Політика невизнання (policy of non-recognition) – базується на принципі міжнародного права ex injuria jus non oritur (лат.) – «Право не виникає з неправомірних дій», що суперечать міжнародному праву, такі дії не можуть стати джерелом законних прав.
Історично в міжнародному праві політика невизнання, бере свій початок ще до Першої світової війни, поступово перетворився на зобов’язання невизнання у тридцятих роках територіальних змін, які викликані державами із застосуванням сили. Фактично в 20 сторіччі таку політику починають відліковувати від американської «доктрини Стімсона», тодішнього генерального секретаря США, Генрі Стімсона. Доктрина Стімсона стала узгодженою спробою ряду держав сформувати прецедент спільної позиції щодо невизнання територіальних завоювань здійснених через насильницький шлях, війну, для неперетворення “насильства в законність”).
У 1940 р. США засудили радянську окупацію Естонії, Латвії та Литви та відмовились визнати анексію трьох країн Балтії. Ця політика невизнання була оголошена виконуючим обов’язки державного секретаря Самнера Веллса в заяві 23 липня 1940 року і залишалася офіційною позицією США до 1990/1 року, коли країни Балтії окремо проголосили свою незалежність від Радянського Союзу.