Професор Рафаель Альвіра, який виступив 27 червня у Відкритому Православному Університеті Святої Софії-Премудрості з презентацією своєї книги «Место, куда возвращаюся», виявився людиною неординарною.
Таємниця християнської родини: Рафаель Альвіра виступив у Відкритому Університеті
Філософ, метафізик, політексперт… І таке широке коло гуманітарних інтересів та досягнення в цих галузях стали можливими, за словами самого пана Альвіри, завдяки його сім’ї.
А родина в Рафаеля Альвіри особлива. Його батьки виховали дев’ятьох дітей. Поза тим, що вони змогли забезпечити їм належне піклування та освіту, вони дали ще й особливі любов і свободу. Вже кілька років в Іспанії йдеться про беатифікацію і батька, і матері пана Рафаеля.
Книга «Место, куда возвращаются» відкриває таємницю християнської родини: що треба зробити, щоб сім’я стала тим місцем, куди, обійшовши навіть цілу планету, хочеться повернутися.
Слово пана Рафаеля Альвіри на презентації власної книги.
«Будь-яка людська дійсність може вивчатися, принаймні, в двох аспектах: соціологічно-описовому та істотно-доконаному. Є багато тих, хто відкидають останній аспект, вважаючи, що не існують ані сутність, ані природа дійсності. Під сутністю ми розуміємо «фундаментальну структуру» кожної істоти. Ця структура завжди оснащена динамічним принципом, за початок якого бере дію та спосіб, яким вона (структура) реалізується. Кінь завжди діє як кінь, слон — як слон, людські істоти — як людські істоти. Динамічна сутність називається природою, і в неї є певні базові властивості: 1) що вона отримана, «успадкована», при народженні; 2) і що вона має тенденцію до максимального розвитку свого потенціалу, тобто до того, що часто називають досконалістю.
Ця теза є класичною, і використовується протягом багатьох століть. Але тим не менш, останнім часом вона часто заперечується та відсторонюється від загальної теорії. Це досягається дуже просто: наше минуле недооцінюється, і сама ідея досконалості заперечується.
Минуле має дві основні форми: фізична природа, в якій ми живемо, і з якою ми зіштовхуємося, і людська історія, під впливом якої ми виховуємо себе і розвиваємося в соціальному плані. Завжди вважалося, що найважливішим у минулому є його необхідність: ми не можемо його змінити, і усвідомлення цієї необхідності зумовлювало поважне ставлення до минулого.
Сучасна філософія не визнає цю повагу як даність, як і не вважає її таємничим подарунком, а просто сприймає як «сировину», з якою людська свобода може робити все, що їй заманеться. Ствердження повної свободи у всьому світі було тісно пов’язане з переоцінкою майбутнього паралельно з недооцінкою таємничого минулого. Ця свобода не поважає те, що вже не може “відтворити”, але вона сподівається на повне домінування, і це зумовлює постійну присутність “креативності”, тобто, все життя постійно орієнтоване на майбутнє.
Для того, щоб майбутнє завжди було відкритим, необхідно, щоб ніщо ніколи не завершувалося, тобто, щоб ніколи не було нічого довершеного в світі, а довершене є тим, до чого не можна додати нічого важливого. Звідси бере початок прогресивна ідеологія.
Поєднання ідеї абсолютної свободи людини з відмовою від будь-чого довершеного, і як наслідок – від будь-якої остаточно завершеної дії, не залишає місця абсолютно для жодної ідеї про Бога. Атеїзм є неминучим наслідком цієї тези.
Але ще є ось що: якщо немає ані сутності, ані природи, тоді, відповідно, не існує і того, що ми називаємо ідентичністю. Якщо немає нічого постійного та стабільного, і якщо все змінюється, то ми не можемо робити абсолютно ніяких планів на майбутнє, оскільки не знаємо, як і що буде розвиватися; ми не можемо нікому і нічому довіряти, можна вірити лише тому, що є постійним у нашому способі дій, тобто бути вірним своїй ідентичності.
Я вірю лише тому, що яблуня щороку даватиме урожай яблук, і я довіряю тільки тій людині, яка отримала знання, звички чи певні чесноти. І справді, лише той, хто знає алгебру, може розв’язувати алгебричні задачі, і тільки той, хто є мудрим і справедливим, є надійним у суспільному житті.
Як підсумок, можемо сказати, що більшість сьогоднішніх ідей про свободу, природу і прогрес обов’язково неминуче ведуть до особистісного розпаду, і як наслідок, до соціального також. Найбільше це руйнування впливає на сім’ю. Саме вона постійно зазнавала систематичних та прогресивних нападів.
Спочатку це було придушення її соціальної та політичної ваги в результаті революції кінця вісімнадцятого століття, коли центром усього суспільного життя стає саме індивідуум. Потім поступово розповсюджувався новий економічний, промисловий та торгівельний підхід, який спирався на гроші та дозволяв отримати певну незалежність індивідуумам.
Оскільки головною ціллю цих підходів було збагачення, це змушувало людей часто змінювати місце роботи, подорожувати і підштовхувати до підприємницької діяльності обох членів подружжя, тож усе це все більш негативно відображалося на сімейному житті.
Тим часом, поки розвивалися ці процеси, юридичні системи припиняють захищати сім´ю як таку, і що ще гірше — культурне середовище демонструє презирство до так званих «сімейних цінностей», яке досягає свого апогею в наш час при підтримці «гендерної ідеології» у всьому світі. І врешті-решт, сама науково-технічна сфера також ставить під загрозу сім’ю, оскільки для людини стало можливим обирати собі приналежність до однієї чи іншої статі, що абсолютно порушує таке центральне поняття для сім’ї, як розмежування між жінкою та чоловіком.
З моєї точки зору, сучасний погляд на сім’ю включає в себе дві основні помилки: ризик без жодних гарантій і неприйняття негативних наслідків, які може спричинити таке ставлення до сім’ї. Таке відношення йде врозріз з тисячолітнім досвідом, і результати цього можуть бути катастрофічними. І, тим не менш, ця теза розвивається і далі.
Людська істота не з’являється з нізвідки, вона не народжуються з характеристиками двадцятип’ятилітньої людини. Іншими словами, людині притаманні синівські/дочірні властивості. І з цього витікають багато важливих аспектів.
У родині ми навчаємося тому, без чого нам було б дуже складно жити, якщо хочете, проживати по-справжньому людське життя. Крім того, роки між народженням і шістнадцяти- або вісімнадцятиріччям є найбільш важливими для навчання того, що є суттю нашого життя. Тож якщо людина не навчиться цьому протягом вказаного періоду, пізніше їй буде дуже важко надолужити ці знання: по-перше, тому що вже втрачено найкращий і відповідний час для цього, і по-друге, у нас вже з’явилися погані звички, позбавитися яких стає дуже складно.
У справжній сім’ї людина вчиться довіряти; це те, без чого життя може бути дуже сумним і сповненим проблем. Окрім того, в сім’ї людина вчиться любити і кохати, бути коханим і приймати кохану людину такою, якою вона є.
Родина вчить нас допомагати – слово з дуже глибокою суттю, вчить нас поважати людей і речі. Врешті-решт, вчить нас навчатися, що досягається шляхом діалогу, і що тісно пов’язано з довірою, за допомогою якої батьки передають і прививають своїм дітям любов і цікавість до хорошого та доброго у цьому світі та в людському житті взагалі. І також передають дух турботи про природу і мистецтво.
З іншого боку, центром основних економічних поглядів та вчень також є сім´я, незалежно від того, що написано у більшості праць на економічну тематику. Адже навіщо працювати, якщо немає заради кого це робити? Навіщо накопичувати гроші, якщо немає кому їх передати? Навіщо вкладати гроші у власне майбутнє?
Ідеться про адекватне споживання і точні витрати в рамках сім´ї. І особливо варто підкреслити, що без родини, сім´ї, не мають сенсу два основоположних економічних поняття: власність і добробут. Ні добробут, ні власність не мають жодного сенсу, якщо вони направлені всього лише на одну людину.
Хто поважатиме право і почуття справедливості і чесності, якщо людина не навчилася цього у своїй сім’ї? Уроки етики тільки тоді мають сенс, коли їх може зрозуміти людина, а зрозуміти їх може вона лише тоді, коли з дитинства росла в етичному середовищі.
Раніше було загальноприйнятим, щоб людина добре поводилася в політиці, адже в іншому випадку це могло б заплямувати добре ім’я всієї родини. Коли немає сім’ї, немає чого плямувати, і немає, на що зважати. Тому мене абсолютно не дивує корупція, яка процвітає в політикумі, хоча в різних країнах різною мірою.
Сім’я є першим місцем, де людина набуває ідентичності та укорінення, які залишаються назавжди як вічне джерело внутрішньої безпеки. Це відбувається тому, що сім’я є єдиною установою, окрім Церкви, в якій кожна людина приймається не за її якості, не за її симпатії чи певну користь, а приймається абсолютно.
Тому з давніх часів ми знаємо, що родина розглядалася як релігійний інститут, бо релігія — це місце, де Абсолют, тобто Бог, присутній найбільш повною мірою.
Коли йдеться про сім’ю, я не можу не згадати мого батька. Він сказав, що сім’я є місцем краси завдяки глибокій гармонії, яку вона передає, і якою наповнені всі її члени. Саме тому ми лише тоді безпечно йдемо по життю і маємо чітке бачення свого майбутнього, коли знаємо, звідки ми, і де наш дім, наша родина, де те місце, куди ми знов і знов хочемо повертатися.
У кого немає дому, родинного вогнища, той не має, куди повертатися щодня. У цієї людини є лише невеликі сподівання на певні успіхи, яких вона хоче досягти, але всі ці маленькі сподівання підсвідомо розвиваються на основі прихованого відчаю. І навпаки, людина, в якої є сім´я, не може впадати у відчай.
Валерій Пекар: «Читайте Біблію. Це — історія модернізації» +ВІДЕО
У Відкритому Православному Університеті новий проект — дитяче «Смарт-кафе»
Українські діти їдуть в Італію — загоювати рани, нанесені війною