Актуальність Церкви, або Куди маємо рухатися?

Протоієрей Богдан Огульчанський, вчений секретар Відкритого православного університету Святої Софії-Премудрості

І. Постановка проблеми.

Будь-який автор (у даному випадку — ваш покірний слуга), випускаючи текст у публічний простір, має надію бути почутим. Але мотивації в авторів бувають різними. Одні автори пишуть про нагальні проблеми і питання, на які вони, як їм здається, мають відповіді (або бачать шляхи розв’язку проблеми), і хочуть, щоби ці відповіді почули ті, хто може ці проблеми вирішити. А інші автори пишуть, тому що вони мають питання, але відповіді на них не мають — принаймні на початку процесу написання. Ваш автор належить саме до таких. Утім, є відомий афоризм: правильно поставлене питання — уже половина відповіді.

Тому заголовок статті доцільно прочитати як запитання: Церква — актуальна?

Конкретизую, що маю на увазі. Як вселюдська спільнота-ойкумена загалом, так і конкретне суспільство (для нас – це наше, українське) у XXI ст. міняється стрімко і непрогнозовано. Модні письменники-фантасти, які писали 30 чи 40 років тому про майбутнє, не надто багато передбачили з того, що маємо зараз — хоча би тому, що вони екстраполювали наперед наявні на той час тенденції, але не могли уявити феномени, тоді відсутні. Найбільші очевидні феномени, утім (на мою думку) – це суперпрозорість і інтерактивність сучасного глобального суспільства, різке збільшення турбулентності (коли маленькі на початку збурення можуть швидко обернутися  глобальними зсувами) та багатофакторність (суттєве збільшення кількості факторів, які спричиняють глобальні впливи; один із прикладів такого впливу – це кілька слів допису у Твітері президента США, які можуть учинити воістину вселенське сум’яття).

Що ж тоді є Церква у такому глобальному суспільстві? Очевидно, що зараз жодна із локальних християнських церков не має потуги критичного впливу на суспільно важливі рішення своєї локальної спільноти (можна лише відзначити такі невеликі винятки, як Грузинська Православна і, можливо, Польська Католицька церкви в европейському регіоні, а в інших країнах і регіонах, на кшталт Філіппін чи ґватемали – оцінювати не беруся). Це ж саме стосується впливу у світовому масштабі Римського Престолу, і тим більше такої розмитої конфедерації  як Вселенське Православ’я.

Що стосується України – тут можна впевнено стверджувати, що позиції православних церков України щодо суспільно значимих питань не привертають увагу, тому що мають соціологічно непомітний вплив (або навпаки – діяльність Церкви має настільки малий суспільний ефект, що церкви і не претендують на цінність, важливість для суспільства власної позиції).

Якщо це прийняти як тривіяльну даність, виникає просте питання: а як Церква бачить своє місце в суспільстві України у процесі його змін? Що вона може і має робити для суспільства?

Реалістичний варіянт відповіді знаходиться між двома крайнощами. Перша – Церква добровільно самообгортається пеленами, що захищають від реального життя і музифікується (тобто – закріплює всі наявні ознаки музею старожитностей).  Друга – Церква стає в один ряд із багатьма громадськими чи громадсько-політичними структурами (і явно не найвпливовішою серед них), які зважають на нагальне і не концентруються на вічному та універсальному. В першому випадку вона має певні ґарантії щодо майбутнього, тому що в суспільстві завжди знайдеться декілька процентів людей (а на великі свята – і декілька десятків процентів), які з охотою прийдуть у місце, так несхоже на сучасний світ, поставлять свічку і послухають незрозумілі, але утішливі піснеспіви. У другому випадку – вона, можливо, певний час буде спроможна годувати трохи бездомних або, наприклад, висаджувати зелені насадження, але її члени втратять сакральну цінність теургії і молитви загалом – як це уже трапилось з багатьма християнськими спільнотами розвинутого світу.

Підбираючи інші терміни, можна сказати, що церковній спільноті зараз потрібне складне мистецтво реалізації непоєднуваних антиномій: новаторства і традиційності, ієрархічності і поліцентричності, монолітності і мережевості, відсторонення від агресивного і маніпулятивного інформ- і піар- простору та  відкритості до нього. Натомість ієрархам старшого покоління (які наразі впливають на прийняття рішень) це складно, і вони хотіли би залишитися у традиційних рамках, де церковна діяльність на 80-90 % (це суб’єктивно) зводиться до обрядовості. Як зазначено вище, в такому разі дуже легко прийти до статусу шанованого, традиційного музею з рухомими і живими картинками. Багатьох із нас, церковних служителів, це влаштовує. Але ж Христос повелів нам, християнам, бути «світильниками для світу» і «сіллю землі».  Якось ніяково перед Ним…

Хтось із читачів може закинути – автор оминає дещо важливе: Церква передусім має бути патріотичною. Однозначно, патріотичною (але не передусім), а християнський патріотизм – це не ідеологія, а органічна складова світосприйняття, в якому найвищою цінністю є єдність у Христі, і ця єдність наднаціональна. При тому, зазначу, що для ХХІ століття очевидно – це світосприйняття  не базується на зануренні у фольклорний чи історичний наратив.

Отже, повернуся до поставленого питання: як Церква бачить своє місце в суспільстві України у процесі його змін? Далі – роздуми про це.

ІІ. Яке ставлення суспільства до себе хоче Церква? Які стосунки (як усередині спільноти, так із секулярним суспільством) вона пропонує?

Ось роздуми з приводу першого з цих питань.

Ясно, що людям, які сприймають себе як члени Церкви (а це далеко не всі з тих, які в соцопитуваннях називають себе, зокрема, православними, а в першу чергу ті, для кого їхня церковна діяльність є провідною, або найважливішою, тобто церковнослужителі і найбільш ревні парафіяни), хотілося би, щоби у суспільстві ставлення до ієрархії, духовенства, церковнослужителів було не критично-оціночним, а шанобливим. Так само, як у традиційній родині не оцінюють моральні якості батьків, так само служителям та церковному активу хотілося б, щоби сама церковна структура, її діяльність, її члени мали безумовний, безоцінний авторитет. Хоча в абсолюті це нездійсненно, усе ж із багатовікового досвіду дійшли деякі принципи, через які церковні діячі таке ставлення аргументують. Назвемо їх.

Перше. Адепти церковної традиційності наголошують на тому, що в Церкві є досвід духовного життя, життя «не від світу цього». Таке життя, за їх переконаннями, є поза сумнівом значно більш морально вартісним, ніж звичайне «мирське» життя, життя «у марноті». Де таке життя реалізується? У більшій повноті – у монастирі, а у рядових парафіях – певною мірою у сакральному просторі богослужіння і в ритуалізованих формах загалом. Для того, щоб звичайна людина (як рядовий вірянин, так і «мирська» людина загалом) мала пошану (чи навіть «священний трепет») до такого життя, воно має бути на деякій дистанції. Тому в монастирях (особливо у славнозвісних) культивують деяку важкодоступність авторитетів, «авторитет дистанції», щоб відвідувач оцінив, як складно дійти до ієрарха чи до шанованого сивобородого старця, і щиро радів короткій пораді або недбалому, на ходу, благословенню.

Другим принципом, що аргументує церковний авторитет, є така риса: безапеляційність тверджень і настанов, які дає простому відвідувачу священик-духівник чи навіть «воцерковлений» мирянин. За своїм способом поради-благословення-твердження, які дають в церковному середовищі, принципово недіялогічні.  Тобто, якщо «старший» (за саном чи за церковним досвідом) дає настанову, вона не може обговорюватися. Не можна запитати «а чому так?», і вступати в обговорення – це моветон.

Ці два приклади є характерним виявом традиційного патерналізму. Як автор (Б. Огульчанський) зазначав у більш ранніх своїх публікаціях, такий патерналізм – це наслідок принципово авторитарної, недемократичної багатовікової московської традиції. На жаль, він засвоєний і  українським православ’ям, у більшій мірі – в конфесії УПЦ (МП), але в українській Церкві він має місце також.

До чого це може привести і вже приводить? До відрубності, до певного сектантського і  ізоляціоністського настрою серед духовенства та церковного активу. Ті люди, і їх у суспільстві не так вже й мало (а серед тих, що вважають себе віруючими, ця пропорція більша, ніж у суспільстві загалом), які хотіли би відповідальність за прийняття життєвих рішень перекласти або на інституцію, до якої вони себе зараховують, або на її авторитетних представників, з охотою приймають таку ідентичність – відрубності від суспільства. Належність до особливої, непричетної до загалу спільноти, в якій є кому вирішувати за тебе, дає почуття захисту і впевненості в цьому незатишному світі. Але за це треба розплачуватися – зменшенням внутрішньої свободи і самостійності поглядів. А в життєвій перспективі – навіть невдачами і трагедіями.

Чи є цьому ефективна альтернатива, вихід за межі традиційного патерналізму? Чи варто стосунки в церковному середовищі вибудовувати інакше – ну, наприклад, чимось подібно до стосунків лікаря і пацієнта, психолога та його клієнта чи учасника клубу по інтересах до діяльності клубу. Індивідуум тоді приходитиме до церкви за конкретною локальною метою – взяти участь у таїнстві (якщо це важливо згідно з його віруваннями), отримати певний позитивний емоційний заряд – і все. 90 відсотків його життєвої сфери інтересів, його думок і емоцій не має стосунку до церкви і до релігії. Аналогічно і церковна спільнота чи настоятель парафії не вважатиме себе відповідальною за душу такого вірянина (вірянки). Ми відповіли на його (її) запит, а життя поза церковною огорожею – власна справа особи. Потенціялу для розбудови, поглиблення стосунків не передбачається.

На нашу думку, наявний успішний досвід стосунків членів церковної спільноти не зводиться до цих двох альтернатив. Протягом християнської історії в різних епохах і культурах можна знайти приклади живих, творчих стосунків, власне, тої реалізованої максими християнської любові, до якої закликає Євангеліє. Такі живі стосунки не вибудовуються формальними соціяльними технологіями чи традиційно обрядовими діями, для них необхідна наявність вільних, творчих і люблячих особистостей. Але про створення умов, у яких такі творчі особистості можуть себе реалізувати, ми поділимося роздумами далі.

Отже, повертаючись до питання: чи є у стосунках церковної інституції і суспільства, а також у стосунках між мирянами і кліриками альтернатива шаблонному патерналізму – пропонуємо відповідь: варто спробувати знайти альтернативу формальним, дистанційованим стосункам, але це вимагає ретельної праці над розбудовою таких стосунків.

Продовжимо роздуми над другим із поставлених запитань, яке є продовженням першого. Що ж може бути альтернативою формі «дистанційованого авторитету» та іншим формам патерналізму в церковних стосунках?

Іще раз переформулюю і уточню запитання: для кого живе церковна організація і для кого вона має розбудовуватися? Така постановка питання допоможе виділити два напрямки діяльності: 1) діяльність у церковній спільноті заради неї самої, заради своїх членів і 2) діяльність заради суспільства. У такій постановці ми і розглянемо ці два напрямки – як вони можуть бути актуальними і ефективними у ХХІ столітті?

ІІ.1) Розбудова церковною спільнотою самої себе.

Налагодження різних форм стосунків у церковних спільнотах – це необхідна умова повноти життя Церкви в усі часи.

Ті, хто прийшов у Церкву в 90-х, після закінчення радянської епохи, надихався свідченнями (живими або через публіцистику) неформальних стосунків серед тих, хто насправді був вірний Христу у часи державного атеїзму і гонінь, до восьмидесятих років ХХ ст. Це були і різноманітна фізична і моральна підтримка страждальців, і посилки за тисячі кілометрів, а для тих, хто уникнув репресій – душевні, неформальні бесіди  у вузькому колі, переписані від руки акафісти і часослови, спільне відвідування святих місць тощо.

У більш пізні часи. з кінця 80-х, можливості таких живих, неформальних стосунків значно збільшилися. За 30 років моєї власної причетності до церковного життя мав добру нагоду наживо доторкнутися чи доєднатися до багатьох із них. Більшість із цих форм не є чимось унікальним, вони є проявами нашої багатої вітчизняної культури християнського спілкування.

Тому їх перерахую коротко.

А) У процесі богослужіння – настоятель може заохочувати хор до виконання духовних кантів, народних або авторських, перед Причастям чи зразу після відпусту. Тексти піснеспівів можна роздруковувати і роздавати людям для співучасті.

До значних свят – можна готувати святковий сценарій виступів учасників хору, чи недільної школи (пісні, вірші, короткі інтермедії). 

Перед початком служби, або на проповіді після Євангелія – говорити про важливі прохання для спільної молитви (за когось із парафіян чи парафії загалом).

Б) брато(сестро)любне спілкування – попрохати членів церковного активу опікуватися старшими або хворими (кожному – прикріпити одного-двох підопічних);

влаштовувати дні Ангела для кількох парафіян (чиї дні у календарі близько) як свято усієї парафії;

для сільських парафій (чи невеликих міст, де люди живуть у приватному секторі) – влаштування толоки на садибах тих, хто потребує;

В) культурно-місійна програма:

відвідувати примітні монастирі або відомі своїми добрими справами парафії; запрошувати інші парафії до себе;

поєднувати паломництва з відвідуванням культурних, історичних пам’яток;

об’єднуватись з дружніми парафіями для проведення спільних свят, концертів, екологічних заходів, наприклад, очищення від сміття тощо. 

Перераховані тут заходи – це діяльність небайдужих християн «знизу». Звичайно, надихати і благословляти таку діяльність, а також надавати ресурси для регіональних проєктів, як стратегічного, так і тактичного значення мали би єпархії та відповідні єпархіяльні відділи, а також належні загальноцерковні структури. Це можливо, якщо у нас архиєреї вміщатимуть образи учителів і святителів, а не «князів церкви». Але це – окрема тема, і вона стосується необхідності реформування і постійного удосконалення церковного менеджменту – подібно до того, як постійна зміна (удосконалення) методів та підходів відбувається у сучасних компаніях.

ІІ.2) Діяльність заради суспільства.

Зазначу, що загалом українське православ’я до активної взаємодії – підтримки –співпраці з українським суспільством наразі мало готове.

Чому саме? Для тих, хто причетний до нашого церковного життя, це цілком очевидно. Для тих, хто від цього життя на певній дистанції, поясню коротко: зараз замало сил, кваліфікації та мотивації. 

Тим не менше, можна позначити ті форми і способи, в яких такий вплив-взаємодія може здійснюватися.

По-перше, найпростіше, але і найбільш відповідальне – це медійний фактор. Церква може давати суспільству месиджі – моральні оцінки з тих проблем українського життя, які визначають цінності і напрямки зусиль суспільства. Для цього теж потрібна певна майстерність діялогу – не можна потурати масовим споживацьким уподобанням, але й не конструктивно весь час демонструвати протилежність до  запитів суспільства. Зазначимо, в Українській Церкві досвід подання зважених і конструктивних месиджів для суспільства загалом напрацьовано. Інша справа, що уміння пропонувати месиджі без здатності здійснення реальних проєктів – не має перспективи.

Отже, слова самі по собі, навіть правильні і дохідливі – цього замало. А який позитивний досвід, власні напрацювання Церква може донести до суспільства, запропонувати: ось ви, люди, можете щось робити таким чином, досягти певних якостей, реалізувати ось такі принципи, і це – конструктивні зразки для засвоєння суспільством? Певну частину відповіді можна побачити у наступних двох напрямках.

По-друге – це донесення багатющого досвіду Церкви, який допомагає у праці над собою. Важливість донесення цього досвіду до тих, хто має потребу у таких зусиллях. І пост-модерн ХХІ століття не змінює природи людини. Пристрасті і чесноти – ті ж самі, Церква може і має свідчити, що творчий шлях до повноти життя – через преображення гріховної природи до свободи у Христі.

По-третє – це донесення Церквою свого позитивного досвіду існування і якісного зростання християнських спільнот. Людина – істота соціяльна. У сучасному, швидкоплинному світі виникають різні форми комунікацій і людських спільнот, часто віртуальних. Церква – це спільнота спільнот. Базові принципи життя церковних спільнот засновані на євангельських заповідях. Але у християнській історії розбудова спільнот була як успішною, так і невдалою. Тим не менше, цей досвід слід доносити до суспільства.

Нижче ми деталізуємо, що Церква може (або не може) сказати по другому і по третьому пункту.

Що церковне життя додає особистості?

В’їдливі критики мають підстави стверджувати, що серед християн, що практикують, поширені такі самі людські пристрасті і вади, як і у пересічного мешканця України. А «князі церкви», чиї маєтки і автівки уже стократно показували на екрані, навіть ще гірші за моральними якостями. Чи це насправді так?

Висловлю позицію, виходячи із власного досвіду спілкування, як священика, з вірянами у сані (з колегами), так і мирянами. 

Можливо, у деякої частини мирян відчуття власної причетності до правильної, єдино спасенної спільноти і присутнє. Що може давати привід для певної зверхності. Хоча частка таких вірян невелика. З іншого боку, традиція регулярної сповіді (яка, взагалі кажучи, не властива всьому православ’ю, але присутня у нас і дає певну користь при розсудливому використанні) спонукає до навички працювати над собою.  Тому можу засвідчити – християнське життя, навіть далеке від ідеалу, надає людині певні конструктивні для особистості якості. Це передусім – стійкість у випробуваннях, навичка прощати і не тримати образи, не зацикленість на матеріяльній сфері, увага до ближніх.

Що стосується священства – якщо торкатися слабкостей, то, мабуть, воно більше піддається спокусі сріблолюбства. З іншого боку, священицька діяльність  спонукає до ініціятивності, комунікабельності, уважності до людей, здатності їх гуртувати. Тому і духовенство як певна верства чи корпорація – спроможні до позитивної реалізації як у церковній громаді, так і з іншими людьми. Серед них є немало достойних осіб, які своїми якостями привертають до Христа тисячі і тисячі людей.

Усі перераховані позитивні якості – це те, що християнське життя додає особистості вірянина, переважно як компоненти характеру людини, як складові її моральної сфери. Тут багатовікове надбання християнства – це реальні, конструктивні напрацювання.

Що проєкти від церковної спільноти можуть додавати суспільству?

Відповідь на питання: чи здатні члени церковної спільноти реалізувати в  соціумі, в суспільній діяльності певні проєкти, які змінять стан суспільства на краще – наразі не є такою позитивною, як відповідь на попереднє питання.

Можливості соціяльної діяльности церковної структури як інституції чи локальні зусилля окремих церковних громад гальмуються багатьма факторами. Перерахую їх, виходячи із спостережень за церковним життям та власної участі в ньому.

Перший фактор – інерція «обрядово-ритуальної контори». Більшість із нас, людей – інертні. Обрядово-ритуальною конторою церкву не без успіху намагалася зробити радянська влада. А ще й імперська влада перед цим приклала руку. Досить ефективно. Тому доки такий статус релігійної організації влаштовує і «захожан», і значну частину парафіян, і єпископат – церковний актив і духовенство не будуть іти проти течії. За винятком, звісно, окремих ідеалістів, яких завжди і скрізь меншість.

Другий – наша неумілість в налагодженні комунікації із сучасним суспільством. На моє переконання, найбільший скарб Церкви, який вона має – жива любов Христова. Її бракує кожній людині, яка ще не зустріла Ісуса, її бракує суспільству. Якщо ми навчимося мовити тою мовою (або тими мовами), які сприймають наші сучасники, люди молодшого чи середнього віку, ми спроможемося, принаймні, дати  зрозуміти співбесідникам – в Церкві є щось особливе, чого немає поза нею. Спробуймо навчитися цим мовам. Це творче і нешаблонне завдання, яке не вирішується без віри, без духовного життя. Але для налагодження діялогу потрібне уміння знаходити точки, лінії, поверхні дотику з різними суспільними групами. А для цього необхідна потужна гуманітарна складова духовної освіти церковних служителів і активу, як базової, так і церковної системи «підвищення кваліфікації». Це – тема більш практичної предметної розмови.

Третій фактор – відсутність досвіду партнерства зі світськими, громадськими ініціятивами. Слід учитися бути партнерами, навіть партнерами молодшими.

Якщо ми зможемо оцінити наші реальні можливості і обрати напрямки прикладення конкретних зусиль, коректуючи вказані несприятливі фактори, результатом може бути низка не дуже великих, але конкретних практичних справ. Міркую, що суспільство з радістю і надією сприйматиме наші творчі ініціятиви. Люди (з мого досвіду), зустрічаючи підтримку церкви у важливих потребах, вельми надихаються і відчувають значення церковного благословення. А довіра, віра в Божу підтримку, яка подається через церковне благословення – це так важливо для нашого суспільства, для зміцнення його в довірі і солідарності.

ІІІ (на завершення). Які можливі перспективи православних юрисдикцій України, з позиції адекватної відповіді на актуальні виклики?

Тут подаємо короткий аналіз потенційних можливостей двох православних спільнот – різних юрисдикцій України, тобто ПЦУ і УПЦ(МП) (або, якщо завгодно – РПЦвУ).

Почну з УПЦ(МП). Зразу вийду за межі стереотипу «це чужа церква держави-агресора». При всьому моєму цілковитому несприйнятті політики церковного керівництва УПЦ-МП (починаючи з 2014 року), вважаю важливим наголосити: у цій спільноті зараз перебуває більша частина практикуючих православних України. Які (більшість з них) потенційно, вірю в це, спроможні у скорому майбутньому доєднатися до єдиної Української Православної Церкви (Православної Церкви України).

У цьому тексті хотілося би загалом уникнути церковно-політичної риторики. Але висвітлимо практичні проблеми цієї конфесії. Духовенству та вірянам необхідно виходити із образу міжконфесійної війни, «святої боротьби» за правду, непохитного стояння за фортечними мурами. Церкві МП, її представникам треба пояснювати людям, суспільству: як вони бачать своє місце в Україні. Фактично виходить так, що  як оплот цієї конфесії себе демонструють проросійські опозиційні політики на чолі з В. Новинським. Результати виборів та соцопитування свідчать, що прихильників проросійських ідей серед виборців України не так і мало, але це всього лиш 15 %. Чи розраховує УПЦ(МП) на діялог з рештою суспільства? Чи може вона декларувати поліконфесійному, плюралістичному суспільству, що вона разом із ним розбудовуватиме Україну? Чи вони розраховують лише на перемогу путінізму в Україні?

Оскільки я точно знаю, що в середовищі УПЦ(МП) є немало тверезо мислячих священиків і мирян з проукраїнською (здебільшого поміркованою) позицією, які з різних причин поки що в МП, бачу перспективу в «малій дипломатії», коли прості українські православні, які живуть поруч, ставатимуть ближчими один до одного і налагоджуватимуть мости. Поки що їхнє церковне начальство «бдить» і контролює. Тому тут варто першими йти назустріч, багато що залежить від християнської поведінки вірян і духовенства ПЦУ. Варто подумати над тим, у яких формах можна посилати позитивні месиджі і простягати руки для спільних християнських справ. Вважаю, зараз це вельми важливо.

Що стосується спільноти ПЦУ. Вище уже зазначено, що у неї наразі не вистачає ресурсів і кваліфікації для реформованої моделі церковного життя. Але не так складно почати пілотні проєкти, в яких духовенство і миряни набуватимуть досвіду розширення своїх компетенцій і способів співпраці та комунікації. Це – завдання для молодого керівництва ПЦУ, тих єпархіальних архиєреїв, які підтримують Предстоятеля і тих ініцятивних груп духовенства та мирян, які хочуть і можуть творчо працювати над реформами церковного життя.

Тому автор має оптимістичні сподівання щодо нашого церковного життя. Також можливо всі подані пропозиції представити конкретно, так, щоби вони стали предметом співпраці творчих робочих груп.

1 думки про “Актуальність Церкви, або Куди маємо рухатися?”

  1. Дякую, Отче Богдане, за мудро-практичні запитання і Ваші роздуми над пошуком адекватних відповідей на них! Я би до поставлених Вами запитань додав би ще одне: Враховуючи багатовікове (історично обумовлене) патерналістьске виховання декількох десятків поколінь нашого народу, існування проблеми комунікації та Євангелієвського впливу ієрархів і священників нашої Церкви з можновладцями і владоможцями як усфері публічної (державної) політики, так і матерільно-фінансових стосунках з приватним бізнесом, від яких часто-густо залежить повсякденне життя Церкви і парафій. На жаль в цих стосунках частіше присутня лише особиста зацікавленість сторін в них, ніж істинне бажання свідчити про Християнську Любов і Віру ? Можливо, я й помиляюсь у точності і коректності формулювання цієї проблеми..? Але вона, на мій погляд, все ж таки реально існує і потребує пошуку шляхів її розв’язання.

Залишити відповідь до Володимир Сущенко Скасувати відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *