Справедли́ва війна́ (лат. bellum iustum, англ. just war) — морально допустима війна, яка відповідає певним критеріям. Теорія справедливої війни сформувалася в рамках середньовічної католицької теології до XIII століття в працях Блаженного Августина і Томи Аквінського, а також у протестантського мислителя Гуго Гроція, хоча її основи були закладені ще у Аристотеля і Цицерона.
Августин Блаженний наполягав на обов’язку кожної людини і держави, дотримуючись заповідей любові, захищати невинних від лиходія, навіть, якщо буде потреба, збройними засобами. Відповідно до Августина, необхідність війни випливає з гріховності людини; і люди, прагнучи з Божою допомогою до порятунку від воєн, повинні з усією справедливістю протидіяти агресору (Про град Божий 4:15).
Тома Аквінський вказував на право пропорційного використання збройної сили як для захисту третіх осіб, так і для самозахисту (Summa theologiae , II-II, Q.64, A.7). Зокрема, він стверджував, що «справедливу війну» (bella iusta) може оголошувати законний правитель заради загального блага лише у разі, якщо переслідується справедливий намір, а оголошення війни має справедливу причину. Найчастіше до справедливих воєн можна віднести оборонні війни чи війни, що ведуться в ім’я відплати.
Сучасна Католицька церква у Компендіумі Соціальної Доктрини Церкви (пп.500–501), оприлюдненого Папською Радою «Справедливість і Мир» у 2004 році продовжила традицію визначення умов «справедливої війни», засуджуючи одночасно агресивну війну. Зокрема, вказано, що «використання сили законне, якщо відповідає певним жорстким умовам: шкода, завдана агресором нації чи спільноті націй, була тривалою, важкою і безперечною; усі інші засоби, аби покласти цьому край, виявилися неможливими або безуспішними; були обґрунтовані можливості успіху; використання зброї не спричинило лиха і безладдя, важчих, ніж лихо, яке слід усунути. Під час оцінювання цих умов слід враховувати потужність сучасних засобів руйнування».
Російська православна церква розглядає війну у подібному ключі. Зокрема, в Основах соціальної концепції РПЦ вказано, що: «Війна є зло. Причина його, як і зла в людині загалом – гріховне зловживання богоданою свободою, (бо з серця виходять злі помисли: вбивства, перелюбства, перелюбства, крадіжки, лжесвідчення, богохульство, Мф. 15. 19)». Визнаючи війну злом, Церква все ж таки не забороняє своїм чадам брати участь у бойових діях, якщо йдеться про захист ближніх і відновлення зневаженої справедливості. Тоді війна вважається хоч і небажаним, але вимушеним засобом. Православ’я в усі часи ставилося з глибокою повагою до воїнів, які ціною власного життя зберігали життя та безпеку ближніх. Багатьох воїнів Свята Церква зарахувала до лику святих, враховуючи їхні християнські чесноти і спрямовані до них слова Христа: «Немає більше тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ів. 15. 13). Крім того, в документі розглядаються критерії справедливої війни, розроблені в західному християнстві, придатні для російського православ’я, тому теорія справедливої війни в західній теології також застосовна щодо Російської православної церкви.
Натомість Константинопольський патріархат в опублікованому у 2020 році документі «За життя світу / На шляху до соціального етосу Православної Церкви» стверджує (§46), що «Православна Церква ніколи не розробляла жодної «теорії справедливої війни», що прагнула б заздалегідь, на основі певних абстрактних принципів, виправдати й морально схвалити застосування державою насильства в разі дотримання низки загальних критеріїв. Справді, вона ніколи не вважала війну «священною» чи «справедливою»».
Підсумовуючи, означимо умови «справедливої війни»:
- «Законна декларація»: війна повинна бути оголошена.
- Носити оборонний (а не агресивний) характер, захищати національний суверенітет і територіальну цілісність. Однак означені справедливі війни за межами своєї країни:
- Метою її має бути мир (а не знищення).
- Переможець мусить проявляти великодушність до переможених (без ненависті).
- Війна повинна бути останнім засобом.
- Іноді до правил справедливої війни відносять: незалучення цивільних осіб (на цьому особливо наполягає Резолюції ООН № 2444 від 19 грудня 1968), відмова від повалення уряду або розорення ворожої країни.
Головний етичний парадокс справедливої війни – санкція на вбивство заради припинення вбивства. На цих підставах деякі християнські богослови вважають, що ядерна війна не може бути справедливою. А з середини XХ ст. богословами активно розвивається концепт «справедливого миру».