Людмила Филипович, д.філос.н., проф. провідний наук.співр. ВР ІФ НАНУ
Оксана Горкуша, к.філос.н., ст.наук.співр. ВР ІФ НАНУ
Зупинемось на власне релігієзнавчому зрізі Екзистенційно-аксіологічного антагонізму антропологічного виміру «руского міра» та українського світу.
Варто нагадати, що українське академічне релігієзнавство постійно звертається до теми релігійної і конфесійної ідентичності й того, яким чином ця релігійна та конфесійна ідентичність пов’язана з ідентичністю національною та етнічною. Водночас ми маємо унікальний емпіричний матеріал, який може розкрити те, як співвідносяться конфесійний та етнонаціональний світогляди на прикладі, скажімо, Православ’я.
Безумовно, у світогляді кожної людини і цілих людських спільнот ключове місце займатиме самовизначення на мапі «свого космосу» – освоєного, належного й бажаного світу.
Сучасними історичними процесами рухає потреба людини у визнанні її ідентичності 1) як висловленні її особистої гідності (Революція Гідності), або ж, 2) як нестримне прагнення здобути підтвердження своєї вищості. У першому випадку, як під час Революції Гідності, долаючи скривдженість у формі соціальної несправедливості щодо власної ідентичності, особистість розкриває своє внутрішнє Я як основу людської гідності – самоповага як повага до інших.
У другому разі з почуття скривдженості/неповаги колективна ідентичність формує компенсаторний образ – уособлення авторитарного лідера. Й кожен носій такої ідентичності прагне компенсувати свою нікчемність причетністю до суб’єктності цього вождя й утвердженням зверхності своєї нації, як то ми зараз спостерігаємо у рашизмі. Фактично сучасний рашистський неонацизм є комплексною світоглядною хворобою, ураженої вірусом імперськості/зверхності колективної свідомості, та є наслідком відчуття «скривдженості» через руйнацію Російської імперії та її нащадка – СРСР.
Саме таку «скривдженість» постійно висловлює рашистський диктатор Владімір Путін. Загарбницьку війну російської федерації проти України він власне і обгрунтовує «васстановлєнієм історічєской справєдлівості і вазраждєнієм СРСР». Та й рашистська пропаганда підкріплює ці інтерпретації культом особи – вождя (підносячи Сталіна та поєднуючи його образ з іменем Путіна) чи імператора (образ Петра І з яким себе порівняв останнім часом Путін). Функція вождя чи імпєратора доповнюється його месіанським завданням «собіраніє зємєль русскіх і восстановлєніє єдінства руского міра». Власне у такій парадигмі і тлумачиться російськими ідеологами включно з патріархом Кірілом загарбницька війна проти України – як «відновлення історичної справедливості і звільнення території російської імперії від «украфашистов». «Восстановлєніє руского міра – єдінства святой Русі» здійснюється способом нівеляції (спростування й знищення) культурних, національних, духовних відмінностей та громадянських, історіографічних, конфесійних і дійснісних ідентичностей окупованих народів.
Церква тут відіграє функцію легітимізатора й сакралізатора цілком земної політики уособленого вождем Кремля, бо ж діє у парадигмі традиційної для московії симфонії держави/государя/вождя і церкви з підпорядковано-пропагандивно-обслуговувальною роллю останньої. Звідси і ось ті штучні моделі належного образу «міра», які обгрунтовують сьогодні теоретично Суркови-Сєргєйцеви-Малафєєви-Дугіни-Гундяєви, а реалізовують фактично російські війська та пропагандивний апарат. Світоглядна модель «руского міра» повністю ієрархізована й жорстко організована, та тотально контрольована й авторитарно підпорядкована лідеру/вождю/імператору. Суб’єктність у цій світоглядній моделі є прерогативою власне ось цього уособлення кремля (цілої «государствєнной» системи), наділеного сакральним статусом та месіанським призначенням.
Ще 2014 року ми наголошували, що ідентичність української громадянської спільноти має ціннісну основу, споріднену з цінностями європейської цивілізаційної спільноти. Однак ця ціннісна світоглядна основа ідентичності українців також мала власну історію постання і традицію. Саме тому наш Майдан в часи Революції Гідності був толокою вільних, взаємовизнаних, відповідальних і поважних громадян, мешканців однієї спільної домівки, що вільно зібрались співпричетно та соборово захистити й укомфортнити Український світ в усіх його рівнях та сферах. Рада, Толока, Майдан, Січ – ця базова модель суспільного співжиття, притаманна українцям, що перейшла нам у спадок від давніх русичів та козаків, грунтується на тому, що ключовою цінністю є свобода та гідність особистості, відповідальної за родину та домівку. Така особистість є водночас діячем – захисником та господарем ввіреного Богом для догляду й обробітку. Звідси й соборноправність та демократизм, як властивості й конфесійних форм організації українців – спостерігатимемо значну роль вірян у конфесійному житті Православних, Греко-католиків, протестантів різних конфесій та й мусульман України.
Натомість когнітивний дисонанс, який супроводжує нашу зустріч з «асвабадітєлями», пов’язаний щонайперше з несумісністю світоглядних картин та базових екзистенційно-аксіологічних засновків «руского міра» (псевдоісторіографічна міфоідеологічна концепція обгрунтування імперських амбіцій та експансивної агресивної загарбницької діяльності Кремля) та Українського світу (світоглядний універсум української свідомості). Ми не можемо порозумітись з окупантами не лише тому, що вони чинять злочини й загарбують наші ресурси, а саме тому, що з їхньої точки зору вони нас «асвабаждают» від нашої ідентичності й суб’єктного ціннісного базису. І це пояснюється їхніми пропагандистами як «виправлення» дійсності згідно з «єдиноістинною» точкою зору, гарантом, репрезентантом та формулятором якої є персона вождя/лідера/імператора та його обслуговуючий ідеологічно-пропагандивний інструментарій (включно з РПЦ). Вони заперечують наше право на нашу ідентичність та суб’єктність. Вони хочуть або знищити нас, або виправити на своїх рабів і послідовників.
«Руссій мір» та Український світ – антагоністичні дискурси, бо:
1) претендують на один дійснісний локус: сучасну Україну, яка для «руского міра» є лише територією с ресурсами, а для Українського світу – дійсною домівкою;
2) мають власним історіографічним матеріалом ті самі історичні події, які, однак, тлумачаться з різним змістом і вписуються в різні метанаративи: 1. для «руского міра» Київська Русь є колискою «єдіного руского народа», який зараз рашисти спасають, сакральна основа «расійской імпєріі» – хрещення Руси Володимиром – є джерелом імперськості та аргументації для обгрунтування цивілізаторської місії московитів; і т.д. будь-яка історична подія отримує визначення в імперсько-шовіністичному дискурсі; 2. натомість в парадигмі Українського світу історичні події є живим досвідом, зібраним у свідомості народу з безлічі індивідуальних дійсних, правдивих свідчень, вписаних в український культурний наратив;
3) мають категорично відмінними телеологічні вектори: 1. актуалізація цивілізаторської місії «руского міра» на глобальний вимір з наслідковим встановленням диктату цього глобального суб’єкта й підпорядкування усієї світової системи визначеній ним критеріальній шкалі; 2. комфортна домівка для вільних співвідповідальних господарів в дискурсі Українського світу;
4) спираються на взаємовиключні екзистенційно-аксіологічні засади. Дихотомія «руского міра» та Українського світу на аксіологічному рівні: 1. «вєлічіє» системи / гідність особистості; 2. рашистський шовінізм / повага до свободи кожного із відповідальних співгромадян; 3. імперіо-комуно-етатизм / громадянськість-діалогічність-демократизм;
5) користуються протилежними за засобами, знаряддями та критеріями ефективності й результативності інтерпретативними методологіями: 1. утилітарний інструменталізм та жертва індивідом заради величі системи, під потреби якої усе підпасовується («рускій мір») / свобода особистості як запорука вільного простору для творчого діалогу, до якого запрошується і Господь (Український світ) ; 2. ієрархічність та примус («рускій мір») / позитивний персоналізм як взаємовідповідальна творчість (Український світ); 3. тотальне підпорядкування / міжсуб’єктне порозуміння.
Також врухомлюються ці дискурси протилежними емоціями: Український світ – любов’ю до свого та живого в усьому багатоманітті проявленої світової гармонії; натомість «рускіймір» – ненавистю до іншого і всього відмінного від чітко сформульованого ідеологами та пропагандистами.
Особливо ця, десятиріччями (сторіччями) культивована у світоглядній сфері пропагандивними засобами, включно з проповіддю РПЦ, ненависть до Українського світу й українців, проявилась в усіх тих необгрунтованих й нелогічних звірствах, які чинять російські загарбники в Україні.
Направду ж це наслідок власного комплексу упослідженості маленького носія «вєлікой рускоміровской цивілізациі», який для того, аби довести собі й іншим, що він таки є і має хоч якусь владу принаймні над загарбуваними, компенсує свою суб’єктну нікчемність маніакальною злобою та ненавистю до суб’єктності вільних українських громадян. Бо ж у дискурсі «руского міра» кожен окремий індивід є лише гвинтиком та невід’ємною функціональною одиницею величної системи. Водночас це планомірна «рускоміровська» стратегія «виправлення неправильних рускіх» – «денацифікація» як позбавлення українців ідентичностей, які роблять нас вільними особистостями, підзвітними безпосередньо Господу та родині, що мають нахабство/гідність жити своїм життям, а не бути лише гвинтиком чи елементом системи.
Саме тому ті, хто стикнувся з «рускім міром» безпосередньо, звертають увагу на відсутність в свідомості пересічних росіян базових для нас світоглядних цінностей (перехоплені розмови кремлівських загарбників із рідними, досвід з фронту, свідчення звірств).
На території, охопленій «рускоміровським» симулякром, знецінюється свобода, гідність, творчість Персони, що як Образ і Подоба Божа звітна перед Господом, натомість встановлюються закони та рамки, поза межами яких можна відриватись функціонеру як йому заманеться, поки він корисний системі. Зрозуміло, що кожен, хто володіє набором базових екзистенційних гуманістичних християнських цінностей і може засвідчити чи сам є свідченням про відсутність таких у ревних функціонерів «рускоміровської» системи, стає потенційно небезпечним руйнівником симулякра, а отже оголошується ворогом. Тож на «внєшніх рубєжах» (там, куди долинув егоцентричний волюнтаризм правителя кремля) територію, окуповану «рускім міром», завжди оточують люті вороги – на феномені маніхейства як притаманної «рускому міру» характеристиці, наголошує Миколай Карпіцький, що зараз перебуває під обстрілами в Слов’янську.
Дійсність з її подійною нагальністю стає контекстом розгортання цих антагоністичних дискурсів і є або ж матеріалом, з якого конструюється симулякр (за парадигми «руского міра»), або ж вихідною точкою та критерієм правдивості висловленості Українського світу. Очевидно, що формуляторами цих двох антагоністичних дискурсів є різні суб’єкти, які висловлюються згідно зі своїми цінностями, когнітивною механікою та тезаурусом. У випадку парадигми «руского міра» це доцентрово збірний та ієрархічно персоніфікований суб’єкт, керований лише власною волею (сваволею егоцентричного вождя/імператора) й орієнтований на утвердження свого симулякру як «єдиноправильної» мапи світу.
В дискурсі «руского міра» відсутня свобода в її християнському розумінні. Тут свобода розуміється лише як ексклюзивне право універсальностатусної егоцентричної свавільної особи накидати світові, дійсності та кожному зокрема своє, згідне лише з її уявленнями та сконструйованим відповідно цим уявленням симулякром, функціональне місце. У разі ж, якщо дійсність чи інший погано вписуються в симулякр, їх виправляють: як бомбардуваннями Маріуполь, чи «денацифікацією» через вбивства, гвалтування, тортури, фільтрацію, перенавчання й манкуртизацію українців в процесі «асвабаждєнія святой русі от укро-нацистов» на захоплених територіях України.