Прощення в Біблії й ранньому християнстві

У Біблії прощення стосується переважно взаємин людей з Богом, коли люди, які згрішили, порушивши Божу волю, і тим самим відокремили себе від нього і його благ, визнають свій гріх, волають до Бога про прощення й отримують його, згідно з Божим милосердям. Прощення є повним скасуванням провини, винищенням її з пам’яті та її слідів із подальших стосунків. Якщо прощення отримано, відбувається примирення з Богом, відновлюються спілкування, дружні та навіть любовні стосунки з ним. У разі ж невизнання гріха й відсутності покаяння та відповідних вчинків справедливість Божа вимагає покарання грішника разом із гріхом. Настає межа, коли прощення більше не є можливим. Бог утримує над грішником свій гнів. Але й у цьому разі Боже прощення може настати несподівано, з причини абсолютної Божої свободи та неймовірного й немислимого Божого милосердя і «безумної» любові до свого створіння, про що у таємничій спосіб звіщали пророки.

Характерною рисою Біблії серед іншої релігійної літератури давнини є те, що Бог, задля здійснення своїх задумів, обрав одне сімейство і від нього один народ, Ізраїль, з яким уклав на Синаї договір чи союз — біблійною мовою «заповіт» або «Завіт». Від цього народу Бог очікує виконання умов договору, послух і святість. Але схильність грішити є, мабуть, характерною ознакою людей як таких, їхньої природи. З іншого боку, характер Бога є таким, що він не може спокійно дивитися на порушення свого закону. Гріх у Біблії мислиться як майже фізичний бруд чи тілесна хороба. Він порушує святість, а тому його має бути очищено чи знищено. Гріх спричиняє Божий гнів, за яким має слідувати вилучення переступника зі «священницького» народу Божого і покарання. Жертовний культ Синайського Завіту, зафіксований у Мойсеєвому П’ятикнижжі, або Торі, дає можливість грішнику «викупляти», тобто спокутувати невільні гріхи, які, втім, треба спочатку визнати. Ритуальне «викуплення» чи спокута очищує від бруду гріха. Навмисні гріхи натомість караються згідно з карним законом Тори. 

Але вже від самого початку укладання Завіту виявилося також, що Богу властиве милосердя й любов до свого народу, а звідси і схильність прощати. Боже прощення походить від абсолютної свободи й суверенності Бога, а отже, не може бути питанням якихось людських прав або якогось судочинства. Пророки звіщали настання месіянської доби, коли Бог даром простить своєму народові всі гріхи, провини й переступи. Разом із цим пророки передбачали й такі часи, коли всі інші, крім Ізраїля, народи навернуться до єдиного справжнього Бога і зможуть скористатися благами союзу з ним. Все це здійснилося через Новий Завіт: смерть Ісуса Христа на Голгофі замістила собою всі спокутні жертви Старого Завіту. Тому, хто увірує в «Благу Звістку» апостолів про смерть і воскресіння Христа, незалежно від його національної та релігійної ідентичності (а головне, незалежно від того, чи є він часткою Ізраїля), дарується можливість присвоїти собі особисто, через віру й покаяння (а пізніше в Церкві — і через таїнства), це «викуплення» чи спокуту гріха. Кров Христова очищує від усіх гріхів і дає остаточне прощення.

Що ж до прощення між людьми, у стародавньому світі засобом виправлення кривд зазвичай були звичаї та місцеве правосуддя, а не великодушне прощення. Біблійні згадки про прощення показують, що той, хто просить прощення, займає підпорядковане положення і просить про те, на що не має справедливого чи природного права. Якщо прощення окремих людей не вважалося чимось справедливим і похвальним, то тим більше — прощення ворогів нації. Війна на стародавньому Близькому Сході була, по суті, конфліктом між божествами, помилування в якому було немислимим. Старий Завіт дозволяв і навіть наказував ненавидіти ворогів, а не прощати їх. Біблійні псалми й молитви, повні прокляттями, свідчать про те, що прощення ворогів аж ніяк не вважалося чеснотою. Євреї благали про знищення Божих ворогів, а разом із цим — про непрощення їхніх злочинів. Але це кардинально змінилося в Новому Завіті, де Ісус і його апостоли заповідають любити своїх ворогів, завжди прощати, коли винуватець просить простити, і взагалі оголошують прощення від Бога наслідком прощення кожним своїх ближніх^[1] Бесіда про прощення передбачає належне розуміння інших понять, зокрема милосердя й любові Бога, гріха і … Continue reading.

I. СТАРИЙ ЗАВІТ

I.1. Термінологія^[2] Давньогебрейські (івритські), арамейські та давньогрецькі слова слова подано в науковій транслітерації, … Continue reading

I.1.1. Концепт «прощення» в давньогебрейській мові (біблійному івриті) висловлюється різними словами і виразами (можна нарахувати до 20). Проте лише три однокореневі слова досить точно можна перекласти відповідними українськими словами: дієслово sālaḥ [салах] = «бути поблажливим; прощати, вибачати», іменник slîḥâ [сліха] = «прощення» і прикметник sāllaḥ [саллах] = «схильний прощати; той, хто прощає». Примітно, що ці слова вжито в Біблії та кумранських сувоях винятково щодо прощення людей Богом, ніколи — одних людей іншими^[3] Інакше кажучи, суб’єктом дієслова sālaḥ [салах] завжди є Бог (Вих. 34:9; Лев. 4:20; Чис. 14:19; Втор. 29:20; … Continue reading. Використання майже всіх інших слів і концептів, які можуть набувати значення прощення, засновано на тому, що гріх чи провина сприймається як згубна сила, наче шкідлива речовина (як бруд чи зараза), яку необхідно знищити, усунути, скасувати або ж покрити (щоб вона стала невидимою) чи випустити з поля зору, уваги^[4] Пор. із слов’янським «прощати» — «робити простим», тобто «звільняти» від усього, що ніби «ускладнює», … Continue reading. Серед них видається доцільним виокремити п’ять: (1) дієслова nāśā’ [наса] = «піднімати, нести, брати; переносити, терпіти; уносити, забирати»^[5] Інакше кажучи, це дієслово у виразі «nāśā’ [наса] гріх, провину тощо» може означати «прощати», ніби … Continue reading і (2) nāqâ [нака] = «вважати (робити) невинним, чистим»^[6] В івритських граматичних формах («породах») піель і ніфаль (Вих. 34:7; Йов 10:14; Пс. 19:13–14).; (3) концепти «вилучати, усувати, знищувати»^[7] Дієслово māḥâ [маха] = «стирати, згладжувати; нищити, вилучати, усувати» (Пс. 51:3, 11; Іс. 43:25). Також … Continue reading; (4) «переводити, проводити, давати пройти», звідси «пропускати»^[8] Дієслово ‘āvar [авар] (у породах каль і гіфіль, 2 Сам. 12:13; 24:10; 1 Хр. 21:8; Йов 7:21; Міх. 7:18; … Continue reading; (5) «крити, покривати, закривати»^[9] Дієслово kāfar [кафар] (у породі каль) = «покривати»; (упороді піель) «очищати (через очищувальну жертву), … Continue reading. Крім того, концепт прощення непрямо висловлюється, коли про гріхи чи провину сказано, що їх не пам’ятають чи не згадують, не зараховують, віддаляють, викидують; також у виразі «відвернути обличчя» від гріха^[10] Вираз «не пам’ятати» провину використано у стосунках між людьми (2 Сам. 19:20). Також людина просить … Continue reading. Іще треба додати, що вислови, якими людина просить прощення від Бога і дякує йому за це, часто є паралельними чи навіть тотожними з вираженнями прохання помилувати та з подяками і хвалами за Боже милосердя^[11] Див., напр., Вих. 34:6–7; Чис. 14:18–19; Неєм. 9:17; Пс. 51:2; 103:8–13; Іс. 55:7; Йоіл 2:13–14; Міх. 7:19..

I.1.2. Септуагінта, давньогрецький переклад Старого Завіту (III–I ст. до н. е.) передає концепт «прощення» теж великою кількістю слів, концептів і висловів (більше 20). Суто умовно їх можна згуртувати у шість груп: (1) концепти, що мають значення «відпускати, висилати» і «забирати, усувати, скасовувати, видаляти, вилучати»^[12] Дієслово afiēmi [афіемі] = «залишати, покидати; скасовувати; відпускати; випускати; дозволяти» є … Continue reading; (2) але й навпаки, ті, що означають «приймати, брати»^[13] Однокореневі дієслова dekhomai [дехомай] = «приймати, брати, одержувати, отримувати» і prosdekhomai [просдехомай] = … Continue reading; (3) концепти й вирази зі значенням «милувати» і «умилостивляти»^[14] Однокореневі дієслова культового лексикону hilaskomai [гіласкомай] = «умиротворяти, умилостивляти; бути … Continue reading; (4) дієслова «бути невинним»^[15] Дієслово athōioō [атооо] = «залишати без покарання; бути невинним» (перекладає nāqâ [нака], 1 Сам./Цар. 26:9; … Continue reading; (5) «пропускати»^[16] Дієслово hyperbainō [гюпербайно] = «переходити; переступати; пропускати» (перекладає ‘āvar [авар], Мих. 7:18). і (6) «покривати»^[17] Однокореневі дієслова kalyptō [калюпто] і epikalyptō [епікалюпто] с однаковим значенням «крити, покривати» … Continue reading. 

I.1.3. Вульгата, латинський переклад Біблії (IV ст. н. е.) вживає на позначення прощення дієслова ignosco = «прощати, вибачати»; dimitto = «відсилати, відпускати, випускати, кидати»; remitto = «відсилати, відпускати, вивергати, відкидати»; aufero = «відносити, забирати; віднімати, позбавляти; відділяти, відокремлювати; знімати, гамувати, умертвляти»; porto = «носити, переносити, перевозити; передавати; направляти»; культові терміни propitio = «умилостивляти, бути милостивим»; repropitio = «(знову) умилостивляти, бути милостивим»; вираз propitius esse = «бути прихильним; бути милостивим»; іменник propitiatio = «умилостивлення».

I.2. Боже прощення в П’ятикнижжі 

I.2.1. Перші люди, згрішивши, не просять прощення в Господа, а навпаки, перекладають провину на іншого: Адам — на Єву, Єва — на змія (Бут. 3:12–13). Проте Бог, хоч і карає їх вигнанням з раю, але робить і те, що схоже на прощення: одягає їх у шкури (Бут. 3:21). Далі Боже прощення можна угледіти в укладанні завіту з Ноєм і його нащадками після — і як наслідок — Ноєвого жертвоприношення (Бут. 8:20–22; 9:8–17). У дивній торгівлі Авраама з Богом перший питає, заради скількох праведників Бог простить грішне місто, і розмова завершується на десяти (Бут. 18:23–33)^[18] Дієслово nāśā’ [наса] в цьому уривку (у віршах 24 і 26) тлумачиться як «прощати» або як «щадити»: «…чи також … Continue reading.

I.2.2. Одна з найважливіших подій в історії Божого народу, коли виникла гостра потреба у прощенні від Господа, сталася відразу по даруванні Тори (Закону-Вчення) на Сінаї: народ вклонився золотому бичку. Мойсей благає Господа простити цей гріх народові та схиляє Бога на милість (Вих. 32:11–14). Але коли Мойсей вдруге заступається за грішний народ, він чує у відповідь: «Хто згрішив Мені, того витру із книги Своєї» (Вих. 32:33, І.Ог.). Раніше сам Мойсей уже попереджав, що бунт проти Божого ангела, якого Господь посилає як провідника до Обіцяної Землі, не буде прощено, бо ангел носить власне ім’я Бога (Вих. 23:20–21)^[19] «Зважай на нього, прислухайся до його голосу і не чини йому опору. Адже він не пробачить вам ваших … Continue reading. Після того як Мойсей вже двічі випросив прощення за гріх золотого бичка, він несподівано, у контексті умовляння Господа, щоби той особисто вів ізраїльський народ, насмілюється просити показати йому, Мойсею, Господню славу (Вих. 33:18). У двох відповідях на ці прохання Господь відкриває свій прихований милосердний характер: «Я проведу всю мою благостиню перед тобою, і назву на ім’я: Ягве перед тобою; і помилую того, кого помилую, і змилосерджусь над тим, над ким змилосерджусь»* (Вих. 33:19)^[20] Септуагінта: «Я пройду перед тобою славою моєю, і назву на ім’я моє: Господь перед тобою; і помилую того, … Continue reading. І далі, пояснивши, що людина не може бачити Господнє обличчя, Господь повідомляє Мойсею умови, за яких все ж таки обіцяє показати себе «ззаду». Коли Мойсей виконує всі накази і стає наодинці з Богом на верхів’ї Синаю з двома кам’яними скрижалями в руках, він чує Божий голос: «Господь, Господь, Бог милосердний, і милостивий, довготерпеливий, і многомилостивий та правдивий, що дотримує милість для тисяч, що вибачає провину й переступ та гріх, та певне не вважає чистим винуватого, бо карає провину батьків на дітях, і на дітях дітей, і на третіх, і на четвертих поколіннях» (Вих. 34:6–7, І.Ог.; пор. 20:5–6). З цих двох відповідей ми можемо виснувати: (1) милість Божа нічим не обумовлена і є проявом незбагненної Божої свободи й суверенності («помилую того, кого помилую, і змилосерджусь над тим, над ким змилосерджусь»); (2) Господь підкреслює свою схильність до милосердя й прощення аж шістьома словами й виразами^[21] Він «милосердний» (raḥūm [рахум], Септуагінта: oiktirmōn [ойктірмон], Вульгата: misericors), «милостивий» (ḥannūn … Continue reading, і ця схильність перевищує його справедливість, яка веде до покарання запеклих злочинців (милість — «для тисяч», а кара — «на третіх і на четвертих поколіннях»), але й милість не безмежна: Господь «певне не вважає чистим винуватого». Відразу після цього об’явлення Мойсей просить: «Дійсно, цей народ є твердошиїй, але наші беззаконня й наші гріхи Ти простиш і ми будемо Твоєю спадщиною» (34:9). Пізніший текст уточнює, який саме гріх не буде прощено Богом: гріх нахабної зарозумілості, коли людина каже у своєму серці: «Мир буде мені, хоч і ходитиму в сваволі свого серця. […] Не захоче Господь простити йому…» (Втор. 29:18–20, І.Ог.). Через кілька століть Господь так само не захоче простити гріхи ідопоклонства юдейського царя Манассії, який сповнив Єрусалим невинною кров’ю (2 Цар. 24:4), через що загине Юдейське царство і остаточно настане доба вигнання у Вавилон.

I.2.3. Епізод Вих. 33:12–34:4:9, який можна назвати «другим об’явленням імені Господа» (перше — Вих. 3:13–15 і 6:2–3), вважається одним із найдавніших прозрінь в характер Ягве щодо його схильності милувати й прощати і справив великий вплив, який бачимо і в Біблії, і в пізнішому рабиністичному юдаїзмі. Так, у вирішальному епізоді, що пояснює сорокарічне мандрування Ізраїлю пустелями перед тим, як увійти до Обіцяної Землі, коли народ злякався повідомлень розвідників про її жахливих жителів, відмовився починати завоювання і збунтувався проти Мойсея і Аарона (Чис. 13:1–14:4), Мойсей знову молить Господа простити народ, нагадуючи йому його ж слова про його милосердя — Вих. 34:6–7 (майже дослівно), і те, як він прощав своїх людей «від Єгипту й аж дотепер», і це благання досягає успіху: Бог прощає народ (Чис. 14:17–20). Проте брак віри народу має наслідком тяжке покарання: доросле покоління, яке вийшло з Єгипту, вимре в пустелі, не побачивши Обіцяної Землі (Чис. 14:20–38). В епізоді відновлення Завіту за Ездри й Неємії, у сцені народного покаяння за вчинені гріхи, особливо щодо укладення змішаних шлюбів, покутна молитва знову згадує «друге об’явлення імені» (Неєм. 9:17). Алюзію на нього вбачаємо й у псалмах (86:15–16; 99:8; 103:8–9; 145:8) і пророків (Йоіл 2:13–14; Йона 4:2; Наум. 1:3).

I.2.4. Прощення грає велику роль в культових настановах П’ятикнижжя: жертвоприношення тварин спокутує гріх, очищує від нього й тим самим дарує прощення жертводавцю (жертва за гріх і жертва за провину в Лев. 4–5; 19:22; Чис. 15:26, 28; 30:6, 9, 13 тощо). Метою й наслідком очищення від гріхов було усунення Божого гніву й відновлення святості народу. На відміну від близькосхідних релігій, ізраїльський культ не вважався ефективним сам по собі. Це відбито в жертовній формулі прощення: хоча необхідний ритуал виконує священник, прощення дарує лише Бог, наприклад: «Таким чином священик звершить за нього викуплення від його гріха, і йому буде прощено» (Лев. 4:26), тобто Богом. Але треба зазначити, що йдеться лише про ненавмисні гріхи (Чис. 15:22–29); навмисне лиходійство не підлягає культовому очищенню жертвою (Чис. 15:30–31; 1 Сам. 3:14). Крім того, визнання гріха і розкаяння має супроводжувати всі обряди прощення — спокутні жертви (Лев. 5:5–6; 16:21; 26:40–41; Чис. 5:6–7; пор. 2 Сам. 12:13–14; 1 Цар. 21:27–29) та піст (1 Сам. 7:5–6). Особливо на цьому наполягали пізніші пророки: жертвоприношення дарують жертводавцю прощення лише за умови, якщо він підходить до вівтаря з розчуленим і розкаяним серцем (Пс. 50:8–23; 51:19; Іс. 1:11; Йоіл 2:12–14; Ам. 5:21–24).

Стосовно теми прощення варто відзначити два закони: про великий День Очищення (або Вмилостивлення, або Покути), Йом Кіппур, і про скасування боргів. Перший був апогеєм всіх обрядів очищення і мав на меті прощення всіх гріхів ізраїльського народу: «Від усіх ваших гріхів ви будете очищені перед Господом» (Лев. 16:30). Дивним і знаменним обрядом цього дня був обряд офірного цапа, чи «цапа-відбувайла»: задля очищення від гріхів народу і Храму гріхи та переступи цілого народу символічно покладались на цапа, якого виганяли в пустиню «для Азазела»^[22] Азазел (ця назва трапляється в Лев. 16:8, 10, 26) здебільшого вважається іменем демона (пор. Лев. 17:7), хоча є … Continue reading. Вислів «нести беззаконня» у вірші «Тож козел відпущення понесе на собі всі їхні беззаконня у відлюдну землю» (Лев. 16:22) відгукнеться через кілька століть у славетному пророцтві Ісаї (див. нижче, I.4.4).

Щодо до другого згаданого закону, то він носить суто соціальний характер: аби не більшало вбогих серед Ізраїлю, впроваджено рік відпусту, коли всі кредитори в Ізраїлі мусять скасувати свої вимоги і простити всі борги (Втор. 15:1–18).

I.3. Людське прощення й примирення

I.3.1. Перше прощення і примирення між людьми після розбрату відбулося між Яковом і Лаваном: після відвертого обміну закидами й обвинуваченнями, що накопичились з-за взаємних хитрощів та обманів, родичі знаходять спільну мову й укладають союз із клятвами, закликом Бога у свідки і залишком матеріальних «свідків» (меморіяльного пагорба та стовпа), жертвоприношенням і спільною ритуальною трапезою (Бут. 31:25–54). 

I.3.2. Більш значущим є примирення між братами Яковом та Ісавом. Яків усвідомлює свою провину перед братом: він украв у нього батьківське благословення (Бут. 27), і тому, коли, під час свого повернення з Харану, чує, що Ісав іде йому назустріч зі своїми людьми, лякається і ретельно готується до зустрічі, намагаючись догодити своєму суперникові багатими дарунками. Його зусилля й молитва увінчалися успіхом — пробаченням з боку Ісава й повним примиренням (Бут. 32–33). Таємниче забарвлення надає цьому епізоду одна з найзагадковіших біблійних оповідей — сцена боротьби Якова з Богом, вставлена в середину розповіді про примирення (Бут. 32:25–33)^[23] Численні тлумачення цієї сцени не просто різняться, а й суперечать одне одному. Того, хто боровся с … Continue reading.

I.3.3. Книга Буття завершується славнозвісною історією Йосифа: як рідні брати продали його в рабство в Єгипет і як він там став першим міністром фараона. Кінець цієї історії та всієї першої книги Біблії є одним з найзворушливіших біблійних епізодів, і не випадково, що він зображує саме сцену прощення й примирення: зі сльозами на очах Йосиф щиро прощає своїх братів, пояснюючи, що його нещастя були прихованим Божим планом, аби зберегти життя його родини й численного народу (Бут. 45:1–15; 50:15–21). Головним тут є те, що Йосиф виражає доброзичливість і любов до своїх колишніх ворогів і гнобителів, а це — ознаки справжнього прощення: «І він потішав їх, і промовляв до їхнього серця» (Бут. 50:21, І.Ог.).

I.3.4. Один епізод з історії виходу євреїв з Єгипту є прикладом безсилля прощення. Після прохань Мойсея і Аарона до фараона відпустити ізраїльтян, щоб вони могли звершити поклоніння Господу в пустелі, той відмовяє їм, і Бог насилає на Єгипет кару за карою. Після нашестя сарани — восьмої кари за традиційним рахунком — фараон визнає, що згрішив перед Господом і просить Мойсея і Аарона пробачити його гріх і помолитися, аби Господь зупинив це нашестя. Мойсей виконує фараонове прохання — а значить, вони обоє, Мойсей і Бог, прощають фараона! — але це прощення виявилося марним: фараон знову відмовився відпустити народ Ізраїля (Вих. 10:16–19). Наступна після прощення поведінка фараона показує, що прохання простити не було щирим, а лише намаганням позбавитися сарани. В іншому випадку прохання прощення відхилено також через нещирість: Самуїл відмовляється простити Саула (1 Сам. 15:24–26). 

I.3.5. І навпаки, Авігея, «розважлива і вродлива» жінка «жорстокого грубіяна» Навала, просить прощення в Давида не за себе, а за свого чоловіка — за те, що він відмовився допомогти Давидові. Давид благословляє Бога за те, що вона зробила, і відпускає її з миром (1 Сам. 25:23–35). Подібне бачимо й в історії зцілення пророком Єлисеєм сирійського полководця Наамана від прокази: після чуда зцілення й навернення Наамана в ізраїльську віру в Ягве, сирієць просить пророка вибачити його за те, що він вимушений буде, з службового обов’язку, вклонитися в капищі бога Ріммона. Відповідь Єлисея: «Іди з миром!» означає прощення: навіть ідолопоклонство не буде перешкодою для миру, який приносить Господь (2 Цар. 5:18).

I.3.6. У добу повернення з Вавилонського полону і відбудови Єрусалиму треба відмітити соціальну активність тодішних очільників народу, Ездри й Неємії, стосовно прощення: коли Неємія почув скарги бідних, що вони змушені віддавати багатим під заставу своє майно і навіть дітей у неволю, він скликав народне зібрання і запропонував заможним простити бідноті всі їхні борги — і ті послухалися його (Неєм. 5:1–13).

I.4. Боже прощення у подальшій історії, псалмах і пророків

I.4.1. Відразу по завоюванні Обіцяної Землі Ісус Навин застережує про неможливість прощення гріха ідолослужіння разючою заявою: «Ви не здолієте служити Господеві, бо Він Бог святий, Бог заздрісний Він. Не простить Він вашу провину та ваших гріхів» (Іс.Нав. 24:19, І.Ог.). З подальшої розповіді зрозуміло, що Ісус таким чином «провокує» народ, щоби він остаточно визначився, кому хоче служити — Ягве чи ідолам. Народ відповідає обіцянкою служити Ягве. Тож подальша історія вибраного народу відзначена цим грізним попередженням.

Щоб отримати Боже прощення, людина має спершу захотіти цього, розкаятися і прагнути відновити стосунки з Богом (Єр. 31:18–19): «шукати» Господа (Втор. 4:29–31), «прихилити» серце до нього (Іс.Нав. 24:23), «обрізати» серце заради Господа (Єр. 4:4), «обмити» серце (Єр. 4:14), створити собі нове серце (Єз. 18:31), «орати свою цілину» (Ос. 10:12) тощо. Під час освячення Храму на прохання Соломона прощати народ, коли він молиться на цьому місці (1 Цар. 8:22–53; паралель: 2 Хр. 6:12–42), Господь називає умови прощення: якщо народ «впокориться й почне молитися, шукаючи спілкування зі Мною; якщо відвернеться від своєї дороги зла, то Я почую в небесах, прощу їхні гріхи» (2 Хр. 7:14)^[24] Дієслово sālaḥ [салах] = «прощати» в УБТ перекладено «помилуй» у 1 Цар. 8:30 і 2 Хр. 6:30, 39; в усіх інших … Continue reading. Але внутрішній настрій треба втілити у вчинки: припинити лиходіяти (Іс. 33:15; Пс. 15; 24:4) і почати творити добро (Іс. 1:17; Єр. 7:3; 26:13; Ам. 5:14–15; Пс. 34:15–16; 37:27). Проте такі жести каяття, як плач, піст, роздирання одягу, одягання у вереття, посипання попелу, безумовно засуджуються пророками, коли вони не виражають сердечного прагнення (Іс. 1:10 і далі; 29:13; Іс. 58:5–6; Ос. 7:14; Йоїл 2:13). Найчастіше покаяння в Біблії виражено дієсловом šūv [шув] = «повертатися», що пізніше дасть назву рабинському вченню про тешуву = «навернення, покаяння», а саме про те, що людина здатна відвернутися від зла і «повернутися» на шлях добра. 

У біблійному уявленні тілесні хвороби походять від гріха (Йов 4:1–5:27; пор. Ів. 9:2), звідки бачимо тісний зв’язок між між зціленням і прощенням (2 Хр. 7:14; Пс. 41:4–5; 103:3; Іс. 6:9–10; 19:22; 38:16–17; 57:17–18; Єр. З:22). 

I.4.2. Псалмісти часто волають до Господа про вибачення, неодмінно визнаючи свій гріх і каючись. Давид захоплено славить Боже творіння й Господній Закон, але наприкінці його погляд обертається на себе, і, мабуть, у порівнянні з цими славетними ділами він убачає свою нікчемність і визнає за собою гріхи: «Хто зауважує свої помилки? Від таємних провин очисти мене, — як і від зарозумілості стримай Свого слугу, аби не панувала вона наді мною! Тоді буду непорочним і чистим від тяжких гріхів» (Пс. 19:13–14)^[25] Поширеніше і, вірогідно, точніше розуміння 14-го вірша: «…від свавільців Свого раба заховай, нехай не … Continue reading. Природно, що молитву простити і подяку за прощення знаходимо не лише в контексті лиха чи хвороби (Пс. 4:2; 6:2–3; 9:14; 25:16–18; 30:11; 31:10; 41:4–5; 56:2; 57:2; 123:3), а й у контексті прославлення милосердя й величі Господа (Пс. 25:7, 11, 18; 65:4; 78:38; 85:3; 86:3–5; 99:8; 103:3, 12; 130:4; сюда треба додати молитву Єзекії, Іс. 38:17, і Манасії, 2 Хр./Пар. 37 [Р.Турк.] та Мудр. 11:23–12:2). Крім того, треба відмітити, що псалмісти просять прощення не лише за себе, як це властиво приватній усамітненій молитві, але й за народ (Пс. 79:8–9).

Три псалма з числа семи покаянних псалмів (у церковній традиції, а саме: псалми 6, 32, 38, 51, 102, 130 і 143), особливо варті уваги щодо теми прощення. Один із них проголошує блаженство того, кому прощено: псалміст зізнається, що поки він перебував у гріховному стані та мовчав, над ним «тяжіла рука Господа», він висихав, як у літню спеку, а коли визнав свій гріх, отримав прощення: «Блаженний той, кому прощено беззаконня і кому гріх покрито. Блаженна людина, якій Господь не зарахує провини, і в кому немає підступу. […] Я визнав перед Тобою свій гріх і не приховав своєї провини. Я сказав: Визнаю свій гріх перед Господом. І Ти простив мою провину» (32:1–5). Другий псалом є найвідомішим як покаянна молитва: Давид просить простити його гріх перелюбу та вбивства і виявляє глибоке смирення перед Господом (Пс. 51); історія свідчить, що Бог простив Давида, хоча і покарав його смертю його сина (2 Сам. 12:13–14). У третьому зі згаданих покаянних псалмів, добре відомому в традиції та в історії мистецтва як псалом De profundis («З глибини»), можна вичитати думку, що не гнів Господа, а його милосердя має пробуджувати в нас страх образити його: «Якщо Ти, Господи, вважатимеш на провини, то хто, Господи, зможе встояти? Але в Тебе є прощення, щоб шанували Тебе» (130:3–4).

Але в контексті молитви про прокляття ворогів, властивій старозавітному світогляду, знаходимо також і прохання Богові про непрощення гріхів супротивника (Пс. 109:14; пор. Неєм. 3:37; Єр. 18:23).

I.4.3. Мудрець пов’язує прощення з пошуком дружби: «Хто провину прощає, той шукає дружби, а хто про неї нагадує, той друга віддаляє» (Прит. 17:9). Інший мудрець, Ісус, син Сирахів, добре усвідомлює об’явлення Книги Вихід, що «Господь — щедрий та милосердний, прощає гріхи і спасає в час скорботи» (Сир. 2:11, Р.Турк.), що «велике Господнє милосердя і прощення для тих, що до Нього повертаються» (17:29, Р.Турк.), а також і те, що всі ми потребуємо милосердя, бо всі заслуговуємо на покарання (8:5). Проте впертий у грісі не уникне Господнього гніву (16:11–14), тож аби отримати прощення від Бога, мудрець радить досліджувати самого себе і виказувати навернення (18:20–21), а надто — прощати ближньому: «Відпусти неправедність твоєму ближньому, і тоді, як ти помолишся, твої гріхи відпустяться» (28:2–5, Р.Турк.).

I.4.4. Пророки, як і Мойсей і псалмісти, у заступницький спосіб просять Господа помилувати і простити народ (Іс. 33:2; 64:8; Дан. 9:18–19; Ам. 7:2), закликають народ просити прощення в Господа (Ос. 14:3), підкреслюють і розвивають об’явлення Книги Вихід і псалмів: Господь не хоче смерті грішника, але чекає на його навернення (Єз. 18:23; 33:11), він є милостивим (Ос. 11:8–9), «щедрим на прощення» для тих, хто залише свої злі шляхи й задуми та навернеться до Господа (Іс. 55: 6–7; Єр. 5:1; 36:3; Дан. 9:9): «Хто Бог, як ти, що провину прощаєш і даруєш переступ останкові твого спадкоємства? Він не затримає гнів свій повіки, бо любить милосердя» (Міх. 7:18–19, І.Хом.). 

Та хоча Боже терпіння є величезним, воно має межі: настає час, коли прощення більше не є можливим: «Я не милуватиму більше дому Ізраїля, і не прощатиму їм» (Ос. 1:6; пор. Іс. 2:9; Єр. 5:7–9; Плач 3:42), навіть якби заступниками за грішників були найправедніші люди (Єр. 15:1; Єз. 14:13–20). Ісая проголошує юдеям, що їхня зневага до Господнього заклику призведе до непрощення їх аж до смерті (Іс. 22:14). Можливо, йдеться про подію 701 року до н. е., коли під час нападу асирійського війська на Юдею Єрусалим дивом уцілів унаслідок втручання Господа, проте народ не схотів навернутися й визнати свої гріхи, що призвели до цієї катастрофи.

Особливо вражають суворі слова Господа до Ісаї, коли він посилає того на проповідь: «Йди і говори цьому народові: Ви слухаєте уважно, але не розумієте; ви очима дивитеся, але не пізнаєте! Учини затверділим серце цього народу, а його вуха зроби тугими, закрий його очі, щоб він не бачив своїми очима, і не чув своїми вухами, не розумів своїм серцем, не навернувся і не зцілився» (Іс. 6:9–10). Це пророцтво стане вельми популярним в ранньохристиянських спільнотах і буде рясно цитуватися авторами Нового Завіту стосовно сприйняття Доброї Звістки їхніми сучасниками (див. нижче, II.3.5). Але разом із цим слова Ісаї збентежать уже давніх переписувачів, перекладачів і тлумачів Писання, які спробують по-своєму «виправити» їхній сенс^[26] Септуагінта: «Ви будете слухати й слухати, та не зрозумієте, будете дивитися й дивитися, та не побачите! … Continue reading. Ідея цього уривку може полягати в тому, що різка пророча проповідь про суд посилить упертість Ізраїлю та змусить людей дозріти для суду. 

Це суворе слово, однак, обмежено надією на відновлення «залишку» народу, як це зображено у другій половині Книги Ісаї (особливо в частині, яку дослідники називають «Книгою втіхи»: розділи 40–66), де автор нагадує про незмінну Божу любов і вірність. Зрештою, в месіянські часи, Бог простить гріхи своєму народові, попри те, що той заслужив кару: «Я, і тільки Я є Тим, Хто задля Себе Самого стираю твої провини, і гріхів твоїх не згадаю» (Іс. 43:25); «Я розвіяв, наче хмару, твої провини і, як туман, — твої гріхи. Повернися ж до Мене, адже Я викупив тебе!» (Іс. 44:22; пор. Іс. 33:24; 40:2; Єр. 33:8; 50:20; Ос. 14:5), і навіть найтяжчий гріх вибраного народу — ідолопоклонство — буде прощено (Єз. 16:63; 36:25–33; 37:23). 

Два пророцтва мають особливе значення для теми прощення. Єремія дає народу радісну надію на майбутній «новий завіт» Господа з Ізраїлем і Юдою, ознакою якого буде: «Я прощу їм провини і їхніх гріхів більше не згадаю» (Єр. 31:34). Ісая теж пророкує про це (Іс. 27:9), але головно — про «Слугу Господнього», хто понесе наші гріхи, страждання й недуги (Іс. 52:13–53:12). Хоча тут начебто не згадується прощення, але знаменно, що передостання фраза цього уривку «…і він гріх багатьох поніс…»* (Іс. 53:12) може означати, що Слуга «забрав» гріх, а отже — простив^[27] Масоретський текст має тут «гріх» в однині, але кумранська версія Ісаї, давні переклади (Септуагінта, … Continue reading. Глибоке значення цього пророцтва і саме цієї фрази відкрилося вже в Новому Завіті.

II. НОВИЙ ЗАВІТ

II.1. Термінологія 

II.1.1. Новий Завіт і апостольські отці використовують для вираження концепту прощення кілька слів Септуагінти: дієслова afiēmi [афіемі] = «залишати, покидати; скасовувати; відпускати; випускати; дозволяти», однокореневий іменник afesis [афесіс] = «відпущення, звільнення», дієслова apolyō [аполюо] = «звільняти; відпускати, відсилати»^[28] У значенні прощення лише в Лк. 6:37. У грецькій літературі трапляється таке значення цього дієслова … Continue reading і kalyptō [калюпто] = «крити, покривати»^[29] У значенні прощення лише в 1 Пет. 4:8 і Як. 5:20, також у Климента Римського у Першому посланні до … Continue reading. Ці терміни, крім значення прощення гріхів у Септуагінті — під впливом відповідних гебрейських слів (див. вище, I.1.1), — у звичайному вжитку часто мали значення прощення фінансового боргу. Крім них, на позначення прощення вживається ще діслово kharizomai [харідзомай] = «дарувати, давати»^[30] У значенні прощення лише в Лк. 7:42–43; 2 Кор. 2:7, 10; 12:13; Еф. 4:32; Кол. 2:13; 3:13. Деякі вчені вважають, що … Continue reading. До цього треба додати, що випадки прощення описуються і без використання цих чи будь-яких спеціальних термінів, як-от найвідоміший, мабуть, із них — притча про «блудного сина».

II.1.2. Вульгата вживає на позначення прощення дієслова dimitto = «відсилати, відпускати, випускати, кидати» і remitto = «відсилати, відпускати, вивергати, відкидати» та однокореневий останньому іменник remissio = «відправлення; відкидання; припинення, послаблення; звільнення, відміна, скасування; відпущення; спокій; відновлення».

II.2. Прощення в юдейсько-елліністичній літературі і ранньому юдаїзмі

II.2.1.В ефіопській (написаній давньоефіопською мовою, або ґеез) «Книзі Єноха» старозавітний праведник Єнох обіцяє вибраним (праведникам), що «для них буде прощення гріхів, і всіляке милосердя, і мир, і милість», а також буде дарована мудрість, що дасть їм змогу більше не грішити (Перша Книга Єноха 5:6–8), тоді як занепалим ангелам сам Бог каже: «Не матимете ані миру, ані прощення», і потім Єнох, за Божим об’явленням, підтверджує, що їм прощення не буде вовік (12:5; розділи 13 і 14). Але далі «Книга Єноха» вже не вертається до теми прощення, і це може бути пов’язано з її чітким чорно-білим контрастом між праведними та грішниками: після Божого об’явлення через Єноха всі, хто позитивно відгукнувся на нього, уникнуть Божого гніву на суді, а всіх інші приречені на загибель.

Ефіопськомовна «Книга Ювілеїв» також оголошує неможливість прощення певних гріхів, коли стверджує, що євреї, які полишили завіт обрізання, «не знайдуть прощення і помилування, щоби бути прощеними та помилованими у всіх своїх гріхах за цей відступ навіки» (Книга Ювілеїв 15:34). Так само не підлягає викупленню чи прощенню гріх, якщо хтось ляже з жінкою свого батька (33:13–17). Проте той, хто визнає свій гріх і кається Господу, отримує прощення, як-от патріарх Юда, коли згрішив зі своєю невісткою Тамарою (Бут. 38), почав журитися і благати Господа про милосердя і «отримав прощення, бо відвернувся від свого гріха та нерозумності» (Книга Ювілеїв 41:23–25).

Автор (чи один із авторів) грекомовної пам’ятки юдейської літератури «Заповіти 12 патріархів» від імені старозавітного патріарха Гада, сина патріарха Якова, визнає свою провину в продажі свого брата Йосифа в рабство, кається і закликає своїх дітей до любові й прощення: «Отже, любіть одне одного від серця. І якщо хтось згрішить проти тебе, поговори з ним у мирі, виганяючи отруту ненависті, і в душі своїй не тримай підступності. І якщо він, сповідавшись, покається, прости йому. […] А якщо він безсоромний і наполегливий у злі, то пробач йому від серця і віддай Богові помсту» (Заповіт Гада 6:3–7; пор. Лк. 17:3–4; Рим. 12:19). В цій самій книзі знаходимо заклик до милосердя: «А тепер, діти мої, звіщаю вам зберігати заповіді Господні й милосердно поводитися з ближнім, і мати співчуття до всіх, не лише до людей, а й до нерозумних (тварин). […] Майте милість у серцях ваших, діти мої, бо як хто вчинить своєму ближньому, так і Господь вчинить йому» (Заповіт Завулона 5:1–3; пор. Сир. 28:2; Мт. 6:14–15; 18:23–35; Мк. 11:25; Лк. 6:37–38; 11:4).

Філон Александрійський(біля 25 до н. е. — біля 50 н. е.), грекомовний юдейський філософ, усвідомлює гріховність кожної людини. Коментуючи обряд принесення жертви за гріх (Вих. 29:10–14; Лев. 8:14–17), він пояснює, що це — жертва для відпущення гріхів, адже все, що отримало буття через виникнення (створення), має вроджену схильність грішити і тому потребує молитов і жертв, аби умилостивити Бога (De vita Mosis II.147), і «жодна людина не проводила сама по собі життя від народження до смерті без спотикання, але впадала чи то у вільні, чи то у невільні похибки» (Quod deus sit immutabilis 75).

II.2.2. Від часів постання культових настанов П’ятикнижжя євреї відчували потребу отримувати від Бога прощення, що знаходило свою реалізацію в культі. Тривало усвідомлення того, що Бог бажає вибачити грішника, який шукає прощення, і постійно здійснює це через храмове богослужіння. До руйнування Храму в 70 ст. н. е. цей надзвичайно складний і розвинутий культ жертвоприношень тварин, від голубів до биків, забезпечував періодичну покуту й прощення гріхів. Але використання храмових засобів для покути і прощення вплинуло й на щоденні молитви, щотижневі суботні служби в синагогах і періодичні свята. Тож і після зруйнування Храму покутні молитви увійшли до юдейського богослужіння. Головним днем покути й очищення від гріхів було свято Йом Кіппур (День Спокути, Лев. 16:29–34; 23:26–32; див. вище, I.2.4), яке відзначається на початку кожного нового року, коли євреї, всі разом як народ, каяться і просять прощення в Бога. Згідно з Мішною (найдавнішим шаром Талмуду, у тексті, який можна віднести до II або III ст.), навіть первосвященник у святковій молитві визнавав свої особисті гріхи і гріхи свого дому та просив прощення (Йома 3.8). Тексти богослужіння цього свята свідчать про центральну роль, яку ідея Божого прощення відіграє в єврейській релігійній практиці. Також у стародавній молитві, відомій як «Вісімнадцять благословень», або Аміда, яка вважається однією з найголовніших в юдаїзмі, шосте благословення присвячено прощенню: «Помилуй нас, Царю наш, бо ми згрішили, адже Ти є тим, хто милує та прощає. Благословенним є Ти, милосердний, той, хто багато прощає». 

Юдейське мислення про Боже милосердя визначене насамперед об’явленим Мойсею схильним до прощення характером Бога у Вих. 34:6–7, де традиція нараховує 13 божественних атрибуів. У Вавилонському Талмуді сказано: «Хто грішить і шкодує про свій вчинок, тому одразу прощається» (Хаґіґа 5a; Берахот 12b), а, згідно з мідрашем, Господь каже: «Навіть якщо вони [= твої гріхи] досягнуть неба, якщо ти покаєшся, Я прощу» (Песікта Раббаті 44:185a). У талмудичному зображенні навіть сам Господь молиться (!), щоб його милість переважала його правосуддя; ця дивна молитва звучить так: «Хай буде воля Моя, щоб милість Моя перемогла Мій гнів, і щоб милість Моя покрила всі інші якості, і щоб Я ставився до синів Моїх милостиво і заради них переступав межі правосуддя» (Берахот 7а).

Низка вислов із Вавилонського Талмуду пов’язує прощення від Бога з прощенням своєму ближньому: «Хто скасовує свої рахунки [з іншими за несправедливість до себе], тому скасовуються його провини, як сказано: “Він прощає гріх і скасовує провину” (Міх. 7:18). Кому Він прощає гріх? Тому, хто скасовує провину» (Рош Га-Шана 17а; те саме — Меґілла 28а). «Милосердний до людей сам удостоїться милосердя Небес, а немилосердному до людей не буде милості Небес» (Шаббат 151b). 

Щодо прощення між людьми, можемо зауважити наступні уривки. Якщо потерпілий відмовляється пробачити навіть тоді, коли його кривдник тричі приходив до нього в присутності інших і просив прощення, то вважається, що він згрішив (мідраш Танхума, Хуккат 19). Хто не прощає, не є з нащадків Авраама, оскільки однією з відмінних рис усіх нащадків Авраама є те, що вони прощають, адже чеснота прощення була одним із дарів, якими Бог наділив Авраама та його нащадків (Вавилонський Талмуд, Бейца 32b; Євамот 79а; мідраш Бемідбар Раба 8:4). Потерпілий не тільки повинен бути готовим пробачити свого кривдника, але й має молитися, щоб Бог простив його, перш ніж він прийде просити прощення (Мішна, Баба-Камма 8:7 і Тосефта там само, 9:29). Раббі Мар Зутра, коли лягав спати вночі, спочатку казав: «Прощаю кожному, хто мене роздратував» (Вавилонський Талмуд, Меґілла 28а).

Автори сувоїв Мертвого моря, відомі як кумраніти або члени Кумранської спільноти, відокремились від храмового культу і тому були позбавлені періодичного ритуального очищення через жертвоприношення. Згадка Божого прощення трапляється досить часто в цій літературі, особливо у «Статуті спільноти», «Дамаському документі» і «Подячних гімнах» (1QS 3:6–12; 11:3; CD 2:3–3; 3:18; 1QH 4:37; 7:18, 30, 35 тощо). Кумраніти ясно сповідували, що людина потребує Божого милосердя, аби позбавитися гріха: «А я, якщо захитаюся, Боже милосердя є моїм спасінням навіки. […] Справедливістю своєї істини Він судить мене і великою своєю добротою покриє всі мої провини» (1QS 11.11–14; пор. 1QH 1:5–39). Це усвідомлення нікчемності та створеності людини і водночас обрання Богом підкреслювалося сильним наполяганням на гріху та прощенні, а разом з цим і визнанням повної залежності від Божої благодаті (1QH 10:21; 11:9 тощо). Людина, яка бачить помилку на своєму шляху і відвертається від неї в смиренні та праведному дусі, отримує прощення (1QH 14:24; 1QS 3:7). Той, хто не кається щиро, але пристає до Веліала (диявола), відлучає себе від прощення, а тим самим — від «нового завіту» з Богом (1QS 2:8, 26).

II.3. Боже прощення через Ісуса Христа в Євангеліях і Діях Апостолів

II.3.1. Згідно з пророцтвами, Ізраїль очікував на особливу ласку Божу в месіянську добу. Вже Захарія, батько Івана Хрестителя, пророкує, що його син приготує шлях Господу, «щоб дати пізнати Його народові спасіння через прощення їхніх гріхів» (Лк. 1:77). Ангел Господній наказує Йосипу назвати сина Марії Ісусом («Ягве — спасіння»), бо «Він спасе Свій народ від його гріхів» (Мт. 1:21). 

Коли Іван Хреститель вийшов на проповідь, він проголошував «хрещення покаяння для прощення гріхів» (Лк. 3:3; парал. Мк. 1:4), а коли бачить Ісуса, проголошує: «Ось Агнець Божий, який світу гріх забирає» (Ів. 1:29, І.Хом.). Хрещення «для відпущення гріхів» буде підхоплено первісною Церквою, а от слова про Агнця містять у собі чи не весь сенс старозавітного жертовного культу: «агнець» нагадує пасхального агнця, жертовною кров’ю якого були врятовані в Єгипті ізраїльські первістки (Вих. 12; пор. Ів. 19:14; 1 Кор. 5:7; Пет. 1:18–19), очищувальну жертву, на яку покладалися гріхи народу в День Спокути, «цапа-відбувайло» (Лев. 16:21–22 і див. вище, I.2.4), нарешті — «Слугу Господнього» як ягня, якого ведуть на заколення (Іс. 52:13–53:12; пор. Дії 8:32–35 і образ Агнця в Об’явленні)^[31] В Ів. 1:29 («…який світу гріх забирає…», І.Хом., і також у 1 Ів. 3:5: «…аби взяти гріхи…») вжито … Continue reading.

II.3.2. Ісус навчає про Боже прощення гріхів і дарує його. Він всіляко підкреслює біблійне прозріння в милосердний характер Бога, який не хоче смерті грішника й чекає на його покаяння (див. вище, I.2.2, 1.2.3 і I.4.4), у притчах про заблудлу вівцю (Мт. 18:12–14, парал. Лк. 15:3–7) і загублену драхму (Лк. 15:8–10), про робітників у винограднику (Мт. 20:1–16), про неплідне фігове дерево (Лк. 13:6–9). Умовою отримання прощення від Бога є визнання гріха й щире каяття, як бачимо на прикладі Закхея (Лк. 19:1–10), у притчах про фарисея й митника (Лк. 18:1–14) й особливо про «блудного сина», яку можна назвати парадигмою прощення грішника (Лк. 15:11–32). У цей притчі найбільше вражає гаряче бажання Батька простити: він ще здалека бачить свого сина, біжить йому назустріч, кидається на шию, цілує, не дає тому висловити заготовлену тим пропозицію стати наймитом Батька і наказує влаштувати бенкет з великої радості віднайдення заблуканого. Цей образ всемилосердного Отця цілком придатний і до самого Ісуса: він приймає і всіляко готовий простити подібних «блудних» дітей, виштовхнутих на маргінеси суспільства, таких як митники, хворі, особливо на проказу, і повії (див., напр., Мк. 2:15; Лк. 7:36–50; Ів. 5:14; 8:11 та ін.), тож у нього всі ті, хто відчув ярмо сорому й приниження, можуть знайти свободу Божого прощення.

II.3.3. У сцені прощення гріхів паралізованому (щодо біблійного уявлення про зв’язок між прощенням і зціленням див. вище, I.4.1) Ісус стверджує свою владу прощати гріхи — в якості есхатологічної месіянської фігури «Сина Людського»^[32] Це загадкове самонайменування Ісуса викликало довгу й розлогу дискусію в науці. Див. статтю «Син … Continue reading — через свою здатність зцілити паралізованого. Ця Ісусова заява наражається на звинувачення в богохульстві, адже, за традицією, лише Бог може прощати гріхи після відповідних жертвоприношень і актів спокути (Мк. 2:1–12; парал. Мт. 9:1–8; Лк. 5:17–26)^[33] На відміну від Марка і Матвія, які однаково мають дієслово afiēmi [афіемі] в теперішньому часі: «Синку, … Continue reading. В іншій сцені, в домі фарисея Симона, Ісус оголошує грішниці (очевидно, повії) прощення від Бога: «Прощені гріхи її численні, адже вона полюбила багато, а кому мало прощається, той мало любить. […] Прощені твої гріхи»* (Лк. 7:47–48)^[34]  Звичайно у перекладах вірша 47 причинно-наслідковий зв’язок зворотний: «Численні гріхи її прощені, бо … Continue reading. Як і в епізоді з паралізованим, гості Симона збентежені словами Ісуса, але цього разу висловлюють лише свій подив: «Хто ж Він, що й гріхи прощає?» (вірш 49).

II.3.4. Зцілення й вигнання нечистих духів Ісусом призводять до звинувачення його з боку фарисеїв і книжників у тому, що він виганяє бісів силою бісівського князя Вельзевула. Ісус відповідає на це «жорстокими» словами: сказати, що Святий Дух, силою якого діє Ісус, є «нечистим духом» — це хула на Святого Духа, яку не буде прощено «ні в цьому віці, ні в майбутньому», хоча навіть і слово проти Сина Людського буде прощено (Мт. 12:31–33; парал. Мк. 3:28–30; Лк. 12:10). З контексту ясно, що хула на Духа — це визнати дію Духа за дію нечистого духа, бісівського князя, «переплутати», так би мовити, Бога з дияволом. Як тлумачили пізніше отці Церкви, це свідоме спотворення істини про Бога, бо якщо Ісуса фарисеї та книжники ще не знали як Сина Божого, то Дух Божий був їм відомий з богооб’явленого Писання. Можна припустити, що цей гріх не буде прощено не тому, що Бог провів якусь межу гріховності, що її не може перетнути його милосердя, а тому, що людина довела себе до такого душевного стану, який цілком виключає спілкування з Богом. Але все ж таки твердження Ісуса, що цей гріх Бог ніколи не простить, і що саме треба розуміти під такою хулою в нашому повсякденному житті, завжди бентежило і продовжує турбувати і християн, і нехристиян^[35] Деякі отці Церкви вбачали в хулі проти Духа заперечення божественності Христа (Афанасій … Continue reading.

II.3.5. Інший новозавітний текст про «непрощення» пов’язаний із славетними у давній Церкві словами пророка Ісаї (Іс. 6:9–10, див. вище, I.4.4). Це Ісусове пояснення учням, чому він говорить притчами: «Вам дарована таємниця Царства Божого, а тим, зовнішнім, усе роз’яснюється в притчах, щоб, дивлячись, бачили — і не побачили; слухаючи, чули — і не зрозуміли; щоб вони не навернулися, аби [їхні гріхи] були прощені!» (Мк. 4:11–12; парал. Мт. 13:13–15; Лк. 8:10; Ів. 12:37–41; також Дії 28:25–27)^[36] Євангеліст Марко (і лише він з авторів Нового Завіту, хто цитує ці Ісаїні вірші) змінює метафорічне «бути … Continue reading. Слова Ісаї пояснюють те, що багато хто з вибраного народу відкидає свідчення Ісуса й апостолів про Царство Боже — факт, який дивував перших християн. Цитоване пророцтво пояснювало цю несподівану реакцію: такою є воля Божа. Завдяки цьому пророцтву Ізраїль колись переконався, що Вавилонський полон — це провіденційне очищення, з якого потім Бог явить праведний і святий «залишок». Так само і християни вирішили, що неприйняття євреями Євангелії сприяє Божому задуму створити новий «залишок» вірних. Схоже, що Ісус, як пізніше й апостол Павло (Рим. 11:7–8), розумів відмову євреїв від Радісної Звістки так, що це відбувається не просто з-за їхньої впертості, а тому, що так звелів Бог, аби спричинити з цього майбутнє велике благо.

II.3.6. На Таємній Вечері у словах про укладання Нового Завіту між Богом і людьми Ісус пов’язує цю найважливішу в історії подію з відпущенням гріхів: «Це кров Моя [Нового] Завіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів» (Мт. 26:28), згідно з давніми пророцтвами, що обіцяли есхатологічне прощення в месіянську добу, разом із укладенням нового звіту (див. вище, I.4.4).

На хресті Ісус молиться за тих, хто його розпинає: «Отче, прости їм, бо вони не знають, що роблять!» (Лк. 23:34). Невдовзі йому наслідуватиме перший християнський мученик-свідок Степан (Дії 7:60).

II.3.7. Після воскресіння Ісус дарує своїм учням Святого Духа й одночасно владу прощати гріхи: «Кому простите гріхи, — будуть прощені їм; кому затримаєте, — будуть затримані» (Ів. 20:23). Ці слова викликали суперечки у церквах наступних століть аж по сьогодення — щодо їхнього зв’язку з врученням Петру тої самої влади «зв’язувати і розв’язувати» разом із владою «ключів Царства» (Мт. 16:19). В контексті євангеліста Матвія метафора «зв’язування та розв’язування» може стосуватися влади визначати обов’язки членів Церкви, щось дозволяти робити, а щось забороняти, адже в рабиністичній літературі вираз «зв’язувати і розв’язувати» означав владу авторитетних знавців Писання визначати, що Закон забороняє, а що дозволяє, і навіть накладати дисциплінарні стягнення. Тоді ця метафора не має відношення до прощення гріхів. Але в іншому Матвієвому контексті (18:18) той самий вислів адресовано вже всім учням і виголошено саме стосовно прощення в учнівській спільноті. Тому деяки дослідники бачать тісний зв’язок влади «зв’язувати і розв’язувати» в усіх трьох епізодах (Мт. 16:19; 18:18; Ів. 20:23) з контекстом проповіді Євангелії: Петро з іншими учніями повинен робити те саме, що й Учитель: звіщати Добру Звістку про прощення Богом грішників і закликати до покаяння, а тим, хто її відкине, оголошувати майбутній суд (пор. Мт. 10:12–15 та Ів. 12:47–48). Так само перед вознесінням Ісус кладе початок християнської проповіді словами про її мету прощення гріхів: «…щоб, почавши з Єрусалима, проповідувалося в Ім’я Його покаяння для прощення гріхів між усіма народами» (Лк. 24:47).

II.3.8. У Діях Апостолів ми бачимо, як після чуда П’ятидесятниці учні виконували наказ Ісуса: вони проповідують покаяння і пропонують хреститися в ім’я Ісуса Христа для прощення гріхів і прийняття дара Святого Духа (2:38; 3:19; 5:31; 10:43; 13:38). Зв’язок між хрещенням і прощенням гріхів (Дії 2:38; 22:16; Рим. 6:1–11; 1 Кор. 6:11; Кол. 2:11–12; 1 Пет. 3:21; Послання Варнави 11:9; Юстин Мученик, Апологія I.61) у наступні століття часто дискутувався в Церкві, особливо з розвитком доктрини «первородного гріха»: поступово, із зростанням важливості хрещення, з ним стало асоціюватися усунення «первородного гріха», а прощення всіх інших гріхів дедалі більше пов’язувалося з таїнством причастям, а потім — сповіді. Дискусії про співвідношення хрещення і прощення відззеркалились і на суперечках щодо хрещення немовлят, які відновилися з новою силою під час Реформації. Отці Церкви присвячують багато уваги питанням гріха після хрещення і часто прописують суворі системи покаяння; відомо, що деякі відкладали хрещення до пізнього віку, щоб воно звільнило їх від усіх життєвих гріхів.

Апостол Павло розповідає про особисте об’явлення йому Ісуса Христа, який у видінні сказав, що посилає Павла до язичників, «щоб вони навернулися від темряви до світла та від влади сатани до Бога, щоб одержали вони прощення гріхів» (Дії 26:18). Навіть чаклуну Симонові апостол Петро пропонує покаятися й отримати від Бога прощення свого задуму «за гроші набути дар Божий», тобто здатність дарувати Святого Духа через покладання рук (Дії  8:18–22), хоча Петрова пропозиція виявилася даремною. 

II.4. Людське прощення і його зв’язок із Божим прощенням

II.4.1. У Молитві Господній умовою отримання прощення від Бога Ісус ставить прощення тим, хто образив нас: «Прости нам борги наші, як і ми простили боржникам нашим»* (Мт. 6:12)^[37] Візантійська манускриптна традиція (і слідом за нею багато старих перекладів) читає згідно з пізнішими … Continue reading. І ще додає роз’яснення: «Коли ви прощатимете людям їхні провини, то й Отець ваш небесний простить вам. А коли ви не будете прощати людям, то й Отець ваш не простить провин ваших» (Мт. 6:14–15, І.Хом.; парал. Мк. 11:25). «Борги» у переносному значенні «гріхи, провини» йде від арамейської мови. Євангеліст Лука подає дещо іншу форму відповідного вірша Господньої Молитви: замінює «борги» на «гріхи» (мабуть, він вважав це зрозумілішім для його авдиторії), дієслово ставить у теперішньому часі та додає «всім»: «Прости нам гріхи наші, бо й ми самі прощаємовсім, хто заборгував нам»* (Лк. 11:4). Думка про зв’язок прощення від Бога з нашим прощенням була відома єврейським мудрецям (Сир. 28:2, цит. вище, I.4.3), але Ісус знову й знову наполягає на неї — і напряму: «Прощайте — і проститься вам» (Лк. 6:37–38), і непрямо, як-от коли наказує миритися з братом перше, ніж приносити жертовний дар (Мт. 5:24), особливо ж у притчі про немилосердного боржника: раб, якому царь простив десять тисяч талантів — шалено велика, просто неймовірна сума! — не схотів простити своєму боржникові лише сто динаріїв, незрівняно меншу суму; Ісус підсумовує: «Так і Мій Отець Небесний чинитиме з вами, якщо не простите від вашого серця кожний братові своєму» (Мт. 18:23–35).

Щодо людських стосунків, Ісус наказує прощати братів і сестер завжди (це висловлено семітичним зворотом «до сімдесяти разів по сім»), коли кривдник навернеться й скаже: «Каюся!» (Мт. 18:21–22; Лк. 17:3–4). 

II.4.2. Апостол Павло також радить своїм адресатам простити когось, хто публічно образив його, Павла, і сам він прощає цій людині «перед обличчям Христа», щоби смуток, викликаний цією образою, не віддав кривдника у руки сатани (2 Кор. 2:5–11), бо «смуток світу спричиняє смерть», а от інший смуток, «заради Бога» (або такий, «що по-Божому»), «приносить покаяння на спасіння» (7:10). Подробиці згаданого тут Павлом інциденту не ясні. Але цілком очевидно, що Павло вважає вкрай важливим, щоб і він, і коринтяни пробачили винуватця. Якщо людям «світу» властиво тримати завдані їм образи, то тим, кого Христос простив, має бути властивим прощати кривди проти себе. Цю христологічну мотивацію прощати Павло прямо висловлює, коли закликає християн бути милосердними один до одного, «вибачаючи і прощаючи одне одному, коли хто проти кого має якусь скаргу. Як Христос простив вам, так само й ви робіть» (Кол. 3:13); «прощаючи одне одному, як і Бог через Христа вам простив!» (Еф. 4:32).

Нагадуючи коринтянам, що він ніколи не був для них тягарем, Павло додає: «Даруйте мені цю “провину”» (2 Кор. 12:13). Тут, разом з іронією, можна відмітити ввічливість апостола та його готовність просити прощення.

Апостол Петро закликає щиро любити один одного, «бо любов покриває багато гріхів» (1 Пет. 4:8).

II.5. Боже прощення як викуплення у Христі в апостольських листах

II.5.1. Поняття прощення людських гріхів Богом входить до складу Павлової теології відкуплення, або сотеріології (вчення про спасіння), одним із засадничих постулатів якої є визнання, що всі люди потребують прощення, «адже всі згрішили й позбавлені Божої слави» (Рим. 3:23), а другим і найважливішим положенням є поняття відкупительної жертви Ісуса Христа. Теологічне поняття прощення Павло висловлює іншими термінами, зокрема «виправдання», «благодать», «спасіння», «примирення»^[38] Див. статті «Виправдання», «Правда/Справедливість/Праведність», «Благодать/Ласка», «Відкуплення», … Continue reading. Лише кілька разів Павло вживає слова «прощення» і «прощати» в теологічному контексті: «Його [= Христа] Бог дав як жертву примирення в Його крові через віру, щоби показати Свою справедливість у прощенні раніше вчинених гріхів, — у Божому довготерпінні; щоби показати Свою справедливість нинішнього часу, — що Він справедливий і оправдує того, хто вірить в Ісуса» (Рим. 3:25–26)^[39] Вірш 26 важкий з двох причин: іменник dikaiosynē [дікайосюне] = «справедливість» надто багатозначний у Павла, … Continue reading. Можливий сенс цього складного уривка: в минулих століттях Бог не карав ізраїльтян, лише терплячи їхні гріхи завдяки культовій системі жертвоприношень, яка не здатна була остаточно знищити гріх, але тепер Бог виявив свою справедливість, покаравши замість всіх людей Христа. Хоча через це гріхи минулого залишились непокараними, натомість ті, хто повірить в Ісуса, отримують повне виправдання через остаточне знищення гріхів (пор. Дії 14:16; 17:30).

Наші гріхи прощено через викуплення кров’ю Ісуса Христа (Еф. 1:7; Кол. 1:14), як це яскраво зображено через наочний образ прощення як знищеної розписки: «І вас, які були мертві в переступах і в «необрізанні» вашого тіла, Він оживив вас разом із Собою, простивши нам усі переступи, знищивши розписку стосовно нас, яка своїми приписами була проти нас, Він забрав її з-поміж нас і прибив до хреста» (Кол. 2:13–14). Йдеться, мабуть, про письмовий перелік боргів, підписаний боржником. Бог кров’ю Христового хреста не просто пробачив нам наші борги, а ніби-то фізично знищив написане. Тут, радше за все, мається на увазі воскована дощечка: написане на ній писар стирав широким кінцем стилуса — гострої палички для письма. Те, що «розписку» гріхів прибито до хреста, могло  нагадувати звичай прибивати до хреста вирок страченого: Христос, розіп’ятий на хресті, сприймається як жертва за гріх, яка знищує гріхи жертводавця.

Крім того, Павло для своєї аргументації щодо виправдання вірою використовує популярний тоді псалом, в якому Давид називає блаженним того, кому Бог не зараховує гріхів (Рим. 4:6–8; Пс. 32:1–2, цит. вище, I.4.2). Зрештою, велику частину сотеріології Павла складає вчення про плоди спасіння, серед яких значне місце займає результат прощення гріхів у Христі — свобода від гріха (Рим. 6).

Ідея прощення гріхів пов’язана з самим поняттям «відкуплення» чи «викупу». Цей образ іде від звичая викупати за гроші, а отже, визволяти полоненого чи раба. Бог часто йменується Викупителем Ізраїлю, Тим, хто викупив-звільнив його з єгипетського рабства (Втор. 13:6; Іс. 41:14; 43:14; 44:22–24; 47:4; 1 Мак. 4:11 тощо). В маккавейську добу виникає уявлення, що будь-яка смерть має спокутну силу, а смерть безвинного мученика може спокутити гріхи всього народу (2 Мак. 7:37–38; 4 Мак. 6:29; 17:22). Вже сам Ісус засвідчив, що прийшов «щоби послужити й душу Свою віддати як викуп за багатьох» (Мк. 10:45; парал. Мт. 20:28). Апостол Павло вживає поняття викуплення в Ісусі Христі (Рим. 3:24), викуплення через його кров (Еф. 1:7; пор. 4:30), називає Христа просто викупленням (1 Кор. 1:30). В інших апостольських листах читаємо, що Христос «дав Себе як викуп за всіх» (1 Тим. 2:6), «віддав Себе за нас, щоб викупити нас від усякого беззаконня, очистити Собі особливий народ, ревний до добрих діл» (Тит 2:14); він «є Посередником Нового Завіту, щоби через смерть для викуплення від переступів першого Завіту покликані одержали обітницю вічної спадщини» (Євр. 9:15)^[40] Майже в усіх згаданих уривках Септуагінта і Новий Завіт уживають слова кореня lytr-: дієслово lytroomai … Continue reading.

II.5.2. Послання до Євреїв також містить, по суті, вчення про прощення, оскільки зосереджено на священницькому служінні Христа, причому одночасно і як священника, і як жертви за гріх, бо Христос «один раз приніс Себе, аби понести гріхи багатьох. […] І кожний священик стояв щоденно на служінні, аби багато разів приносити ті самі жертви, які ніколи не можуть усунути гріхів. Він же, принісши один раз жертву за гріхи, назавжди сів праворуч Бога […] Адже одним принесенням Він назавжди вдосконалив тих, які освячуються» (Євр. 9:28; 10:11–14). Проте самі слова, що висловлюють прощення, з’являються лише в цитаті з Єремії (Євр. 8:12; Єр. 31:34 і див. вище, I.4.4), у констатації, що «без пролиття крові немає прощення» (Євр. 9:22), а також у короткому підсумку результату смерті Христа: Бог прощає гріховні вчинки і провини тих, хто з вірою приймає євангельську звістку, тож старозавітна постійна жертва за гріх більше не потрібна (Євр. 10:18).

Три уривки з Послання до Євреїв згадують тих, хто грішить після хрещення, коли покаяння вже неможливе, і через це вони не заслуговують на прощення — за поглядами ригористів первісної Церкви і, радше за все, автора цього Послання. У першому фрагменті (6:4–6), мабуть, ідеться про гріх відступництва: такі люди «знову собі самим розпинають Божого Сина і прилюдно зневажають» (6:6, І.Хом.). Контекстом цього твердження мали бути гоніння на християн, коли деякі, аби звільнится, свідомо й навмисно відрікалися від Христа. Таких, каже автор, «неможливо […] знов оновлювати до покаяння» (6:4–6, І.Хом.). Проте варто зазначити, що автор не виносить остаточного вироку, а лише застережує християн (як і в інших уривках цього Послання), щоби вони зберігали витривалість у вірі, адже далі він виказує впевненість, що його адресати «тримаються спасіння» (6:9). У другому уривку, можливо, теж мається на увазі відступництво або навіть будь-який гріх після хрещення: «Адже коли ми добровільно грішимо після того, як одержали пізнання істини, то за гріхи немає більше жертви, а є якесь страшне очікування суду і палаючого вогню, що має пожерти противників» (10:26–27). І так само у третьому уривку, де автор скористався прикладом Ісава, який «не знайшов можливості покаятися» (12:17). Всі три уривка можуть походити з обставин гоніння й відступництва від віри. Всі три не виносять останнього судження про долю відступників. Нарешті, всі три можуть бути не більше, як застереженнями християнам пильнувати у вірі й не розслаблятись.

II.5.3. Апостол Яків обіцяє прощення гріхів через молитву пресвитерів Церкви про зцілення недужого (Як. 5:14–15; про зв’язок між прощенням і зціленням див. вище, I.4.1). Але зцілення відбудеться лише в тому випадку, якщо християни визнають свої гріхи один перед одним (вірш 16). Він також запевняє, що той, хто наверне грішника, стає гідним прощення: він «спасе свою душу від смерті й покриє безліч гріхів» (Як. 5:20).

II.5.4. Апостол любові Іван, суголосно з Павлом, підкреслює загальну людську гріховність, а отже, потребу всіх людей у прощенні, коли умовляє визнавати свої гріхи: «Коли скажемо, що не маємо гріха, то самих себе обманюємо, і немає в нас правди. Якщо ж визнаємо свої гріхи, то Він, вірний і праведний, щоби простити нам гріхи й очистити нас від усякої неправедності. А коли скажемо, що ми не згрішили, то робимо Його неправдомовним, і Його слово в нас не перебуває» (1 Ів. 1:8–10). Ця сповідь, здається, стосується часу після хрещення; прощення визнаних гріхів гарантовано, тому що Бог є «вірним і праведним». Але хоча визнання гріхів є важливим, гріхи прощаються не через людську дію, а ім’ям Ісуса Христа (1 Ів. 2:12; пор. Дії 10:43), бо «Він — примирення за наші гріхи, і не тільки за наші, а й за гріхи всього світу» (1 Ів. 2:2; пор. 4:10)^[41] У 2:2 і 4:10 Іван уживає іменник hilasmos [гіласмос] = «спокута; умилостивлення; спокутна жертва», яким … Continue reading.

III. РАННІ ОТЦІ ЦЕРКВИ

III.1. «Дідахе» (Сирія, кінець I ст., хоча деякі припускають його створення в середені I ст.) повторює попередження Господа Ісуса Христа про гріх проти Святого Духа, який не буде прощено (Мт. 12:31–33; парал. Мк. 3:28–30; Лк. 12:10 і див. вище, II.3.4), стосовно випробування християнських пророків (які ще залишалися у другій половині I ст.), бо вони промовляють Духом Святим (11:7).

III.2. Значна частина «Послання Варнави» (перші десятиліття II ст.) присвячена тлумаченню вчення Нового Завіту про викупительну жертву Христа засобом символічної інтерпретації старозавітного жертовного культу. Неодноразово автор каже, що Господь помер плоттю, «…щоб (ми отримали) відпущення гріхів та освятилися (через) окроплення Його кров’ю» (5:1; пор. 8:3; 16:8)^[42] Усі цитати з ранньохристиянської писемності подаються за вид.: Ранні Отці Церкви. Антологія. За редакцією … Continue reading. Господь навіть обновив нас у хрещенні «через відпущення гріхів» таким чином, «щоб мали ми душу, немов у дітей, немов Він наново створив нас» (6:11; пор. 11:1).

III.3. Климент Римський у «Першому посланні до Коринтян» (90-ті роки I ст.; за іншими поглядами, початок II ст.) у стислому переліку Ісусових настанов називає і наказ прощати: «Відпускайте, щоб і вам було відпущено» (13:2). Він закликає визнати свої гріхи, щоб «не зачерствіти серцем» (51:3). Взірцем молитви про прощення для нього є Мойсей, який просив простити народ, а якщо ні, готовий був загинути разом із народом (53:4–5). Він підкреслює, що блаженство прощення, обіцяне у відомому псалмі Пс. 32:1–2 (цит. вище, I.4.2), «належить тим, які вибрані Богом через Ісуса Христа» (50:7). 

III.4. Ігнатій Антіохійський (початок II ст.), згідно зі своїм вченням про єдність Церкви в єпископі, звертає увагу на те, що «Господь прощає всім тим, хто кається, якщо вони навертаються до єдності з Богом і до собору єпископа» (Послання до Філадельфійців 8:1).

III.5. «Пастир Герми» (середина II ст.), який присвячено переважно темі покаяння, розповідає у «Другому видінні», що Церква Божа (персоніфікована в образі Стариці) дає наказ авторові (Гермі), щоб його родина і разом з нею вся Церква припинили грішити й покаялись. Тоді «відпустяться їм усі гріхи, які вони скоїли раніше, а також усім святим, які донині грішили, якщо вони покаються з усього серця й відкинуть всі сумніви». Але, «якщо хтось з них скоїть гріх після певного дня, який був визначений, то не матиме спасіння. Бо для праведних покаяння має певну межу, і для всіх святих дні покаяння досягли свого завершення, однак для язичників покаяння буде можливим аж до останнього дня» (Видіння II.4, с. 226–227). Тут ідеться про близькість останнього Суду, за уявленнями первісних християн, та необхідність у зв’язку з цим покаяння для всієї Церкви, члени якої названи «святими». Погляд Герми на покаяння викладено у «Четвертій заповіді»: той, хто отримав відпущення гріхів у хрещенні, не повинен більше грішити, але жити в чистоті, бо Господь встановив лише одне покаяння після хрещення (на відміну від поглядів іншої партії ригорістів, які не дозволяли після хрещення жодного покаяння): «А якщо він грішитиме й одразу ж каятиметься багато разів, то це не принесе користі такій людині» (Заповіді IV.3, с. 245). Справжнє покаяння потребує великих зусиль: «А ти напевно вважаєш, що тільки-но вони почали каятися, як одразу відпустилися їм усі гріхи? […] Тій людині, яка ступила на шлях покаяння, необхідно випробувати свою душу, досягти щирого смирення в кожній справі й витерпіти численні та різноманітні біди. І якщо витерпить всі скорботи, які спіткають її, то змилосердиться над нею Той, Хто все створив і зміцнив, і дасть їй зцілення» (Притчі VII, с. 273). Через такі уривки апостольських листів, як вищезгадані (Євр. 6:4–6; 10:26–31; 12:15–17, див. вище, II.5.2), з яких можна було виснувати, що після хрещення немає покаяння, у ранній Церкві поширеною стала практика відкладати хрещення аж до смертного ложа. Мабуть, у відповідь на це автор «Пастиря Герми», переконаний, що християнин після хрещення повинен жити бездоганно, визнає все ж таки можливість покаяння після хрещення, але тільки одну. Як і у випадку Послання до Євреїв, можливо, що суворість «Пастиря Герми» є результатом досвіду жорстокого переслідування Церкви.

III.7. Невідомий автор «Послання до Діогнета» (друга половина II ст.) підсумовує біблійне вчення Нового Завіту про викупительну жертву Христа: Бог «прийняв на себе гріхі наші, Він віддав власного Сина як викуп за нас […]. Бо що інше могло б покрити наші гріхи, як не Його праведність?» (9:2).

ЛІТЕРАТУРА

Giblet, Jean; Lacan, Marc-Francois. «Прощення». У: Словник біблійного богослов’я під ред. Ксав’є Леон-Дюфура та ін. Пер. під ред. Владики Софрона Мудрого, ЧСВВ. Рим, Львів: Видавництво Отців Василіян «Місіонер», 1992, 1996, с. 667–669.

Міжнародний біблійний коментар. Католицький та екуменічний коментар на XXI століття (у шести томах). Відповідальний редактор українського видання Тарас Шматко. Львів: Свічадо, 2017–2021.

Kselman John S; Charlesworth James H; Shogren, Gary S. «Forgiveness». In: Freedman, D. N. (Ed.). The Anchor Yale Bible Dictionary. Vol. II. New York: Doubleday, 1996, pp. 831–838.

Maynard-Reid, Pedrito U. «Forgiveness». In: Martin, R. P., & Davids, P. H. (Eds.). Dictionary of the Later New Testament and its Developments. Downers Grove, IL: InterVarsity Press, 1997.

Milgrom, Jacob; Unterman, Alan. «Forgiveness». In: Skolnik, Fred; Berenbaum, Michael (Eds.). Encyclopaedia Judaica. Second Edition. Vol. VII. Jerusalem: Keter Publishing House, 2007, pp. 127–129.

Morris, Leon. «Forgiveness». In: Hawthorne, G. F., Martin, R. P., & Reid, D. G. (Eds.). Dictionary of Paul and His Letters. Downers Grove, IL: InterVarsity Press, 1993, pp. 311–313.

Morro, William Charles. «Forgiveness». In: Bromiley (Gen. Ed.), G. W. The International Standard Bible Encyclopedia, Revised. Vol. II. Wm. B. Eerdmans, 1988; 2002, pp. 340–344.

Vorländer, Herwart. «Forgiveness». In: Brown, Colin (Gen. Ed.). New International Dictionary of New Testament Theology. Vol. I. Grand Rapids, MI: Zondervan Publishing House, 1986, pp. 697–703.

Yarbrough, R. W. «Forgiveness and Reconciliation». In: Alexander, T. D., & Rosner, B. S. New Dictionary of Biblical Theology. Downers Grove, IL: InterVarsity Press, 2001.

Коментарі до окремих біблійних книг і творів ранньохристиянської писемності, переважно в наукових серіях Hermeneia, Anchor Yale Bible Cоmmentary, Word Biblical Commentary, Continental Commentary, New International Critical Commentary та ін.