«Премудрість-online» від Ірини Преловської: «Українська Церква в ХХ столітті»

Цикл «Премудрість-online» продовжують авторські лекції Ірини Преловської «Українська Церква в ХХ столітті».

Ірина Миколаївна Преловська — історик, історик Церкви, джерелознавець, археограф, музеєзнавець, доктор історичних наук, старший науковий співробітник Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, доктор церковно-історичних наук, професор кафедри церковно-історичних і практичних дисциплін Київської православної богословської академії, викладач курсу “Історія Української Православної Церкви” (з 1998 р.).

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ:

«Премудрість-online» від Владислава Дятлова: «Історії київської святості»

У своєму курсі лекцій авторка в популярному форматі розповість про сучасні напрацювання у галузі вивчення церковної історії в Україні. Всі лекції доступні у відео- та аудіоформаті на YouTubeSoundCloud та подкастах.

«Якщо говорити про церковну історію ХХ ст., то вона дуже відрізняється від усіх попередніх періодів історії православ’я в українських землях. Ми будемо говорити про територію сьогоднішньої Української держави, почасти Білорусі, Росії, Литви і Польщі. Темою першої лекції є огляд московської церковної політики щодо Київської митрополії після 1686 р.».

Лекція 1. Московська церковна політика щодо Київської митрополії після 1686 року

У 1686 р. вийшло так, що та частина Київської митрополії, яка з сер. ХV ст. залишалася в Польсько-Литовських землях, в Речі Посполитій, тепер увійшла до складу своєї колишньої такої самої частини Київської митрополії, яка тепер мала статус Патріархату. У Лівобережній Україні Московський Патріархат намагався утворити інститут місцеблюстительства. Сказати, що це була цілеспрямована політика, акція, яку мали на меті московські очільники або Московський Патріархат, не правильно. Але коли ці землі увійшли і стало зрозуміло, що Київська митрополія тепер пошириться на великі території Лівобережної України і Київ, то виникла цікава ситуація: що з такою спадщиною тепер робити, як її трансформувати — тепер уже як частину Московського Патріархату?

Аудіоверсія та подкаст

Лекція 2. Київські митрополити ХVІІІ – початку ХХ століття

Якщо говорити про київських митрополитів ХVІІІ, ХІХ і поч. ХХ ст., то прослідковуються дуже цікаві закономірності. У ХVІІІ ст. всі митрополити Київські і Галицькі були етнічними українцями. Як правило, у більшості біографій цих людей видно, що початкову церковну освіту вони отримували в Україні, більшість із них навчалася в Києво-Могилянському колегіумі. Тож на тих київських митрополитах лежить печатка не дуже позитивної співпраці з російським урядом.

Як і коли відбулася заміна на митрополичій кафедрі етнічних українців на росіян за походженням? Яку політику провадили ці митрополити?

Аудіоверсія та подкаст

Лекція 3. Наслідки Синодального періоду РПЦ для Київської церкви

Синодальний період почався в 1721 році і закінчився в серпні 1917 року, коли наказом Тимчасового уряду Росії таку установу, як Святіший урядуючий Синод РПЦ було скасовано.

Загальним наслідком Синодального періоду, тобто керування міністерством православного ісповідання на чолі з обер-прокурорами, які стали очільниками Святішого урядуючого Синоду в ХІХ ст., було наступне.

По-перше, Україна станом на 1917 рік мала давно узгоджену, опрацьовану систему губерніальних управлінь, які одночасно були єпархіальними центрами і підлягали звітності через духовні консисторії обер-прокурору як очільнику Святішого урядуючого Синоду із центром у Санкт-Петербурзі.

По-друге, всі духовні консисторії, які керували при єпархіальному архієреї церковним життям в Україні в ХІХ – поч. ХХ ст., складали повну звітність: фінансову, господарську, церковно-освітню тощо.

До позитивних наслідків слід віднести те, що упродовж ХІХ — на поч. ХХ ст. було створено величезну мережу всіх рівнів духовної освіти, яка враховувала можливість безкоштовного навчання для дітей-сиріт з духовних родин.

Однак наслідком Синодальної доби стало й те, що російська мова як офіційна церковна була невід’ємним атрибутом духовної цензури. І поява публікацій не цензурованою українською мовою була неможлива…

Наслідком Синодального періоду в Російській імперії була поява не просто вільнодумців, а прихильників марксизму й анархічних ідей. Внаслідок цього в 90-х рр. ХІХ ст. в українських єпархіях прокотилася низка бунтів, коли молодих людей — прихильників нових ідей — виключали з духовних семінарій. І ХХ ст. почалося тим, що з духовенства і вихованців духовних навчальних закладів, які опинилися під впливом таких ідей, починає формуватися когорта українських діячів, які через політичні причини покинули навчальні заклади й занурилися в революційну стихію, обравши, в більшості своїй, соціал-демократичні ідеї.

Аудіоверсія та подкаст

Лекція 4.  Українська Церква в ХХ столітті. 1917-1918

Чотирирічний період, з 1917 по 1921рр., наклав відчутний відбиток на все ХХ ст. з точки зору реорганізації церковного життя, появи нових церковних організацій, які суттєві відрізнялися від попереднього синодального устрою.

Проект реорганізації Російської православної церкви, який відбувався в умовах зміни влади від Тимчасового уряду до Жовтневого перевороту більшовиків призвів до того, що в РПЦ на Всеросійському помісному православному церковному соборі було відновлено інститут патріаршества. Патріархом було обрано святішого Патріарха московського і всієї Росії Тихона (Бєлавіна).

Що ж сталося в Україні внаслідок падіння монархії і появи гасел створення автономної Української держави?

У 1917 р., за часів Центральної ради, Православна церква в Україні зберігала 12 єпархій, прив’язаних до 12 губерній, Київську єпархію очолював митрополит Володимир (Богоявленський). Але єпархіальні з’їзди, які відбулися внаслідок політичних змін, перетворилися зі звичайних зібрань на багатосотенні мітинги, на яких починає лунати українська мова. Це, після багаторічної заборони української мови, мало шокуючий ефект.

Аудіоверсія та подкаст.

Лекція 5. «Українська Церква в ХХ столітті. 1919»

В кінці 1918 р. уряд Павла Скоропадського залишає Київ і Україну, і в грудні 1918-го війська Директорії УНР на чолі з Симоном Петлюрою прибувають до Києва. Саме це прибуття спричинилося до ще одного конфлікту між проросійським єпископатом і революційно налаштованими капеланами, духовенством і мирянами.

1 січня 1919 р. уряд Директорії УНР випустив закон про автокефалію. Отже, вийшло так, що весь єпископат тепер уже Української православної церкви, отримавши затверджене святішим Патріархом Московським Тихоном положення про УПЦ, її устрій і співвідношення з Російською православною церквою, визнавав тільки цей документ. А уряд С. Петлюри випустив державний закон, який ніяк не корелювався з цим положенням, зате проголошував автокефалію Православної церкви в Україні, непідлеглість її ніякому іншому церковному уряду, зокрема Московському Патріархату, і тільки точково визначав систему організації церковного управління в Україні.

Таким чином остаточно православна церква розділилася, і отримали документальне підтвердження дві течії в Україні. Виникло дві частини: та, що вважала, що Московський патріархат — це єдиноможлива канонічна форма продовження церковного життя в Україні з церковнослов’янською мовою богослужіння і незмінністю богослужіння як такого. А інша частина православних українців почала підтримувати ідею: в Українській державі повинна бути автокефальна церква.

Аудіоверсія та подкаст.

Лекція 6. «Українська Церква в ХХ столітті. 1920-1921»

Упродовж 1920-1921 рр. було здійснено основний комплекс перекладу текстів українською богослужбовою мовою. Але Православна церква не може існувати без єпископів. Тому пошуку єпископату, який би прихильно поставився до національної проблеми Української православної церкви і зміг би висвятити митрополита, було присвячено 1920-1921 рр.

Всі пошуки завершилися невдачею. І станом на Покрову 1921 р., коли було призначено скликання Всеукраїнського собору у Софії Київській, жоден з православних єпископів ні в Україні, ні за її межами допомоги майбутнім діячам УАПЦ не надав.

***

Формально ця церква проіснувала до 1930 року. Тоді під тиском органів держбезпеки її очільник, митрополит Микола (Борецький), підписав акт самоліквідації. І УАПЦ під назвою «УПЦ» проіснувала до 1936 року, коли її було ліквідовано, а фізично вона була знищена до 1939 року…

Аудіоверсія та подкаст.

Лекція 7. «Православна церква на українських землях у складі Другої Речі Посполитої» 

У 1918 р. поляки переживали надзвичайне національне піднесення, і там виникла проблема, що робити з кількома мільйонами православних, які щільно населяли ті частини  Другої Речі Посполитої, які опинилися на території Західної Волині, українсько-білоруського Полісся, Холмщини і Підляшшя.

Приблизно 72% православних Речі Посполитої складали православні українці, більшість яких проживали на території Західної Волині. 27% складали західні білоруси.

Коли після революції зруйнувалася попередня форма управління, то уряд Речі Посполитої змушений був прийняти політичне рішення, що робити з православним населенням на території Речі Посполитої. І до 1922 року він, очевидно, вирішив, що треба відокремлювати православну церкву і православних українців і білорусів від будь-якого впливу Росії, зокрема Московського Патріархату. Отже, там теж почали розвиватися українізаційні процеси реформування богослужіння.

У 1921 році Московський Патріарх Тихон, щоб не втратити юридичний і канонічний зв’язок із колишньою частиною Російської православної церкви в Польщі, підвищує колишнього архієпископа Мінського Юрія (Ярушевського) до сану митрополита, призначає його митрополитом Варшавським і всієї Польщі, надає всі повноваження патріаршого екзарха. Тобто патріарх Тихон повторив у Польщі український сценарій.

Але на початку 20-х рр., очевидно, було розпочато перемовини з Константинопольським Патріархатом про надання автокефалії польській церкві.

Десь у 1922 р. польський уряд, очевидно, досяг певних домовленостей і було прийнято рішення щодо документу, який буде засвідчувати автокефалію Православної церви в Польщі як частини колишньої Київської Митрополії, яка до 1686 року була в підпорядкуванні Константинопольського Патріархату.

Аудіоверсія та подкаст.

Лекція 8. «Православна церква в Україні в роки  Другої Світової війни».

Коли радянський Союз опанував Західну Україну і Західну Білорусь, виявилося, що на всій території Радянського Союзу на свободі чинними залишалися тільки чотири архієреї, включаючи місцеблюстителя патріаршого престолу Сергія (Страгородського). А на території частини колишньої Другої Речі Посполитої були чинними п’ять православних архієреїв, повністю було впорядковане церковне життя, діяла Почаївська лавра…

Тут, на Галичині, теж було реквізовано всі церковні землі, заарештовано активістів, поставлено на облік архієреїв і духовенство, ліквідовано всі церковні рахунки, однак цей процес не супроводжувався такими брутальними жертвами, як це було в Україні в 1937-1938 рр.

Московський патріархат зі своїх чинних чотирьох архієреїв двох направив на новоприєднані землі. І більшість архієреїв Західної України і Західної Білорусі поїхали до Москви і там скріпили підписами своє приєднання до Російської православної церкви.

У 1939 – 1941 рр. на західній території Польщі разом з Краковом, яка увійшла до складу Третього Райху, ставлеником Третього Райху був Ганс Франк. Тоді у Кракові виник Український центральний комітет на чолі з Володимиром Кубійовичем, куди увійшов Іван Огієнко як колишній професор Варшавського університету. Так раптом не території Третього Райху з’явилися великі можливості для відкриття та існування українських політичних, культурних, національних та церковних осередків. З’являються великі організації на зразок українського «Пласту», відкриваються хати-просвіти, хати-читальні… Так, після початку німецької окупації церковне питання було вирішено на користь українців.

Аудіоверсія та подкаст.

Лекція 9. Українська Православна Церква в діаспорі після Другої Світової війни

У 1944 р. єпископат Української автокефальної православної церкви на чолі з митрополитом Полікарпом (Сікорським) у повному складі і частково єпископат, який до того очолював митрополит Української автономної церкви в єдності з МП Олексій (Громадський), убитий в 1943 р., опинилися на території Польщі і мали нагоду зустрітися зі своїм Предстоятелем — митрополитом Варшавським і всієї Генеральної губернії Блаженнішим Діонісієм (Валединським).

У 1944 році вони випустили великоднє послання до своєї пастви, яка залишилася в підрадянській Україні. У Варшаві вони зібралися у митрополита Діонісія та проголосили його місцеблюстителем Київського патріаршого престолу. Був такий намір — утворити Київський Патріархат ще в період існування Райхскомісаріату Україна. Але вийшло так, що радянські війська не зупинилися на колишньому радянському кордоні, а пішли визволяти Європу від німецько-фашистських загарбників.

У цьому контексті єпископат, духовенство, велика кількість вірян обох православних напрямів, які втекли з України, розуміли, що  зустріч з представниками радянської держбезпеки нічого доброго їм не віщує. Місцеблюститель Московського патріаршого престолу Сергій (Страгородський) та митрополит Київський і Галицький Миколай (Ярушевич) вважали всіх цих людей колаборантами з німецькими загарбниками. Їх було засуджено додатково ще й церковним судом, їм загрожували арешти, суд тощо. Тому вони не збиралися повертатися в Україну і після Польщі осіли в англо-американській зоні окупації: в Німеччині, Австрії, Франції, Великої Британії, Бельгії… Так у 1945-1946 рр. розпочалася третя хвиля еміграції, яка тривала до 1990-х років.

 Це був закритий період, коли українська діаспора проживала сама по собі в країнах Західної Європи, Америки та Канади. А Українська Радянська Соціалістична Республіка зі своїм церковним устроєм була повністю ізольована від іншого світу…

Аудіоверсія та подкаст.

Лекція 10. Церковне життя української еміграції на початку ХХ ст. Проголошення УГПЦ у США і Канаді

Якщо говорити про колонізацію Американського континенту (США, Канада), то утворення української церковної діаспори там має довгу і непросту історію.

Перша хвиля української еміграції (100% — греко-католики) сягає 80-х рр. ХІХ ст.  Це були українські уніатські громади, і до 10-х рр. ХХ ст. ними опікувалися римо-католицький єпископ і парохи. Коли у справу втрутився митрополит Андрей (Шептицький), приславши до США і Канади першого уніатського єпископа Микиту (Будку), то ситуація не поліпшилася, бо вже засновані парафії увійшли в конфлікт з римо-католицьким єпископатом.

У 1915 р. в США і в 1918 р. в Канаді з’їзди представників греко-католицьких громад ухвалили рішення перейти в православ’я. Духовну опіку їм пропонувала Аляскінська єпархія Російської православної церкви.

Обидва ці з’їзди прийняли ухвалу: якщо на Батьківщині, в Україні, утвориться незалежна православна церква, яка буда зважати на волю українського народу, то ці парафії в якості окремої закордонної одиниці приєднаються до цієї церкви автоматично. Тимчасово опіку над цими парафіями взяв на себе Сирійський митрополит Германос (Шегеді).

Це був найкращий безконфліктний період існування цих парафій. Так виникли Українська греко-православна церква у США і Українська греко-православна церква у Канаді.

У 1924 р. до Американського континенту прибув «липківець» архієпископ Вінницький Іоан (Теодорович) і православні громади під опікою митрополита Германоса (Шегеді) беззастережно прийняли новоприбулого архієпископа Іоана, виконуючи, тим самими, ухвалу з’їздів про приєднання до Української церкви. До 1947 р. архієпископ Іоан (Теодорович) проживав у США, здійснюючи візитації до Канади, в основному, з метою священицьких висвят та архієрейських богослужінь…

Аудіоверсія та подкаст.

Лекція 11. Історія УГПЦ в Канаді. Входження УПЦ в діаспорі до Констанстинопольського патріархату

У 1918 р. з’їзд канадійських фармерів прийняв ухвалу про те, що вони обов’язково перейдуть до складу тієї церкви, яка утвориться в Україні, буде українською за мовою богослужіння, українською по своїй внутрішній суті і матиме очільником архієрея-українця.

У 1921 р. так і сталося. Митрополит УАПЦ Василь (Липківський) розпочинає листування з представниками канадійської діаспори. Канадійська духовна консисторія УГПЦ була форпостом охорони канонічного устрою і досить безкомпромісним органом керівництва цією церквою. У 1924 році з США до Канади прибув архієпископ Іоан (Теодорович). Однак він не організовував єпархії за традиційним православним устроєм, не опікувався питанням, як Українській церкві увійти в спілкування з іншими православними церквами. Тому що УАПЦ пішла на конфлікт з Константинопольським патріархатом, виступивши проти Томосу 1924 р., яким надавалася автокефалія Православній церкві в Польщі. Отже, в Канаді всі справи на себе взяла Канадійська духовна консисторія…

Аудіоверсія та подкаст.

Лекція 12. Православна Церква в радянській Україні (1945-1991)

По закінченні війни в 1945 р. виявилося, що після роботи фільтраційних комісій та структур держбезпеки на території УРСР існували залишки Української автономної церкви в юрисдикції Московського Патріархату, духовенство і вірні Української автокефальної православної церкви на чолі з митрополитом УАПЦ Полікарпом (Сікорським), кілька баптистських угруповань, діяли «Свідки Єгови». Але найголовнішою проблемою виявилися дві гілки УГКЦ, які стосувалися утворення цих церков після 1596 р. (Берестейська унія) і 1647 р. (Ужгородська унія).

Московський конкордат (проходив 4 – 8 вересня 1943 р. в Кремлі. Зустріч місцеблюстителя Московського патріаршого престолу Сергія (Страгородського) і митрополита Київського і Галицького Миколая (Ярушевича) з Й.Сталіним, В.Молотовим та полковником Г.Карповим) знаменував собою нову сторінку стосунків між радянською державою і очільництвом Московського Патріархату на період з 1943 по 1953 рр. Очевидно, було прийнято якісь домовленості стосовно українських і білоруських територій. Далі почалася доба хрущовських гонінь в СРСР.

З 1939 р. на невеликій західній частині було створено Західноукраїнський і Західнобілоруський екзархат. Але в липні 1941 р. в Україні було поновлено дореволюційний титул «митрополита Київського і Галицького, священноархімандрита Києво-Печерської лаври». З поверненням у 1943-44 рр. радянської адміністрації в Україні діючими виявилися близько 5,5 тис православних парафій як спадок німецької окупації, де богослужіння здійснювалося в основному українською мовою, частково — церковнослов’янською і діяло духовенство, яке знаходилося в юрисдикції в основному митрополита Діонісія (Валединського). Тож було прийнято рішення знову створити український екзархат. При цьому ніколи не друкувалися територіальні межі і церковні кордони і, очевидно, УРСР мала вважатися всією територією, яку охоплював цей екзархат Московського Патріархату.

Аудіоверсія та подкаст.

Лекція 13. Українська Церква в період Перебудови

Знаковими подіями в українській діаспорі стали ті, які свідчили про зміну статусу Православної Церкви в США і в Канаді. Вони продемонстрували, що готові до змін і свідчили про зближення з Константинопольським престолом наприкінці 1980-х рр., викликаних, очевидно, об’єктивними причинами, які були у всесвіті, але поки що не стосувалися насельників УРСР.

Якщо говорити про Канаду, то 16-й церковний собор у 1980 р., змінив назву УГПЦ в Канаді на УПЦ в Канаді. Євхаристійне єднання нової церкви з Константинопольським патріархатом відбулося в 1990 р. Саме тоді Собор УПЦ в Канаді звертався до Константинополя з проханням розглянути питання, які стосуються «нормалізації церковних і духовних потреб українців у Канаді».

Колишня УГПЦ в США, яка теж була перейменована в УПЦ, приєдналася до Константинопольського Патріархату вже як УПЦ в США 12 березня 1995 р. за часів Патріарха Варфоломія І. Причиною приєднання УПЦ в США до Константинополя було названо наступну: «…це рішення не тільки дасть нашій УПЦ в США діаспорі ті засоби, які потрібні для виконання своєї місії, життєздатні сили у родині православних церков, але також буде мати позитивний вплив на справу єдності нашої Церкви в незалежній Україні, забезпечить зміцнення позицій київського престолу як духовного осередку і церкви-матері всіх православних українців».

Саме в такій композиції православні українці в діаспорі опинилися під омофором Константинопольського патріарха.

Якщо повернутися до проблем, які стосувалися Радянського Союзу до його розпаду, то тут вони були зовсім інші.

Три роки Перебудови останнього генсека ЦК КПРС Михайла Горбачова і поява перших ознак свободи слова, призвели до того, що у 1988 р. вперше на державному рівні відбулося святкування 1000-ліття Хрещення Руси. Було дозволено богослужіння у Володимирському соборі в Києві, відбулося святкування на Володимирській гірці…

Але ніхто не думав, що в Радянській Україні запустяться ті процеси, які до цього часу досить вдало і з великою силою трималися карними органами влади. Процесів одразу було кілька.

Український екзархат Московського Патріархату існував як складова частина відродженого Московського Патріархату з 1943 р. від московського конкордату.

У 1989 р. з ув’язнення в свої домівки повертаються дисиденти — В’ячеслав Черновол, Лариса Лохвицька, Олесь Шевченко та ін., заряджені вже зовсім іншими ідеями.

Ідея третього відродження поняття УАПЦ відбувається одночасно з відродженням УГКЦ.

У 1989 р. відбуваються знакові події, особливо в західних областях України (Львівщина, Івано-Франківщина, Дрогобиччина). Там вибуховим чином, що супроводжувався захопленням храмів, бійками, побиттям православного духовенства й ін. проблемами, бурхливо відродилася УГКЦ.

Відродження УАПЦ відбувалося ще складніше. У лютому 1989 р. виникає ініціативний комітет відродження УАПЦ. Втретє за ХХ ст. виникає церква з такою назвою. До нього входили правозахисники, зокрема Є.О.Сверстюк, який очолив газету «Наша віра – православ’я» (пізніше – «Наша віра»).

1989 р. до УАПЦ приєднався архієпископ Іоан (Боднарчук), який мав дуже складні стосунки з українським екзархатом. Перебуваючи на покої, він фактично очолив УАПЦ в жовтні 1989 р.

Виникла ситуація, коли три західні єпархії, де більшість почала по факту повертатися до УГКЦ, а всі хто, хотіли залишатися поза радянським полем відповідного екзархату Московського Патріархату, але хотіли залишатися православними, змогли приєднатися до українського православ’я, яке не входило до складу Московського Патріархату.

Аудіоверсія та подкаст.

Лекція 14. Українська Церква в 1990-1992 роках

Після святкування 1000-ліття Хрещення Русі 1988 р. суттєво зрушила сама ситуація з церковно-адміністративним устроєм в Радянському Союзі. Ще до розпаду Радянського Союзу і проголошення незалежності колишніх його складових – республік, нас цікавлять Україна і Білорусія. Саме на церковному полі почали грати на випередження точки зору того, як має бути влаштований в контексті майбутнього розпаду країни Московський Патріархат.

В грудні 1989 р. архієпископу Калінінградському Кирилу (Гундяєву) було доручено розглянути проекти екзархатів, які сформувалися після 1946 р. і остаточної ліквідації всіх інших церковних і релігійних напрямів, крім баптистів (баптисти змогли вижити), а всіх інших було ліквідовано і тільки Московський Патріархат мав два екзархати – Білоруський і Український.

У 1990 р. ці проекти було розглянуто і утворено більш-менш самостійні структури, але в юрисдикції Московського Патріархату. Це – Білоруська Православна Церква і Українська Православна Церква.

В травні 1990 р. упокоївся Святіший Патріарх Московський і Всієї Русі Пимен (Ізвєков). На початку червня було скликано архієрейський собор, а потім Помісний собор РПЦ для того, щоб обрати нового Предстоятеля. За всіма ознаками, Митрополит Київський і Галицький, Патріарший екзарх Всієї України, Священноархімандрит Києво-Печерської Лаври, найстаріший на той момент найстарішої Київської кафедри Московського Патріархату Високопреосвященніший Філарет (Денисенко) вже давно виконував обов’язки замість постійно хворого Патріарха на різноманітних заходах.

За радянською схемою той, хто є очільником комісії з поховання Патріарха, як правило, потім висувається на заміщення місця нині спочилого Святішого Патріарха Московського. Тобто, все вказувало на те, що саме він має очолити Московський Патріархат в червні 1990 р.

Але вперше було порушено писані і неписані правила і саму процедуру, і Святішим Патріархом Московським став Алексій ІІ.

Аудіоверсія та подкаст.

Лекція 15. Українська Церква в 1992 році

З початку 1992 р. Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Філарет (Денисенко) очікував офіційної відповіді на свою доповідь від 1 листопада 1991 р., де було викладено всі засади офіційного проголошення автокефалії, які навіть не передбачали заперечень. Тому що, хто буде заперечувати на покликання постанови вселенських соборів, на апостольські правила?

Очікувалося, що в березні, коли було заплановано Архієрейський собор РПЦ у Москві, буде дано офіційну відповідь на соборне звернення всього єпископату всієї церковної повноти на чолі з її очільником Митрополитом Філаретом на цей запит.

Те, що сталося на Архієрейському соборі 31 березня – 5 квітня 1992 р. є брутальним порушенням логіки і здорового глузду.

На цьому соборі, заміть того, щоб аналізувати прохання всесоборної повноти церковної присутності в Україні, дане питання було перетворене в особисту справу Митрополита Філарета. Тобто, сталася жахлива підміна понять: обговорювалося не те, заради чого приїхала українська делегація. Справа перетворилася в скандальне обговорення особової справи Митрополита Філарета.

Навіть, якщо б були підстави для суду над ним за його моральні вчинки чи прогріхі, то тоді це треба було заявити заздалегідь у порядку денному і розглядати відповідно до процедури церковного суду. Всього цього не було.

І тільки щасливій випадковості, на прохання Митрополита Філарета, що він повернеться до Києва, збере архієрейський собор, де його мають переобрати, — він зміг неушкодженим добратися в Україну.

25-27 травня 1992 р. у Харкові  було скликано Архієрейський собор, де було сформульовано сім звинувачень проти Митрополита Філарета, їх потім скоротили до шести. Там не йшлося про питання автокефалії, а знову ж таки про особисту справу. Було ухвалено запросити з РФ Митрополита Ростовського і Новочеркаського Володимира (Сабодана).

В червні 1992 р. митрополит Володимир прибув до Києва і до свого упокоєння в липні 2014 р. проживав на території Києво-Печерської Лаври. Саме його було обрано Блаженнішим Митрополитом Київським і всієї України, очільником УПЦ, за якою чітко закріплюється з того часу назва УПЦ МП. Ця церква почала розбудовуватися за своїм сценарієм відповідно до юрисдикції Московського Патріархату.

Аудіоверсія та подкаст.

Лекція 16. Персоналії. Іван Огієнко

Сьогодні ми розглянемо дуже цікаву постать, яка в незалежній Україні вже отримала певний доробок, — це Іван Іванович Огієнко. З 1940 року, прийнявши чернецтво, він більше відомий в церковних колах як архієпископ, а потім і митрополит Іларіон (Огієнко).

У Києві, будучи світською особою, він досяг
рівня приват-доцента Київського університету св. Володимира з філології. Перебував
на посадах міністра освіти, міністра ісповідань українських урядів 1917 – 1922
років. Був ректором Кам’янець-Подільського українського університету,
засновником і видавцем низки церковних і культурологічних часописів за
кордоном, зробив потужну викладацьку кар’єру на богословському факультеті
Варшавського університету.

Друга половина його життя була присвячена
церковній діяльності, де він виступив як один з потужних українізаторів цілої
галузі Православної Церкви, зокрема в Польщі та Канаді.

Ще одним величезним доробком є переклад Святого
Письма українською мовою.

Аудіоверсія та подкаст.

Лекція 17. Персоналії. Митрополит Діонісій (Валединський)

В миру його звали Костянтин Миколайович. Сам він був росіянином за походженням, але тим більше виглядає досить несподівано не просто зацікавлення, а сама участь (з певними обмеженнями) в українізації православного життя в міжвоєнній Польщі.

Народився майбутній митрополит 4 травня 1876 року в місті Муромі Володимирської губернії в родині священика — о. Миколая Валединського. Це була велика священицька родина, і його як сина священика віддали в навчання до Володимирської духовної семінарїі. Але на той момент він був уже напівсиротою.

Так трапилося, що та хвиля студентських бунтів і заколотів, яка прокотилася в Російській імперії наприкінці ХІХ ст. і захопила ще й університетське студентство, прихопила й духовні семінарії та академії. За участь у таких заколотах, за зберігання книг забороненого змісту, з огляду на репресивний характер законодавства Російської імперії, Костянтина Валединського було миттєво виключено разом з групою інших учасників цього заколоту.

Для його сім’ї, його матері, яка залишилася вдовою, це була справжня трагедія. Тому що сподівання, що син піде по стопах батька і продовжить священицьку кар’єру, були повністю перекреслені абсолютною забороною продовжувати надалі навчання і цю діяльність.

Аудіоверсія та подкаст.

Лекція 18. Патріарші екзархи в Україні ХХ ст.

Першим патріашим екзархом у липні 1921 року став митрополит Михаїл (Єрмаков). До цього час він був архієпископом Брест-Литовським і на час скликання Помісного Собору в Москві 1917 року був його делегатом. Там же він провів і 1918 рік, тому що не міг повернутися через Першу світову війну і розподіл кордонів вже Радянької держави на свою кафедру.

І в 1921 році , коли перед Святішим Патріархом Московським і всієї Росії Тихоном (Бєлавіним) постала проблема, що Україна може територіально відокремитися, як Польща, утворивши незалежну державу, очевидно, було прийнято якесь рішення, яке, на жаль, не відобрежано у збірнику документів “Акти Святішого Патріарха Тихона”, які на початку 90-х було опубліковано в Москві, але є чомусь тільки заголовки цих документів.

Отже, влітку 1921 року в Московського Патріархату виникла потреба утримати в своєму канонічному полі територію України і Польщі, і через це практично одночасно було призначено митрополита Варшавського і всієї Польщі екзархом Московського Патріарха Юрія (Ярушевського), а в Україну було призначено патріаршого екзарха України Михаїла (Єрмакова) з підвищенням його в сан митрополита.

Аудіоверсія та подкаст.

Лекція 19. Ієрархія УАПЦ 20-х років

Сама ситуація з єпископатом УАПЦ надзвичайно цікава навіть з точки зору історичнго розгортання, як відбувалися події. Якщо говорити про 1917-1921 роки — до інституалізації УАПЦ на І Всеукраїнському православному церковному соборі УАПЦ, який відбувся у великому кафедральному Софійському соборі від Покрови, 14 жовтня 1921 року, до 30 жовтня .

Ситуація в період визвольних змагань, коли відбулося кілька змін політичного уряду України з 1917 року, була наступна.

В 1917 році на чолі Першої тимчасової всеукраїнської православної церковної ради стояв архієпископ (колишній Володимирський і Суздальський) Олексій (Дородніцин). Але це було його навантаження “на громадських засадах”. Тим більше, що після втечі з Росії зі своєї власної Володимирської єпархії він як архієпископ офіційно знаходився на спокої. Це не було його офіційне призначення церковним керівництвом. Він просто переїхав до Києва і проживав в одній з келій Києво-Печерської лаври. І саме в цьому статусі він підтримав Український автокефальний рух, навіть запропонувавши до видання перший молитовник українською мовою у власному перекладі.

Він суттєво підтримав український рух, але поступово владика Олексій (Дородніцин) не виявився сильним борцем за автокефалію, почав, очевидно, сумніватися, і це закінчилося тим, що він не пережив військове лихоліття і упокоївся в Новоросійську в одному з чоловічих монастирів, де він був похований, в січні 1920 року.

Наступні єпископи, які певний час підтримували ідею створення Укрїанської незалежної національної церкви, — це, окрім Олексія (Дородніцина), архієпископ, згодом митрополит, Антонін (Грановський), який весь цей період проживав у Москві, листувався з представниками Всеукраїнської православної церковної ради, навіть листівно погоджувався як канонічно висвячений єпископ очолит цей український рух. Але з того нічого не вийшло, тому що Антонін (Грановський) так і не приїхав до Києва.

Іще одним кандидатом став єпископ, який через похилий вік приїхав доживати до сестер (в село Плішивець Гадяцького повіту Полтавської губернії), був колишній архієпископ Тульський Парфеній (Левицький)…

Аудіоверсія та подкаст.

Лекція 20. Три Патріархи УПЦ КП

 Якщо говорити про те, що 15 грудня 2018 р. відбувся Об’єднавчий собор, який став не тільки початком утворення Православної Церкви України, як об’єднаної і визнаної Вселенським Патріархатом Православної Церкви України. Але треба говорити і про те, що до цієї церкви повністю влилися такі структури, як УПЦ КП, а також УАПЦ, яку на цей момент очолював Блаженніший Митрополит Макарій (Малетич).

Самим цікавим питанням в даному випадку є те, що Київський патріархат, як структура офіційно припинив своє існування саме внаслідок цієї події, коли на Соборі було сформовано цю церковну структуру.

То, хто ж були до цього всі три патріархи, які нам відомі як очільники УПЦ КП.

5-6 червня 1990 р. в Будинку кіно відбувся перший собор церкви, яка проголосила себе з назвою УАПЦ вже втретє за ХХ ст. в Україні. Очільником церкви обрано Митрополита УАПЦ в Західній Європі, очільника УГПЦ в США і Латинській Америці, Австралії і Новій Зеландії Митрополита Мстислава (Скрипника). Місцеблюстителем Київського Патріаршого престолу став Митрополит Галицький Іоанн (Боднарчук), який виконував свої обов’язки до листопада 1990 р.

У 1995 р. — другим патріархом стає Святійший Патріарх Київський Володимир (Романюк).

Жовтень 1995 р. — у Володимирському соборі було обрано Патріарха Київського, яким став колишній Митрополит Київський і Галицький Філарет.

Доля всіх трьох патріархів виявилася разюче відмінною і потребує, очевидно, додаткового осмислення. Так, всі вони були українцями, всі мали дуже непросту біографію і багато складнощів у подоланні тих проблем Української Церкви, які випали що в українській діаспорі, що в самому середовищі Радянської України і після її незалежності.

Аудіоверсія та подкаст.

Лекція 21. Персоналії. Митрополит Василь (Липківський)

Є потреба нагадати основні віхи біографії Василя Липківського, для того щоб розібратися, що сталося 1921 року. Це події Першого всеукраїнського православного церковного собору УАПЦ. А 100-ліття цієї події ми відзначимо вже незабаром, у 2021 році.

Як показала сучасна практика, 100-ліття української революції і всіх, пов’язаних з нею подій, нам, радше, нагадують про те, наскільки ми не вивчили історичні уроки. Тому варто повернутися до постаті отця-митрополита.

Народився він 19 березня 1864 року і, за свідченням його автобіографії, була дуже цікава легенда про те, що його рід походив, можливо, з Галичини. Було сімейне передання, що в ранньому дитинстві два засновники цього роду попливли на човні, відірвалися від обійстя і припливли в іншу місцевість…

Народився він в селі Попудня на Вінниччині, мав досить велику родину. Коли він закінчив уманську бурсу — тогочасне духовне училище, — то вступив до Київської духовної семінарії, яку закінчив досить непогано. Маючи непогані оцінки, вступив до Духовної академії. Закінчив він її у 1889 році, захистивши кандидатську дисертацію на тему: «Боротьба братів Маккавеїв проти сирійських царів», що стосується біблійної історії.

Після одруження, а одружений він був з Параскевою Олександрівною Пясецькою, яка мала спорідненість з досить відомим, потужним родом Абаза, він був висвячений в сан священника і, попрацювавши на різних посадах, він, врешті-решт, дуже швидко стає настоятелем кафедрального собору в містечку Липовець.

Наприкінці ХІХ ст. він багато часу присвятив написанню статей до «Київських єпархіальних відомостей», які згодом були переопубліковані «Подільськими єпархіальними відомостями». І в 1901 році навіть опублікував одну статтю в «Киевской старине». Він виконував обов’язки настоятеля і всі, пов’язані зі служінням священника на селі обов’язки. Він виявився священником, що дуже плідно працюює, який не втомлювався дивитися  історичні матеріали консисторії про історію краю. Звичайно, на той момент він писав російською мовою, канцеляритом…

Аудіоверсія та подкаст.

Лекція 22. Персоналії. Володимир Чехівський

Володимир Мусійович Чехівський народився в 1876 році в селі Горохуватка Київської єпархії. Його батько був одним із благочинних з осередком в селі Горохуватка. Це цілий повітовий центр, яким він опікувався саме як православний протоієрей.

В родині було досить багато дітей, але тільки двоє з них отримали духовну освіту. Найкращих і найвищих показників досяг саме син Володимир. Трохи простішим був його брат Микола, який став священником УАПЦ, а до того воював у петлюрівській армії і потім якийсь період, коли петлюрівські війська були в Києві (це кінець 1918 — початок 1919 рр.), отець Миколай Чехівський був комендантом Києва.

Він не подужав освіти вище семінарії, а Володимир Чехівський закінчив не тільки семінарію, а й Київську духовну академію із золотою медаллю — за свою дипломну роботу, яку було присвячено дослідженню архівів Київської духовної консисторії щодо діяльності Київського митрополита Гавриїла (Бенулеску-Бодоні) — (1799-1803 рр.). Це останній період, коли закінчилися етнічні українці на київському митрополичому престолі, а він був першим чужинцем, який очолив Київську митрополію від Російської православної церкви, будучи румуном за походженням. Але діяв Бенулеску-Бодоні як типовий представник Російської православної церкви, як церковний адміністратор.

Студент КДА Володимир Чехівський успішно захистив цю дипломну роботу, навівши навіть у цій роботі кільканадцять документів з Київської духовної консисторії зі свідченнями про діяльність цього митрополита. У 1905 році за свою роботу він отримав золоту медаль від вченої ради Київської духовної академії. Після публікації журнального варіанту цієї дипломної роботи вона рішенням кафедри Київської духовної академії була видана окремою монографією за рахунок академії — настільки вдалою виявилася ця робота молодого історика-богослова.

Аудіоверсія та подкаст.

Лекція 23. Персоналії. Митрополит Полікарп (Сікорський)

Є необхідність розглянути ще одну дуже цікаву і своєрідну постать, яка наклала своєю діяльністю досить відчутний відбиток на розвиток православ’я в Україні в 20-50-х роках, рахуючи навіть його переїзд і еміграцію з України після 1943-44 років спочатку в Польщу, а потім у Мюнхен. І закінчив він своє життя у Франції. Йдеться про митрополита Української автокефальної православної церкви Полікарпа (Сікорського) як тимчасового адміністратора на визволених землях України в період німецької окупації.

Владика Полікарп, в миру — Петро Дмитрович Сікорський, народився 20 червня 1875 року в селі Зеленьки Канівського повіту. Закінчив він, так само, як і Липківський, уманську бурсу, навчався в Київській духовній семінарії, яку закінчив у 1898 році.

Повертається до Києва, де служив дяком Воскресенської церкви на Печерську. Прослухав курс юридичних наук у 1906-1910 роках в Київському університеті в ім’я св. Володимира.

До 1917 року стає канцелярським службовцем Київської духовної консисторії, де був столоначальником.

З 1917 року П.Сікорський був начальником господарського відділу у міністерстві ісповідань і віце-директором департаменту загальних справ уже на еміграції Директорії УНР в м. Тарнові.

27 липня 1922 року, залишившись на території ІІ Речі Посполитої, він, очевидно, обрав для себе чернечу стежку. Над ним було здійснено постриг з ім’ям Полікарп. Чин постригу і висвяти здійснив Олексій Громадський, з яким його доля зведе вже під час окупації як двох очільників — Української автокефальної православної церкви (Полікарпа (Сікорського)) і Української автономної церкви (Олексія Громадського) — в Райхскомісаріаті Україна. Але саме Олексій Громадський постриг в ченці Петра Дмитровича Сікорського з ім’ям Полікарп.

З 30 липня 1922 року він ієромонах, ігумен-намісник Дерманського монастиря. Потім — намісник Віленського Свято-Духівськго монастиря на території ІІ Речі Посполитої.

Аудіоверсія та подкаст.

Лекція 24. Персоналії Мстислав (Скрипник)

Степан Іванович Скрипник, це його ім’я в миру, народився 1898 року в Полтаві, коли поєдналися два видатних українські роди — Скрипників і Петлюр. Тому що Маріанна Петлюра, мати Степана Скрипника, була рідною сестрою Симона Васильовича Петлюри. Рід Скрипників також нараховував багато церковних діячів — усі попередні століття, ще від давніх ХVІІ-ХVІІІ ст., священницькі та чернечі представники тогочасної Київської митрополії.

Народився він 10 квітня 1898 року. Після закінчення полтавської гімназії Степан був призваний до війська і навчався в козачій офіцерській школі в Оренбурзі.

Під час Першої світової війни брав участь у формуванні куреня в ім’я Костя Гордієнка, який був направлений для оборони Львова від наступу польської армії. Він був поранений, потрапив до чеського військового шпиталю, перебував у таборі для інтернованих, навчався заочно у школі політичних наук.

Коли Симон Петлюра опинився на західноукраїнських землях, а потім у Польщі, він виконував певний час обов’язки його ад’ютанта.

До 30-х років на території ІІ Речі Посполитої він уже стає послом від Волинської гміни до Варшавського сейму, де був окремий політичний блок, де вони представляли інтереси українців.

Після смерті дружини Іванни, яка сталася у Львові 1939 року, він опинився в окупованій німцями Холмщині, де його було обрано заступником голови Холмської єпархіальної ради, на чолі якої стояв тоді архієпископ Іларіон (Огієнко).

У травні 1942 року сталася непересічна подія в житті Степана Івановича Скрипника з його багатющим політичним і військовим минулим: він приймає чернецтво. І був висвячений в Андріївській церкві на єпископа Переяславського за участю владик Ніканора, Ігоря і Михаїла (Хорошого)…

Аудіоверсія та подкаст.

Лекція 25. Постаті. Філарет Денисенко

Сьогодні ми поговоримо про те, яким чином і ким саме керувався Київський екзархат Московського Патріархату, починаючи з 1960-х років. Ми згадаємо про митрополита Київського і Галицького, священноархімандрита Києво-Печерської лаври Філарета (Денисенка). Це надзвичайно цікава і актуальна постать для розгляду теми, хто ж справив величезний вплив на церковне життя в Україні в ХХ — початку ХХІ ст.

Святіший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, в миру — Михайло Антонович Денисенко, народився 23 січня 1929 року в селі Благодатному Амвросіївського району Донецької області в родині робітника. Його батько загинув у Другій світовій війні (в російському варіанті — Велика вітчизняна війна). Пройшовши невелику відстань від села, де його було мобілізовано радянською армією, він загинув. До речі, весь радянський період, вже ставши митрополитом Київським, владика Філарет їздив щороку 9 травня до пам’ятника, де була братська могила, в якій знаходився його батько, і служив заупокійну службу.

У 1946 році, після закінчення школи, він вступив до третього класу Одеської духовної семінарії, з огляду на те, що добре вчився. І того самого року вступив до Московської духовної академії. Вже на другому курсі, в 1950 році, 1 січня, він прийняв чернечий постриг з ім’ям Філарет. І 15 січня 1950 року Святішим Патріархом Московським і всієї Русі Олексієм І (Сіманським) був висвячений у сан ієродиякона. А 18 червня 1951 року — в сан ієромонаха.

Коли він дуже швидко, у 1952-му, закінчує Московську духовну академію в Троїце-Сергієвій лаврі з вченим ступенем кандидата богословських наук, то його призначають викладачем Святого Письма — він викладав Новий Завіт спочатку в семінарії. Одночасно він виконував обов’язки благочинного Троїце-Сергієвої лаври.

З 1953 року — викладач у Московській духовній академії. В 1953-1954 навчальному році вчена рада Московської духовної академії надала ієромонаху Філарету звання доцента. В 1953 році він призначений на посаду старшого помічника інспектора Московської духовної академії і семінарії. У 1955 році його переводять на інспекторську посаду Саратовської духовної семінарії з возведенням у сан ігумена.

В 1957 році він переведений на посаду інспектора Київської духовної семінарії, а 12 липня 1958 року возведений у сан архімандрита і призначений ректором Київської духовної семінарії. Але справа в тому, що вже почалася доба Хрущовських гонінь, і в 1960 році архімандрит Філарет призначений керуючим справами Українського екзархату, настоятелем Свято-Володимирського кафедрального собору  в Києві.

З червня 1961 до січня 1962 року він був настоятелем подвір’я Російської православної церкви при Александрійському патріархаті в місті Александрія, в Північній Африці.

12 січня 1962 року ухвалою Священного синоду архімандрит Філарет був обраний єпископом Лузьким, вікарієм Ленінградської єпархії з дорученням керувати Ризькою єпархією РПЦ. І хіротонія на єпископа відбулася 4 лютого 1962 року в Ленінграді. В хіротонії архімандрита Філарета на єпископа брали участь: митрополит Пімен (Ізвєков), майбутній Московський Патріарх, архієпископ Нікодим (Ротов) та Кіпріан (Зьорнов), єпископи Михаїл (Воскресенський), Михаїл (Чуб), Нікодим (Руснак), майбутній митрополит Харківський УПЦ МП, та інші архієреї. Тобто там було дуже багато знакових постатей…

Аудіоверсія та подкаст.

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *