Мир у протестантизмі

Роман Павлович Соловій,
доктор філософських наук, доцент,
керівник Східноєвропейського інституту теології

У підходах до розв’язання проблеми війни і миру діячі європейської Реформації в цілому продовжували мислити у рамках середньовічної теорії «справедливої війни». Зокрема, німецький реформатор Мартин Лютер (1483–1546) визнавав, що християни повинні любити своїх ворогів, однак обмежував цю радикальну вимогу сферою особистого життя християнина та християнської спільноти[1]Luther, Martin. “Temporal Authority: To What Extent It Should be Obeyed” (1523). Translated by J. J. Schindel, revised by Walther I. Brandt. In vol. 45 of Luther’s Works: American Edition, … Continue reading. Коли справа стосується інтересів та прав християнина, він не повинен шукати правового захисту в судах, а терпеливо переносити зло і несправедливість, не вдаючись до помсти. З огляду на вчення про «два царства», Лютер навчав, що у Царстві Христовому діє правило терпіння, прощення та відплати добром за зло, однак у земному світі політики, навіть християни, мають коритися правилу, де закликається підтримувати порядок шляхом примусу і насильства, у разі потреби. Іноді війна може бути «меншим» злом, тому магістратам надається «влада меча», щоб вони могли обмежити хаос, зупинити зло та сприяти справедливості від імені невинних. Водночас Лютер відходить від ідей Августина до – Аквінського, вважаючи основною підставою для легітимації війни необхідність захисту загального блага та підтримання суспільного порядку, а не покарання чи відплату. Воїни зобов’язані підкорятися проголошенню війни правителем, окрім тих випадків, коли є абсолютна впевненість, що наказ несправедливий і порушує волю Божу. Після початку війни, прихильне ставлення правителя до підданих може виправдати використання ним майже будь-яких засобів для перемоги над ворогом.

На відміну від Лютера, реформатор Жан Кальвін (1509–1564) виступав за союз і співпрацю світської та релігійної влади, поклавши на уряд завдання захисту і сприяння істинному вченню, богослужінню та церковному порядку. Магістрати діють за божественною владою і представляючи Божу присутність, присуди і волю Якого вони виконують. Зайве говорити, що це змішування громадянських і церковних обов’язків, створило численні проблеми, не остання з яких – використання в ім’я християнської любові насильства та примусу у визначенні релігійної приналежності. Хоча Кальвін закликав до зосередження християнського життя на єдності з Христом і проголошував любов до ближнього необхідним виявом віри, він був переконаний, що у Біблії згадується як смертна кара окремих людей, так і війна проти зовнішньої агресії чи злочинів. Як і Августин, Кальвін навчав, що Нагірна проповідь стосується насамперед індивідуальних намірів людини, а не того, як цей намір виявляється у її «зовнішній» поведінці. Наголос на любові як внутрішньому намірі, а не дії, продовжується і у виправданні війни Кальвіном. Виправдувальними критеріями такої агресії є захист загального блага, війна як останній засіб, законна влада та правильний намір. Умови та обмеження війни засновані на природній справедливості та обов’язку влади захищати підданих, які зазнали ворожого нападу.

Першими прибічниками ідей пацифізму серед протестантів стали представники радикальної гілки Реформації. Пацифізм анабаптистів був, головно, біблійним, заснованим насамперед на Нагірній проповіді, що більше демонструвало їхнє прагнення наслідувати приклад Христа, ніж громадянську позицію.  У 1527 році анабаптисти прийняли Шляйтхаймське віросповідання, у прийнятому ними документі стверджувалося, що принцип ненасильства є обов’язковим для всіх, хто прагне повною мірою наслідувати Христа. Отже, вони не повинні торкатися меча, що піднімається володарями проти зовнішніх ворогів або для збереження внутрішнього порядку. Право меча – аби карати злих і захищати добрих – дано Богом тим, хто перебуває поза Христовою досконалістю. За певних обставин державне насильство може бути прийнятним, але християни не повинні брати в ньому участі. У цьому контексті варто також згадати рух друзів (квакерів), що зародився у XVII ст. в Англії, а зараз поширений у багатьох країнах світу. Квакери навчають, що в кожній людині живе Святий Дух, а, отже, вбивство, а поготів війна, рівноцінні «боговбивству». Вони не можуть бути виправдані жодними причинами. Звідси відмова служити у збройних силах, ба більше – брати участь у військових діях. Пацифістські переконання квакерів дещо відрізняються від пацифізму менонітів. Основа менонітського пацифізму – це закон любові, а основа пацифізму у квакерів – духовне єднання людей. Майже одночасно з появою вчення квакерів в Англії серед німецьких лютеран виник пієтичний рух, який став ще однією з християнських течій, що проводять лінію пацифізму найрішучішим чином. Хоча участь християн у війнах засуджував ще засновник пієтизму Якоб Шпенер, пацифізм став невід’ємною частиною пієтизму внаслідок активної діяльності Олександра Мака, який у 1708 році організував Братську церкву. Твори прибічника пацифістського вчення чеського релігійного діяча Петра Хельчицького (1390–1460) зумовили антимілітарні переконання чеського педагога і мислителя Яна Амоса Коменського (1592–1670).

Значну роль у становленні сучасного протестантського пацифізму відіграв німецький богослов Дитрих Бонгеффер (1906–1945). Зазначимо, що Бонгеффер не завжди сповідував пацифістські погляди. Як помічник пастора в німецькій громаді у Барселоні, у проповідях він застосовував риторику крові, ґрунту та батьківщини, віддаючи шану старим германським богам війни. Прислухаючись до вчень Августина та Томи Аквінського щодо справедливої війни у разі самооборони, він до того ж захищав право народу на територіальне розширення та завоювання інших країн. Однак дружба з християнськими пацифістами під час стажування в Америці надихнули богослова до нового прочитання Святого Письма, зокрема, Нагірної проповіді. У кінцевому підсумку, до поч. 1930-х  Бонгеффер відійшов від своїх початкових поглядів і став рішуче засуджувати будь-які форми насильства та участі в них християн. За критику нацистської ідеології та підтримку пацифізму він був оголошений Німецькою протестантською церквою ворогом нації та позбавлений права навчати майбутніх пасторів. У листах із в’язниці Бонгеффер писав, що Христос «існує лише для інших» і для Церкви стати причетною до буття Ісуса означає увійти в «життя-для-інших», тобто допомагати і жертовно служити людям, відмовляючись від самозбереження та влади. Його участь у русі опору можна трактувати як акт солідарності, вияв готовності навіть ціною скоєння вбивства врятувати Німеччину і світ від катастрофічних наслідків правління Гітлера.

Одним із найвідоміших протестантських борців проти війни і насильства у ХХ-му столітті був французький пастор Андрен Трокме (1901–1971), автор книги Ісус і ненасильницька революція[2]Андре Трокме, Ісус і ненасильницька революція (Київ: Дух і літера, 2021).. Французький пастор сприймав старозавітні закони про ювілейний рік та Нагірну проповідь Христа як керівництво до дії. Як ранні анабаптисти, так і деякі напрями пізнього протестантизму, він категорично відкидав будь-яку форму участі християн у військовій службі, навіть якщо не передбачається використання зброї. У періоди гуманітарних катастроф, перед обличчям смертей і страждань Церква має вдаватися до практичних дій, бути найпершим другом усіх жертв насильства та несправедливості і прагнути відновити мир.  Після перемоги фашистської Німеччини над Францією влітку 1940 р. та встановлення на півдні країни влади уряду Віші розпочалася трагічна історія знищення французьких євреїв країни. Страждали як громадяни Франції, так і іноземні євреї, хоча останні були особливо вразливими перед репресіями. За таких умов громада в містечку Ле-Шамбон-сюр-Ліньон, у якої пасторував Трокме, влаштувала мережу порятунку для усіх переслідуваних. Переховуючи євреїв та інших жертв фашизму, мешканці плато таємно переправляли їх до сусідньої Швейцарії. Попри погрози і арешти рятівна мережа працювала аж до звільнення Франції.  Миротворча діяльність Трокме не обмежувалася лише часом окупації. У період між світовими війнами він брав активну участь в організації маршів за мир, намагаючись досягнути тривалого примирення німецького і французького народів, а одразу після завершення Другої світової війни розпочав роботу у таборах для німецьких військовополонених. У післявоєнний період Андре і його дружина Магда Трокме співпрацювали з Міжнародним рухом за примирення, боролися проти розповсюдження атомної зброї, виступали посередниками у розв’язанні військових конфліктів, зокрема, під час війни за незалежність Алжиру. Їх відмова від насильства та активна миротворча діяльність мали широкий резонанс. Відомо про зустрічі Магди Трокме із Мартином Лютером Кінгом, а публікації Андре вплинули на творчість сучасних богословів ненасильства – Йодера та Хауерваса.

Значний внесок у повоєнний розвиток теології та практики ненасильства у ХХ-му ст. здійснив баптистський пастор, лауреат Нобелівської премії миру та лідер Руху за громадянські права чорношкірих у США Мартин Лютер Кінг (1929-1968). Він запропонував цілісну програму активного протистояння насильству любов’ю. Кінг вважав, що ненасильство є дієвим засобом у боротьбі за справедливість. Закликаючи підставити іншу щоку, Христос мав на увазі не пасивну згоду з несправедливістю, а інший шлях опору несправедливості – звернення до совісті того, хто завдає удару, спонукаючи його до моральної трансформації. Активний ненасильницький опір злу здатний змінити не тільки міжособистісні стосунки, а й соціальні і політичні порядки. При цьому, головна мета практики ненасильства полягає не у досягненні перемоги над супротивником, а в пробудженні у нього відчуття морального сорому і в подальшому досягненні примирення. Отже, учасникам ненасильницького опору слід навчитися приймати страждання без прагнення відплати і помсти. Лише помістивши етику любові у центр нашого життя, ми отримуємо можливість розірвати ланцюг зла і ненависті.

Визначальним для формулювання  богословських засад миру у сучасному протестантизмі є доробок Джона Горварда Йодера (1927–1997) і Стенлі Хауерваса (1940 р.н.). У праці «Політика Ісуса» Йодер, виходячи з позиції «біблійного реалізму», пропонує таке прочитання Святого Письма, яке серйозно сприймає біблійний погляд на реальність і не намагається обмежити його якимось конкретним світоглядом. За словами Йодера, саме послання Ісуса, а також його життя, смерть і воскресіння забезпечують суспільно та політично значущі моделі для буття Церкви. Невід’ємним аспектом цього бачення є «месіанський пацифізм Ісуса», який закликає Церкву жити у світі згідно з позицією миру. Церква як особлива спільнота зі своїм набором цінностей покликана відмежуватися від світу і бути вірною Богові. Пацифістські ідеї Йодера розвиває Стенлі Хауервас, який також наголошує, що Церква повинна дотримуватись пацифістської позиції, а константиніанство (підкорення Церкви світові) є давньою єрессю християнської віри. Обидва богослови відомі насамперед своєю прихильністю до етики ненасильства і запереченням використання війни як інструменту державної політики. Погляд Йодера на християнство як на спільноту, сформовану етикою та проголошенням Ісуса про прихід Царства, є важливим для розуміння акценту Хауерваса на пацифістській та ненасильницькій характеристиці церковної спільноти. На думку Хауерваса, основна етична категорія, що випливає з життя Ісуса Христа, – це миролюбність Царства Божого. Церква є єдиною спільнотою людей, які живуть істиною історії Бога. Відповідальність християн не полягає в тому, щоб принести мир у світ, це вже стало можливим через життя, смерть і воскресіння Ісуса Христа, фундаментального джерела морального розвитку християн. У світлі розповіді про Ісуса Христа зобов’язання християн полягає в тому, щоб вірно жити в царстві миру, зберігаючи есхатологічну перспективу. Хауервас постійно наголошує, що Царство Боже є мирним царством, тому етика такого царства вимагає від спільноти, утвореної історією Ісуса, послідовно дотримуватися ненасильства. Християнська спільнота є такою формою існування, яка відкриває світу Царство Боже, доводячи йому, що насильство не є необхідним. Через пацифізм і ненасильницький спосіб життя Церква показує шлях до мирного царства. Боже правління, втілене Христом і виражене в Нагірній проповіді, не може відбуватися інакше, як ненасильницьким шляхом. Хауервас стверджує, що ненасильство – це шлях до істини: «Отже, існує невід’ємний зв’язок між правдою та миролюбністю, тому що мир приходить лише тоді, коли ми зазнаємо перетворення істиною, яка дає нам впевненість не покладатися ні на що інше, як на її свідчення. «Істина», яка повинна використовувати насильство, щоб забезпечити своє існування, не може бути істиною»[3][1] Stanley Hauerwas, Peaceable Kingdom: A Primer in Christian Ethics (Notre Dame: University of Notre Dame Press, 1983), 15.. Отже, вірними історії Бога є лише ті, хто дотримується пацифізму і протистоїть насильству світу. Ті люди в християнській спільноті, які не дотримуються пацифістської традиції, не живуть відповідно до історії Ісуса Христа. Приймаючи або узаконюючи насильство, християнська спільнота діє проти своїх фундаментальних переконань.

На думку Йодера та Хауерваса, пацифізм є єдиною прийнятною позицією, оскільки вона виходить із самого серця християнського розуміння Бога. Будь-яке тлумачення Царства Божого, яке відкидає необхідність ненасильницького життя, є апріорі запереченням наративу про Бога. Християни повинні протистояти усякій спокусі контролювати світ, оскільки спроби встановити такий контроль призводять до створення іншої норми, ніж запропонована Ісусом. Застосування насильства завжди є свідченням відсутності віри в Бога і його остаточного одкровення в Христі. З цієї причини Хауервас не вважає справжніми учнями Ісуса тих, хто живе згідно з традицією справедливої ​​війни.

Про важливість переходу від дискусій про те, чи виправдані війни і протиставлення пацифізму теорії справедливої ​​війни, до формулювання конкретних миротворчих ініціатив висловлювався американський баптистський богослов Глен Стассен (1936–2014). У пошуках третього шляху він запропонував «миротворчі ініціативи» та сформулював принципи «справедливої ​​миротворчості». На думку Стассена, Євангеліє говорить про благодать, а не лише про те, чого нам не слід робити. Ісус свідчить про поширення царювання Бога, яке наділяє силою наші ініціативи, а не просто про те, – маємо ми право на насильство або ні. Отже, дискусія повинна зосередитися не лише на твердженні, чи потрібна війна, а скоріше на тому, які ініціативи мають бути здійснені для уникнення війни та поширення миру і справедливості. Стассен запропонував низку конкретних дій: підтримка ненасильницької прямої діяльності, незалежні ініціативи (тобто односторонні рішення щодо припинення вогню, скорочення загроз тощо), пошук спільного вирішення конфлікту, визнання відповідальності за конфлікт і несправедливість та пошук покаяння і прощення.[4]Див. Glen Stassen, Just Peacemaking: Transforming Initiatives for Justice and Peace (Louisville: Westminster John Knox, 1992), Kingdom Ethics: Following Jesus inContemporary Context (Valley Forge: … Continue reading

Водночас, протестантський теолог та філософ Райнхольд Нібур (1892–1971) називав сучасний християнський пацифізм, який зберіг ренесансну віру у добру природу людини, «єрессю». Християнські ідеалісти, які проповідують закон любові, на переконання Нібура, не розуміють всієї складності проблеми справедливості. Їхній пацифізм надто обтяжений секулярними та моралістичними ілюзіями і не може запропонувати жодної альтернативи конфліктам. Нібур зазначає, що  неможливо діяти в історії, залишаючись морально невинним, а зло тиранії іноді можна усунути лише завдяки анархії війни. Сентиментальні ілюзії ведуть до капітуляції перед тиранією і злом, християни ж повинні захищати твердині цивілізації. На його переконання, етика відмови від застосування насилля може бути ефективною у міжособистісних стосунках, але розв’язання соціальних та політичних проблем і досягнення загального блага громадян держави неминуче вимагає застосування інструментів примусу.[5]Reinhold Niebuhr, Moral Man, and Immoral Society: A Study in Ethics and Politics (New York: Charles Scribner’s Sons, 1960), 172.

Отож, можемо прийти до висновку, що ще з часів Реформації серед протестантів існують різні трактування проблеми війни і миру. Більшість традиційних протестантських конфесій допускають можливість справедливої війни, але представники традиції радикальної Реформації здебільшого сповідують абсолютну відмову від насильства.

References
1 Luther, Martin. “Temporal Authority: To What Extent It Should be Obeyed” (1523). Translated by J. J. Schindel, revised by Walther I. Brandt. In vol. 45 of Luther’s Works: American Edition, 81–129. Philadelphia: Fortress Press, 1962.
2 Андре Трокме, Ісус і ненасильницька революція (Київ: Дух і літера, 2021).
3 [1] Stanley Hauerwas, Peaceable Kingdom: A Primer in Christian Ethics (Notre Dame: University of Notre Dame Press, 1983), 15.
4 Див. Glen Stassen, Just Peacemaking: Transforming Initiatives for Justice and Peace (Louisville: Westminster John Knox, 1992), Kingdom Ethics: Following Jesus inContemporary Context (Valley Forge: IVP, 2003), Just Peacemaking: The New Paradigm for theEthics of Peace and War (Cleveland: PilgrimPress, 2008).
5 Reinhold Niebuhr, Moral Man, and Immoral Society: A Study in Ethics and Politics (New York: Charles Scribner’s Sons, 1960), 172.

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *