У другій частині інтерв’ю НАРОДНІЙ ПРАВДІ ректор ВПУ Георгій Коваленко розповів про те, чи обов’язково жінкам надягати хустку у храмі, що про це думає церква і навіщо майбутній ватажок бойовиків «ДНР» Ігор Стрєлков-Гіркін приїжджав до Києва під час Майдану.
Першу частину розмови читайте тут:
Прот. Георгій Коваленко: На війну, яку веде Московський патріархат, має бути особлива відповідь
– Як щодо нових правил у Православній церкві України, зокрема, щодо зовнішнього вигляду, наприклад, носіння хустки або джинсів?
– Знаєте, в самому запитанні є помилка, бо що таке нові правила? Є культура і є ставлення до людини. Питання не про нові правила, бо правило – це те, що робить всіх однаковими. Багато священиків давно уже говорять про те, що хустка не є головною ознакою релігійності. Так, є певна культура вбрання людини, яка йде до храму. Та якщо людина не в традиційному вигляді, але ця людина щира і прагне помолитися, то церква не має закривати перед людиною двері чи хапати її за руку.
У нас в громаді це питання навіть не обговорюється, і так все зрозуміло.
З іншого боку, Апостол каже: жінка має бути з покритою головою або стригтися. Так погляньте, у нас всі жінки стрижуться! В Греції – інші культура і традиція. Наприклад, грецькі жінки-християнки під час османської окупації почали ходити з непокритою головою, в тому числі і до храму, демонструючи, що вони – не мусульманки. Тобто непокрита голова жінки в Греції – це свідчення християнської ідентичності.
Тому, повертаючись до зовнішнього вигляду, він повинен бути непровокуючим та не повинен відволікати від молитви інших людей. Питання саме в цьому, а не в нових правилах. Навіть найкраще правило можна перетворити на абсурд. І, зрозумівши сенс правила, можна знайти йому нормальне застосування, яке дозволить людині, заходячи в храм, думати про головне. У нас інша картина – жінка, коли йде до храму, думає, що на голову покласти. Деякі навіть заходять із носовичком на голові. Насправді це виглядає кумедно і не досить елегантно, скажемо так.
– Але відомі випадки, коли не пускали чи виганяли з церкви, бо без хустки…
– Так, над цим треба працювати, і, я вважаю, дуже добре, що це питання піднімають і обговорюють. Про це треба говорити зі священиком, церковними людьми, бо іноді ці церковні люди перетворюються на фарисеїв. Моя думка – не слід аж так акцентувати увагу на одязі. Людина, яка один раз зайшла в храм без хустки, не має відчути на собі дискомфорту. Я вважаю, що людина – розумне створіння і сама може зробити висновки, без бабусь. І, якщо людина стане постійною парафіянкою чи парафіянином, то згодом і її зовнішній вигляд набуде відповідних традиційних ознак.
– Бабусі в храмі – це взагалі окрема тема.
– Так, але з ними також треба працювати, їх треба любити і розуміти. Вони також, можливо, десь обділені любов’ю своїх онуків. У християн треба виховувати бажання ділитися любов’ю, а не стусанами.
– Хотілося би сподіватися, щоб в процесі об’єднання так і сталося, бо, наприклад, у моєму містечку священик Московського патріархату був дуже злий, його всі діти боялися.
– Така проблема дійсно існує, сучасна церква зазначає, що треба з нею щось робити, і ми будемо працювати. За великим рахунком, багато чого залежить і від громади, адже будь-які правила діють тільки тоді, коли людина їх читає, розуміє і хоче відповідати цим критеріям.
Як держава потребує громадянського суспільства, тобто свідомих громадян, так само церква потребує свого громадянського суспільства, але від слова “громада”. Церква – це ж не просто посвятити, повінчати чи відспівати.
– Хотіла іще запитати вас про початок 2014-го, коли ви працювали речником у Московському патріархаті. В січні (під час Євромайдану, – НП) до Києво-Печерської Лаври привезли Дари волхвів. В делегації були російський олігарх Костянтин Малофєєв (вважається одним зі спонсорів так званої “русской весны” 2014 року в Україні – НП) та Ігор Гіркін. Ви з ними бачилися? Яке враження склали про цих людей?
– Як речник, я більше працював з медіа, і тоді в мене було завдання пояснити людям, що не треба поклонятися золоту, смирні й ладану, а біля цих реліквій треба вшановувати Різдво Христове, з яким вони пов’язані.
З Малофєєвим ми бачилися, наскільки я пам’ятаю, на прес-конференції. Кожен говорив про своє. Щодо Ігоря Гіркіна, то його я не бачив взагалі, бо він відповідав за охорону реліквій.
Та коли він з’явився в Слов’янську (бойовики під його керівництвом захопили місто навесні 2014 року, фактично розпочавши війну на Донбасі – НП), буквально тільки показали по телевізору, як з величезними очима прибіг священик, який займався організаційними питаннями, і говорить: ви бачите, хто це? Я не одразу зрозумів, що він має на увазі, і тоді він розповів мені, що Гіркін приїздив до Лаври у січні.
На той момент ми зрозуміли, наскільки небезпечна була ситуація, бо відчували її якось інакше. В лютому 2014-го була провокація навколо захоплення Лаври. Історія виглядала так: я їду в машині, а мені дзвонить журналіст і запитує: що там у вас відбувається в Лаврі? Дзвоню в Лавру, кажуть – все добре, тихо і спокійно. Потім уже журналіст розповідає, що російські ЗМІ сказали, що Лавра захоплена. Самооборона Майдану взяла Лавру під охорону, а потім уже в березні ми починаємо розуміти, у що саме могла вилитися та провокація (мова, зокрема, могла йти про агресію росіян під виглядом “захисту” православних у Києві – НП).
Тоді дуже складні були часи. Там ще одна історія була, коли вони (Малофєєв і Гіркін – НП) несподівано, не повідомляючи нікого, полетіли з Києва в Сімферополь (за рік після анексії колишній віце-прем’єр Криму Рустам Теміргалієв зізнався, що під прикриттям візиту з Дарами волхвів до Сімферополя політики та церковнослужителі вели перемовини щодо захоплення півострова РФ – НП)…
– Тоді це ж взагалі було не заплановано.
– Так, але це ж начебто наша церковна територія, і тут якісь люди, щось привезли… У нас був зовсім інший контекст і розуміння цієї ситуації, а насправді люди працювали в іншому вимірі і робили зовсім іншу справу.
– І після всіх цих подій в якийсь момент Ви перестали бути речником…
– Влітку [5 липня] 2014 року помер митрополит Володимир, і я по факту ще був речником до обрання нового предстоятеля (митрополит Онуфрій став предстоятелем УПЦ МП 17 серпня 2014 року – НП). Коли це обрання відбулося, то завершилася моя функція речника. Там було відразу зрозуміло, що інша команда, інший тип ієрарха, який відрізняється від покійного митрополита Володимира. Ми з ним знайомі давно, хоча ніякої спільної роботи не було і було зрозуміло, що навряд чи вона буде.
Я не хотів бути людиною, про яку треба думати, як її прибрати. Тому і почався процес мого поступового виходу з системи. Все відбувалося спокійно, не було ніякого конфлікту, це важливо розуміти. Всі добре розуміли, що я не буду в цій команді, і люди дуже добре і ввічливо мене підштовхували до виходу. А я до нього уже і сам наближався, тому все це пройшло дуже тихо і спокійно, з повагою і розумінням.
Для мене цей вихід не був якоюсь трагедією. Мені навіть не довелося якось себе переналаштовувати. Я продовжив ту історію, яка була в мене в серці, в голові, на устах.
– Історія, звісно, не має умовного способу, та хочеться запитати, а що було б, якби митрополит Володимир був живий? Як воно було б?
– Думаю, що все було б інакше. Він був людиною, від рішення і слів якої багато чого залежало і в країні, і в церкві. Напрямок розвитку Церкви був би однозначно інакший. І ставлення до війни також. Думаю, була б інша позиція щодо Собору 2016 року на Криті (Всеправославного собору, скликаного Вселенським патріархом Варфоломієм. РПЦ та ще кілька православних церков відмовилися від участі в ньому – НП). Не було б такого видимого, контрольованого Москвою розриву з суспільством, а це значить, що і рішення, і заяви були б інакші.
Хоча, можливо, саме за таких умов і стала реальною повна автокефалія Української православної церкви.
Також не було б ніяких перейменувань, щоб було зрозуміло, що це Московський патріархат… От такого б точно не було, а от що було б – це вже інше питання. Напевно, була би більш продуктивна і конструктивна історія.
Бесіду вела Марина Євтушок
За матеріалами Народної правди