«У пошуках Божественної краси у добу літургійного поклоніння»

Пропонуємо вашій увазі виступ православного американського літургіста українського походження з OCA диякона Миколая Денисенка (Odyn Denysn) на ХІХ Міжнародних Успенських читаннях, що розпочалися в Києві (23 – 25 вересня 2019 року).

ХІХ Успенські читання відкрилися молитвою учасників сімома мовами

Мовою оригіналу читайте тут:
“Finding Divine Beauty in an Age of Liturgical Idolatry”

Якщо вірний християнин звернеться до священика із запитанням, “де я можу побачити Божественну красу,” той у першу чергу розкаже йому про літургію. Як Західна, так і Східна літургійні традиції дуже виразно свідчать про Божественну красу. Церковні процесії із загальної гімнографії, Ексультет — проголошення Пасхи за пасхальною вечірнєю, піднесення хреста в урочистості його воздвиження у вересні, шанування плащаниці усією громадою — це все приклади літургійних традицій, в яких можна побачити Божественну красу.

Однак відкриття і роздуми над Божественною красою дуже непрості для мене. Можливо, це моя професійна дилема. В першу чергу, я як літургіст пишу про фундаментальне питання, яке вже дуже ґрунтовно досліджено у філософії. У дискусіях про красу в гуманітарних науках звично звертатися до Достоєвського, що “краса врятує світ.” На практиці ж визнання справжньої краси може стати недосяжним та невловимим, навіть для тих, хто прагне побачити Божу славу. Низка серйозних дискусій із студентами про вияв Божественної краси у світі — й зокрема серед людства — нагадували мені про те, наскільки ж важко виховати здатність дійсно бачити образ Христа в іншому.

У цій лекції я сформулюю перепони, що перешкоджають віднайденню Божественної краси у сучасному світі, а в підсумку запропоную мої поради релігійним спільнотам у формуванні вірних, звільненні їх від перепон, що засліплюють, та можливості бачити славу Божу у всесвіті і людстві.

Літургійні війни: суб’єктивність, релятивізм і відчуження

Оскільки двадцяте сторіччя стало свідком серії катастрофічних війн та безпрецедентних випадків геноциду та смерті, богослови капіталізували дух нагальної необхідності до змін. Реформатори визначили активну участь у літургії як центральний елемент для відродження мирян. Провідники літургійної реформи зрозуміли, що активна участь є не лише когнітивною як розумова вправа, але досвід усієї особи. Активна участь обумовлює необхідність реформ у літургійній естетиці. Архітектори почали розробляти простір для молитви, який зменшує відділення мирян від священства. Дизайн нових церков спонукає до зміни місця олтаря від стіни до центральної частини храму, видимої усім, і в деяких випадках, запрошує усе царське священство Христа стати разом навколо стола, за яким воскреслий Господь влаштовує Його святу вечерю.

Другий Ватиканський Собор відкрив безпрецедентну свободу у поєднанні мистецтва і літургійної музики, що виростають з місцевої культури. Вплив цієї нової свободи на літургійну практику був величезним. Літургійний досвід звичайного мирянина змінився радикально. Від 1969 року люди моляться своєю рідною мовою, чують нові уривки з Біблії, бачать нові мистецькі твори і опановують нову музику. Абсолютно новим досвідом стала нова практика священства заохочувати людей приступати до причастя за кожною месою — і в деяких місцях, і в обох видах (хліб і вино).

Запровадження літургійної реформи отримало багато результатів. Серед них є початок низки “літургійних війн, ”часто баталій через літургійну музику. Наукові та церковні дискусії навколо літургійних війн широко розгортаються поміж протестантами та католиками. Ці війни також вирують поміж протестантами, розділяючи їх через традиційну музику та введення сучасної музики. Католики теж дуже розділені через музику, але їх розділення також простягаються до розташування олтарю в церкві, висловленої думки священика, звинувачення у іконоборстві і сумісності певних культурних традицій із духом літургії латинського обряду. Літургійні війни спричинили відмову багатьох католиків від міссалу Папи Павла VI, щоби продовжити молитися за міссалом XVI сторіччя Папи Пія V.

Ці літургійні війни також зачепили Православну Церкву. Музична реформа, запропонована послідовниками московського синодального хору, спричинила зміни у Російській Церкві. Такі музиканти, як Борис Ледковський, знайшли недоліки в отриманій традиції. У динамічних стосунках музики і літургійного тексту музика була головною, і хор виконував музику — це два недоліки, які перешкоджали вірним розуміти літургію. Пріоритетами послідовників так званої “московської школи” були, аби музика слугувала літургійному тексту, зробивши текст головним, а музику — другорядною. Інші пріоритети включали визначення частин літургії для виконання мирянами і написання “люди” замість “хор” у службових книгах. У Північній Америці архітектурні інновації підтримали впровадження цієї ініціативи. У деяких церквах з’явилося спеціальне місце для хору в передній частині храму, дозволяючи хору стояти і молитися разом із людьми (а не над ними), і запрошуючи диригента хору вести людей, коли вони співають свою частину. Реформована літургійна музика “московської школи” не скрізь була сприйнята у Північноамериканському Православ’ї. Окремі хори поєднали нову музику з їх укоріненим репертуаром, але інші парафії опираються впливу нового стилю.

Приклади, наведені тут, демонструють різноманіття літургійного життя окремих спільнот Церкви. Таке різноманіття було б цілком здоровим, якби літургійні війни не спричиняли розділення серед людей. На жаль, літургійні війни надихнули окремих з найбільш активних прибічників протилежних сторін до перебільшення обраної ними традиції — часто у стилю музики або іконографії — як виняткових носіїв автентичної традиції. Зусилля, вкладені у захист окремої традиції, поглибили вже існуючу кризу, що вирує у двох головних сферах Церкви. Перша криза є відділенням і демонізацією, де одна сторона полемічного наративу звинувачує іншу, називаючи їх сектантами, обновленцями, лібералами, консерваторами і в найгірших випадках — єретиками. Інша сфера кризи є тенденцією прибічників перебільшувати свою традицію і захищати до такої міри, що вона перетворюються у ритуальний компонент або практику поклоніння хибному ідолу. Ця криза є літургічним поклонінням (liturgiolatry), коли традиція більше не є засобом спілкування із Богом, але сама стає ідолом. В ідеалі, основи літургійної реформи, вкорінені у відновленні царського священства мирян, можуть дати головні засади для літургійної естетики, яка загладить розділення літургійних війн.[1]

Цифрові медіа і поклоніння

Зростання цифрових та віртуальних світів погіршує проблему літургійного поклоніння. Головною проблемою є хибний ідеал. Незадоволення або нудьгу від літургійної естетики в одній окремій спільноті можливо вирішити через участь у віртуальній або цифровій літургії. Спокуса задовольнити бажання в індивідуалізованій літургії є скрізь навколо нас із постійним доступом до YouTube і живою трансляцією Божественної літургії.

Можна сказати, що запит на таку “ідеальну” літургійну естетику існував завжди і що християни завжди піддавалися спокусі відвідати саме ту літургію, яка їм до вподоби. У дореволюційний час православні час від часу передивлялися список музичних композицій для виконання під час літургії, вивішених у притворі міських парафій, переходячи від одного храму до іншого, допоки не знайдуть найкраще місце. Бажання подорожувати задля ідеального літургійного досвіду також не обмежується музичними нарцисами. Численні історичні свідчення розказують нам про диво літургії від чудових хорів і вправних плакальників, про яких розповідає Егерія з її паломництва до Єрусалиму у четвертому сторіччі, про благоговіння, пережите посланцями св. Володимира у Константинополі. Справді, досвід небесної літургії на землі є ключовим компонентом релігійної міфології Київської Русі та її наступників.

Ідеальна літургія не обмежується естетикою. Міські собори пізньої античності та раннього Середньовіччя встановили зразки для наслідування оточуючим парафіям. Багато з ранніх константинопольських монастирських образотворчих посилаються на порядок літургії у Святій Софії (Hagia Sophia) у Константинополі в якості встановленого зразка, що поширювався на “всі Церкви.” Християни з різних регіональних Церков обмінювалися літургійними традиціями через паломництва. Феномен передачі мощей та відвідування чудотворних ікон є результатом цього процесу літургійного “перезапилення.”[2] З певної точки зору, літургійні центри з’явилися в різних місцях впродовж християнської історії зазвичай завдяки присутності живого святого або мощей.

Негативна сторона літургійної ідеалізації з’являється із необмеженим доступом до літургійної краси у цифровому і віртуальному світі. Духовний ринок надає вірним безпрецедентну свободу вибору для місця молитви. В Америці є звичним для православних християн не ходити до церковних спільнот поряд із домом, але їхати по півтори години до їх улюбленої православної парафії. Люди обирають за різними причинами, окрім ідеальної літургії (вибір певного священика або юрисдикції є також важливими факторами), але й літургія є також важливою. Медіазасоби, що транслюють літургію в живому часі або у записі, беруть участь у процесі зміщення традиційних літургійних центрів. Людина може не тільки створити індивідуальний набір літургійної музики, але відвідати літургію віртуально в іншій частині світу і залишити там свій коментар. Ця потрібна послуга була створена для інвалідів, які інакше не могли б взяти участь у літургії, і вона перешкоджає нам у зустрічі із Божественною красою, коли ми беремо участь у літургії як споживачі, аніж бути вірними отримувачами Божого дару.

Яким чином відбувається участь у літургії в якості споживача? Культура споживання пропонує людям Церкву та її богослужіння як опцію, одну з багатьох. Науковці вже давно визначили, що у північноамериканській релігійно плюралістичній культурі люди ставляться до Церкви як до ринку. Дослідження Емі Следжл про Православну Церкву у Північній Америці показує, що люди, які збираються стати православними, до того як прийняти рішення чи приєднатися до певної парафії чи ні, спершу ретельно її вивчають. Перш ніж прийняти рішення, більшість зазвичай знайомиться із місцевим священиком, але також вони відвідують велику кількість парафій і роблять онлайн-дослідження. Следжл говорить, що деякі приєднуються до парафії із власними упередженнями щодо правильної літургії (особливо іконографії), і час від часу протестують проти поганої музики, іконографії або богослов’я відповідно до їх смаків і улюбленої літератури.

Необмежений і відкритий доступ до літургійного контенту дозволяє вірним створювати свій власний досвід молитви на віртуальній арені. Присутність на літургії із чудовим хором, можливість почути чиїсь улюблені піснеспіви або побачити довершену іконографічну програму створює хибний ідеал літургійного досвіду через змішування і зліплення різних компонентів на основі віртуальної участі. Перенасичення цифровим літургійним контентом є головним фактором у перетворенні приватної насолоди у проблему. Із нібито необмеженим постачанням чудових музичних налаштувань і ікон справжньою спокусою стає бажання відтворити цифровий літургійний досвід у літургійній події, що складається із справжніх людей і відбувається у певному місці. Іншою проблемою є простота індивідуалізації літургії: кінцевий споживач стає єдиним авторитетом, хто вирішує, чи є певний жанр літургійної естетики чудовим чи ні, і така оцінка відмежовується від живої церковної спільноти, що складається з людей. Таке поєднання необмеженого постачання цифрової літургії із процесом оцінки якості літургії для кінцевого користувача збільшує ймовірність виникнення літургійного поклоніння. Кінцевий споживач бажає такої літургії, яку він споглядав здалеку у цифровому світі через різні пристрої. Таку легкість змішування більшої і більшої кількості чудових літургій із різних частин світу неможливо перенести до власної місцевої парафії. Більше того, вони не поєднані із спільнотою, яка може визначити, чи є певна музика чи мистецтво літургійним. Кінцевий користувач вже чув так багато пісень і бачив так багато образів, що він не може відрізнити їх один від одного через перенасичення від аудіо- і візуальної стимуляції. І це приводить до нездатності споглядати, впізнавати й дивуватися Божественній красі, навіть коли вона постає прямо перед очима або звучить безпосередньо тут. Навпаки,через суб’єктивну оцінку зростає спокуса назвати той чи інший образ, звук, обличчя або тіло перекривленим або потворним.

Проблеми із візуальним перенасиченням і здатність особи створювати свою власну віртуальну каплицю впливають і на спільноту, і на особу. Конструювання віртуальної, літургійної утопії означає тут відсутність спільноти. Індивідуалізоване створення образів і звуків не є природнім для жодної існуючої спільноти. Більше того, молитва у місці, що існує в наших бажаннях, з видуманими людьми може призвести до зневіри при поверненні до реальності. Особиста перевага до ідеалізованої, а не реальної літургії призводить до уникання реальної, а це в свою чергу веде до ізоляції від спільноти, і до замкненого кола, що виливається у страх, а в гіршому випадку — й у ненависть. Літургійні війни, що охопили усі церкви, є прикладом негативного результату цього процесу. Представники ворогуючих сторін можуть тримати приклади такої “правильної” літургійної естетики, готової до перегляду та слухання усім бажаючим на публічних цифрових медіа-платформах, при цьому засуджуючи неправильний стиль протилежної сторони, часто безжальною і полемічною мовою. Битва за перемогу власного стилю є літургійним поклонінням, тому що літургійна естетика стає богом, а не засобом, через який відбувається зустріч із живим Богом у Божій дії спілкування.

Оновлення процесу відкриття Божественної краси

Необмежене постачання цифрових образів, аудіофайлів і відео є не єдиним фактором кризи під назвою літургійне поклоніння. Основною проблемою є прагнення особи створити віртуальну, ідеалізовану літургію, обираючи улюблені компоненти і складаючи їх відповідно до власного смаку. В сучасному суспільстві визріла потреба християнської відповіді на спокуси соціальних і цифрових медіа. Спроби заборонити чи викорінити цифрові медіа не призведуть до аскетичної перемоги у християнських спільнотах. Розумні зміни в аскетичних практиках можуть зробити набагато більше, і християнські мислителі, такі як Бернадетт Гесселін і Жан-Клод Лярше, запропонували свій підхід, який допоможе духовному погляду побачити і впізнати Божественну красу для тих, хто хоче це зробити.[3]

У цій доповіді я маю дві скромні пропозиції, як відновити здатність вірних християн бачити Божественну красу. Перша пропозиція полягає у відновленні розуміння літургії як зібрання місцевої Церкви у конкретному місці. Міста, містечка, села і приміські околиці з великою кількістю християнського населення мають літургії, що збирають людей у певному фізичному просторі. Цей простір має різноманітні конфігурації у внутрішньому вигляді, декорації і традиції у літургійній музиці, але вони в першу чергу визначаються людьми, що зібралися у цьому просторі. Церква як тіло Христове зберігає у собі привілей шанованої моделі християнського церковного життя, заснованого у екклезіології св. ап. Павла у посланні до Ефесян. Зібрання Церков у визначеному місці для виконання ритуалів, що передбачають рух тіла і зустріч одного з одним за допомогою тіла, є ключовим моментом у відновленні відкриття Божественної краси у світі. Літургічні ритуали, що керують людьми, аби вони побачили один одного і почали взаємодіяти, підводять до спроб у спогляданні обличчя іншого, споглядання, що дає нам змогу побачити Христа в іншій особі. Вчення св. Марії Паризької про Церкву і чернецтво дуже сильно резонує із поворотом до глобалізації у сучасному світі. Обличчя загально звісного іншого – будь-якої людини, кожної людини, із якою ми взаємодіємо під час літургії – є обличчям Христа, чий образ запечатаний у душі кожної людини в світі. Ритуальна дія зустрічі іншого, вітання його, обмін поглядами, слухання звуку його голосу, рукостискання, обійми і поцілунки один одного, і виконання цього ритуалу разом із ним є запрошенням побачити Божественну красу, відкриту у людині, якій трапилося бути поруч зі мною у зібранні. Не важливо, чи учасник літургії є другом своєму сусіду по молитві чи ні — важливе спілкування із ним, навіть коротке, як спроба розділеного спілкування з ким завгодно, кого Бог призначить бути попутником у нашому щоденному житті. Літургійна вправа молитви разом з іншими за участю тіла готує нас до вміння бачити Божественну красу в обличчях всіх інших, кого ми зустрінемо впродовж нашої життєвої подорожі.

Цей процес має відбутися за участі тіла і у місцевому контексті, відповідно до культурних ідіом конкретного місця. Церкви у містах є органічно космополітичними, і тому буде природно зустріти зображення, звуки і виявлення людей з усього світу у таких зібраннях. Місцеві спільноти будуть використовувати природні їх культурі зображення і звуки у богослужінні. Вірні християни зможуть знайти Божественну красу у зображеннях і звуках тих зібрань не з суб’єктивної оцінки мистецтва, а через повагу до Божественної краси, запечатаної в душах тих людей, чиє Богослужіння виражене через образи, звуки і рухи, які вони вивчили від свого дитинства. Це заклик до перевідкриття і відновлення автентично місцевого богослужіння, щоби Божественна краса змогла просяяти через образи та музику “цього місця” без зовнішніх критеріїв, безпідставно призначених міським центром, назначеним для їх визначення.

Справжнє богослужіння в “цьому місці” не може зводитися до стін церковної будівлі, навіть якщо це приміщення є головним розташуванням для богослужіння певного зібрання. Бог перебуває у нерукотворному храмі і не може обмежуватися будь-яким конкретним місцем – навіть якщо воно дійсно добре. Біблійний наратив, що відкриває Бога людству, розповідає про Бога, який уклав завіт із обраним Божим народом у природному просторі – у пустелях, у нетрях, у лісах, на вершинах гір, а також у горницях (у верхніх кімнатах будинків). Християнська топографія ніколи не обмежувала Бога до образів і музики, виконаних у закритих приміщеннях, але виражає подив від Бога, який “торкається гір вогнем” і годує людство хлібом і вином, вирощеним на святій Божій землі. Звичка пошуку Божественної краси за допомогою виробів людських рук втомлює і відволікає людські очі, створені споглядати Боже творіння і виголошувати здивування. Бог дав усьому людству вроджене бажання споглядати Божу майстерність творіння. Призначення часу кожного дня тижня — підвести очі і зустріти Бога у нерукотворному храмі, у просторі, що шанує довершеність Божого творіння – оновлює людський зір і відновлює здатність споглядати Божественну красу у природних символах, даних нам Богом.

На завершення, усі християни, що потрапили до різних видів літургійного поклоніння, знаходяться у богослужбових війнах з літургійної естетики. Надмірна стимуляція здатностей людської сенсорної системи через безкінечне постачання образів та звуків штовхає вірних до конструювання віртуального простору для молитви без присутності живих людей. Цей процес вбиває почуття і відвертає людей від бачення Божого царства, явленого у цьому світі через обличчя Христа у кожній особі й Божому захоплюючому творінні. Повернення місцевої природи Церкви і відновлення наголосу на фізичній присутності на молитві, що спонукає вірних взаємодіяти один з одним через усі людські почуття, може зняти сліпоту, що перешкоджає людям бачити Божественну красу у світі.


[1]Римо-Католицька Церква у Сполучених Штатах затвердила принципи композиції і виконання літургійної музики у публікації «Співайте до Господа» (Sing to the Lord), затвердженої у Римі.

[2]Наприклад, маленька парафія Всіх Скорботних Радості у західній частині Лос Анжелісу (ПЦА) має мощі св. Івана Максимовича.

[3]Гесселін пропонує додаткову перевірку, що включає відмову від конс’юмерізму у підготовчих обрядах ініціації, а Лярше пропонує піст у відмові від користування гаджетами і платформами соціальних медіа як вимогу до православних християн під час посту.

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *