо народу. В оригіналі цей вислів звучить дещо інакше: “то не влада, якщо не від Бога”. Нею і зараз користуються, щоб пояснити, якими мають бути громадянські обов’язки християнина в соціумі. Згадуючи відомий вислів Христа віддавати кесарю кесареве, а Боже – Богові (Мт. 22:21), посилаючись на дії апостола Павла, який велів римським християнам підкорятися законно встановленій цивільній владі міста й імперії, документ не вважає ці конкретні поради “абсолютним правилом християнської поведінки за всіх мислимих обставин”. Це тому, пояснює документ, що часто “накази навіть законної політичної влади суперечать нашому християнському обов’язку”.

І хоча Євангелія не описують, як християни повинні налагоджувати життя суспільства і сприяти громадянському миру, коли вони самі здійснюють владу, або чого християни можуть вимагати від народів і урядів, основною стратегією Церкви визнається прагнення беззастережного миру із всіма людьми. А це, в якій би країні Церква не існувала, передбачає підпорядкування законам, що діють у цих країнах. Проте церковний документ допускає не абсолютну покору християн владі, право на різні форми громадянської непокори й навіть повстання. На відміну від вірності Царству Божому, “вірність будь-чому іншому,  – зазначається, – є лише дочасною, минущою, частковою й випадковою” [6].

Після стислого історичного екскурсу у церковно-владні відносини документ у §10 аналізує сьогодення, позитивно оцінюючи “демократичний дух сучасної доби”. Вважається, що православні християни мають великі переваги жити в таких умовах. Документ закликає віруючих сприймати новий тип владного правління в деяких країнах не просто як даність, а всяк сприяти подальшому розширенню демократичних інституцій і звичаїв у правових, культурних й економічних рамках своїх суспільств. Застерігаючи сучасних християн від ностальгії за якимсь “золотим віком”, взірцем ідеального православного устрою, яким часто уявляють Візантійську імперію, документ наполягає не втрачати розуміння самої сутності Апостольської Церкви, її покликання. Крім явного історичного позитиву – формування “особливого православного етосу на політичних просторах, залюднених православними християнами”, автори нагадують і про “сумний побічний ефект”: Церква в минулому була пов’язана певними руйнівними обмеженнями, зокрема поєднанням національної, етнічної та релігійної ідентичностей. Замість того щоб звіщати Євангеліє всім народам, Церква перетворилася на інструмент просування й утвердження певних національних та культурних інтересів під виглядом захисту християнства.

Порушення первісної покликаності Церкви і підпорядкування її земним цінностям, зокрема національним інтересам, рішуче засуджується Православною Церквою, яка посилається на рішення Константинопольського 1872 року собору про філетизм. Не заперечуючи любов до власної культури як прояв благородного почуття патріотизму, Церква виступає категорично проти використання цієї чесноти для виправдання несправедливості і деструктивної поведінки держави [7].

Автори нового церковного документу наполягають на тому, що “не існує такого поняття, як «християнський націоналізм», чи будь-яких інших форм поклоніння нації, прийнятних для християнської совісті”. “Християнам категорично заборонено перетворювати свою культурну, етнічну чи національну ідентичність на ідола”. З останнім важко не погодитися, але критика християнського націоналізму, видається, виходить із переосмислення негативного досвіду домінуючих націй православної традиції щодо дискримінованих груп населення. При цьому не враховується можливість справедливого протесту з боку упосліджених народів у такій формі, як “християнський націоналізм”. Особливо це актуально для новопосталих демократій після розвалу СРСР, де титульна нація росіян тривалий час за допомогою православної церкви несправедливо гнобила своїх братів по вірі – православних українців, білорусів, молдаван, грузин та ін. Враховуючи, вірогідно, перебіг і наслідки балканського конфлікту, де православні серби знищували неправославних хорватів і боснійців, автори документу демонструють надто радикальну позицію щодо “раптового сплеску” “найпідступніших ідеологій ідентичності”.

Наведена історія злочинів на ґрунті войовничого націоналізму чи біологічного расизму добре відома. Але як порочні ідеології, вважають автори документу, вони досі залишаються частиною “концептуального світу пізнього модерну”. Поява нових форм політичного й націоналістичного екстремізму призвела до проникнення в православні громади окремих прихильників цих антигуманних теорії. Православна Церква беззастережно засуджує їхні погляди і закликає цих людей до повної спокути, а Церкву – до виключення їх з громади.

Відмовляючись від такої руйнуючої симфонії влади церковної і влади світської, Православ’я пропонує шукати інші спільні знаменники для співжиття і співдії Церкви і Держави.

Документ, стверджуючи безумовний пріоритет церковного – звершення Святої Євхаристії в житті християнина, звертає увагу християн на те, що вони з храму повертаються у світ для свідчення про Царство Боже. Проповідуючи цю істину нехристиянам, ні в якому разі “не слід намагатися пропагувати християнську віру засобами політичної влади або юридичного примусу” [8]. Православним християнам пропонується “підтримувати дискурс прав людини”. “Мова прав людини забезпечує правову й етичну граматику, на основі якої всі сторони, як правило, можуть дійти певного спільного знаменника“.

Ця мова призначена зцілювати розділення в тих політичних спільнотах, де мають співіснувати люди з дуже різними переконаннями. Вона уможливлює спільну практику шанування безкінечної й невід’ємної гідності кожної людини (тої гідності, яку Церква, безперечно, вважає відбитком образу Божого в усіх людях) [9].

Православні християни мають визнавати, що для збереження та розвитку справедливого суспільства потрібна мова суспільної згоди, – не добрий цар, не довершені закони, не сильна армія, не багато грошей – а згода щодо непорушності людських гідності та свободи.

Умовами такої згоди визнається політика прийняття плюральності світу як з боку Держави, так і з боку Церкви. Для Православної Церкви, яка завжди претендувала на власну монополію на істину, на домінантне становище в релігійному житті країн свого традиційного поширення, такі заяви є надто незвичними, а якщо порівняти їх з усіма відомими заявами інших соціальних концепцій православних церков, то навіть революційними. Треба не боятися, пишуть далі автори, “реальності культурного та соціального плюралізму”, а “радше радіти динамічному сполученню людських культур у сучасному світі”, “дякувати Богові за скарб множинності культур світу та за благодатний дар їх мирного співіснування в сучасних суспільствах”, в яких людські культури “дедалі частіше поділяють спільний громадянський і політичний простір”. Церква має підтримувати державні стратегії та закони, що якнайбільше сприяють такому плюралізму.

Документ, визначаючи стратегію Церкви за нових умов, не міг не відреагувати на головну характеристику нашої доби – секулярність. Весь його §13 присвячений статусу Церкви, і загалом релігійного сегменту в секулярному суспільстві. Ми тут не знайдемо такі звичні в минулому прокльони на адресу секуляризму, нищівну критику сучасного суспільного ладу. Документ констатує той факт, що Церкві не легко в секуляризованому суспільстві. І хоча релігія не зникла із життя світу, десь “вона залишається такою ж потужною культурною силою, як і раніше”, навіть у найбільш змирщених країнах релігійні вірування і практики потужно присутні в людській культурі, однак Церква не має того статусу в суспільстві, який заслужила впродовж історії і нині реально допомагаючи людям.

Не секуляризм, який визнаний реальністю, турбує Церкву, а те, що більшість сучасних держав, навіть ті, які формально визнають офіційну Церкву, не передбачають присутність релігійних організацій в громадянському публічному просторі, а політичний лад сприймають як абсолютно вільний від церкви [10]. Церква не погоджується з тим, що її відносини з державою розглядаються лише в межах історичного договору між троном і престолом. Церква не задоволена відсуненням її на маргінеси суспільного розвитку, витісненням в приватну сферу, позбавленням можливості впливати на формування політики. Будучи зацікавленою в тому, “щоб інституційний зв’язок християнства з інтересами держави був якомога слабшим”, оскільки не бажає компрометувати себе “допасуванням до чиїхось мирських амбіцій”, Православна Церква, виконуючи своє основне покликання, може, наполягають автори документу, “цілком щасливо уживатись із політичним ладом” демократичного ґатунку.

Церква в аналізованому документі позначає ті сфери і ті кордони, в межах яких можлива пряма та активна її співпраця “з політичною і громадянською владою, а також із державними органами в справі досягнення загального блага і здійснення справ милосердя” [11]. Найперша – це соціальне служіння, різноманітна допомога знедоленим, нужденним і незахищеним. Християнська церква, справедливо нагадує текст, акумулюючи благодійні ресурси впродовж тривалого часу, стала “першим організованим інститутом соціального забезпечення в європейському суспільстві”. Від часів християнської імперії вона добровільно перебрала на себе соціальну відповідальність, спричинивши величезний прогрес у західному розумінні загального блага. “Співпраця заради загального блага була закріплена в православній традиції під іменем «симфонії», … [цей] принцип функціонував у конституціях багатьох православних національних держав в постосманський період. І сьогодні принцип симфонії може надалі скеровувати Церкву в її зусиллях співпрацювати з урядами заради загального блага й боротися з несправедливістю“. Але пропонується переосмислити традиційне розуміння цього принципу, уточнивши, що його реалізація можлива тільки за умови ненав’язування релігійної ортодоксії всьому суспільству і непросування Церкви як політичної сили. Церква вкотре нагадує християнам, що “їхня відданість загальному благу – на відміну від суто формального захисту індивідуальних свобод, вузькопартійних інтересів і влади корпорацій – є істинною сутністю демократичного політичного устрою. Якщо в центрі суспільного життя не звучить мова загального блага, демократичний плюралізм занадто легко вироджується в чистий індивідуалізм, абсолютизм вільного ринку й духовно руйнівне споживацтво”.

Ось з якими пропозиціями звертається Вселенська Православна Церква до сучасних держав та їх урядів, до громадянського суспільства. Документ “За життя світу. На шляху до соціального етосу Православної Церкви” (2020), зокрема і в його частині “Церква у суспільній сфері” (§§8-14), дихає явною новизною і через слова, і через змісти, які цими словами доносяться до свідомості сучасного православного християнина. Тут ми віднайдемо багато суголосних іншим християнам ідей, які подають актуальний погляд на взаємини Церкви і Держави, Церви і суспільства.


[1] За життя світу. На шляху до соціального етосу Православної Церкви. https://www.goarch.org/social-ethos?p_p_id=56_INSTANCE_km0Xa4sy69OV&p_p_lifecycle=0&p_p_state=normal&p_p_mode=view&p_p_col_id=column-1&p_p_col_count=1&_56_INSTANCE_km0Xa4sy69OV_languageId=uk_UA&fbclid=IwAR2HnsdwYHqurmiaawE-bxUwDdBqTREspeFPHhZOnkA285Tv9uvbW_yaN6Y

[2] https://panorthodoxsynod.blogspot.com/2020/05/toward-social-ethos-of-orthodox-church.html?fbclid=IwAR0HBIYCMfJISqOAUWBkPCKhvTWYTE1kpdnD7zh_CLS2x2L8X75NjGPzNp8

[3] За життя світу/Церква у суспільній сфері. https://www.facebook.com/watch/live/?v=914753978986295&notif_id=1589465651842653&notif_t=live_video; За життя світу/ІІІ Життєвий шлях людини. https://www.facebook.com/openorthodoxuniversity/videos/256161725460909/  або https://www.facebook.com/watch/live/?v=256161725460909&ref=watch_permalink

[4] За життя світу. §8: “християни жили за різних форм правління – в імперіях, тоталітарних режимах, ліберальних демократіях, у країнах із християнськими засадами або іншими державними віросповіданнями, в секулярних державах, декотрі з яких виявляли приязнь до інституційної Церкви, інші – ворожість, треті – байдужість”.

[5] За життя світу. §9.

[6] Там само.

[7] За життя світу. §11.

[8] За життя світу. §12.

[9] За життя світу. §12.

[10] За життя світу. §13.

[11] §14

1 думки про “Сучасний погляд православ’я на відносини Церкви і влади”

  1. Ольга

    Доброго дня, я звичайна вірянка, з досить посередніми теологичними знаннями та без філософської освіти. Але, почитала За життя світу з захватом по перше змістом, а по друге гарним перекладом . Обговорюваний твір є для мене розумною та духовною концепцією сучасного життя сучасних православних вірян. Слава Богу за нього. Але наскільки він буде втілений в реальне життя реальних православних общин? Чи зможуть пастирі донести до вірян посилання цього християнського звернення? Чи просто в котрій раз будуть розповідати про гріхі людські, свята, святих, вести лікбез православної освіти, не торкаючись живого повсякдення? Безперечно гріхі людські нікуди не зникають, треба і про них вести мову, але може це справа приватних, індивідуальних розмов з кожним вірянином, а ось такі непрості напрямки розвитку та реального життя церкви може доцільно обговорювати з общинним загалом? Так чи інакше думаю, що багато залежить від простих пастирів, провідників та трансляторів думок сучасних богословів та релігієзнавців (дуже сподіваюсь, що Бог дає на це розум та сили). І, безперечно, хотілось би почути думки з приводу документу архіпастирів нашої церкви.

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *