Лекція о. Миколи Денисенка на презентації книги «Православна Церква в Україні: Століття розділень»

В останній день роботи ХІХ Міжнародної конференції «Успенські читання» відбулася презентація українського перекладу книги о. Миколи Денисенка «Православна Церква в Україні: Століття розділень» (видавництво «Дух і Літера»). Подаємо авторську лекцію під час презентації книги.

Фоторепортаж з презентації книги Миколи Денисенка «Православна Церква в Україні»
АУДІО
Боротьба за українську автокефалію протягом століття / Лекція о. Миколи Денисенко (США)

Диякон Микола Денисенко
Переклала Наталія Безбородова

Боротьба за Українську автокефалію: підрив та канонічність

Я щиро вдячний професору Костянтину Сігову за запрошення презентувати мою книгу. Також дякую Юрію Вестелю, Анастасії Вестель та Дарині Морозовій за переклад, а також за доброту і терпіння до мене протягом усього процесу і увагу до деталей, які поліпшили мою книгу загалом. Важливо спочатку сказати кілька слів про поточну ситуацію, і я зроблю це, коротко окреслюючи можливі наступні кроки, які може зробити Православна Церква в Україні, про що я писав у заключенні книги, яка вийшла англійською у 2016 році.

Оскільки історія України пов’язана із залежністю від інших, я вважаю, що найкращим наступним кроком для Церкви було б розв’язати свої власні проблеми без пошуку зовнішньої медіації чи інтервенції. У сучасній історії насправді відбувся лише один Всеукраїнський православний собор — у 1918, і більшість істориків і богословів не вважають Собор 1918 року авторитетним з кількох причин, мабуть, тому що прийняття канонічної автономності насправді так і не відбулося, навіть хоча й Московський собор 1918 року підтвердив українську автономію. Зовнішнє політичне втручання перешкодило зібранню автентичного Всеукраїнського собору у 1942 році, а також на початку 1990-х, що було двома найкращими можливостями для українців за останні сто років, аби самостійно, без зовнішнього арбітражу розв’язати свої проблеми.

Іншими можливостями для Церкви в Україні були звернення до зовнішнього управління за дозволом або спробою створити канонічну Церкву, яка б існувала поряд із МП в Україні. В останні роки особливо популярною була пропозиція “зробити усіх канонічними”, аби досягнути “канонічної плюральності”. Досягнення канонічної плюральності було підтвердженням двох протилежних реальностей: бувших “неканонічних церков”, а саме УАПЦ і КП, які ніколи не збиралися приєднатися до МП; і МП в Україні, якому так і не давалася канонічна автокефалія.

Події 2018-19 років були результатом комбінації сценаріїв, про які я пишу у заключенні книги.

Після низки звернень від Церкви і держави Вселенський Патріарх виконав роль зовнішнього авторитету, задекларувавши 11 жовтня 2018 року неканонічні УАПЦ і КП канонічними, коли Синод анулював канонічні санкції, які МП наклав на Митрополита Макарія в УАПЦ і Патріарха Філарета в КП, і відновив їх вірних до повного спілкування у Церкві. Екзархи, призначені Вселенським Патріархом, приготували Собор 15 грудня, і його результатом було об’єдання УАПЦ, КП і двох єпископів з УПЦ МП у Православну Церкву України (ПЦУ). Патріарх Варфоломій надав Томос про автокефалію митрополиту ПЦУ Епіфанію 6 січня 2019 року і тим завершив офіційний процес об’єдання і автокефалії. Кожний тут знає, що Вселенський Патріарх сподівався, що його дії напевно зможуть подолати розкол в Україні, але остання частина цього процесу лишається невиконаною.  

Незважаючи на окремі досягнення, неможливо стверджувати, що тіло Христове в Україні зцілене, тому що не все добре серед православних християн в Україні, оскільки МП розірвав євхаристичне спілкування із ВП і досі стоїть на старому — що неканонічні лишаються неканонічними і розкольники лишаються розкольниками. Особлива позиція МП з приводу канонічності і розколу отримала новий вимір поза межами України: вони стоять на тому, що, повернувши бувших у розколі до Церкви, Вселенський Патріарх сам втягнувся у розкол і став розкольником.

Для МП єдиним легітимним шляхом вирішення кризи є покаяння розкольників і повернення під владу Московського патріарха. Коли б це сталося, вони обіцяють, у першу чергу, вирішити усі питання, що призвели до розділення віруючих. Більш уважний розгляд позицій двох Православних Церков в Україні зводиться до наступного висновку: МП відстоює свою самопроголошену канонічну ідентичність, а ПЦУ радіє своєму звільненню від Москви. 

Чи можуть різні Православні Церкви в Україні подолати свої розбіжності й об’єднатися в одну? Допоки цей остаточний крок не виглядає ймовірним у найближчому часі, нам було б добре подумати про те, яким чином ми можемо цього досягнути. В цьому була мета моєї книжки, The Orthodox Church in Ukraine: A Century of Separation (Православна Церква в Україні: століття розділень) — проаналізувати сучасний рух до автокефалії і відбиток певних рис його ідентичності на Православні Церкви в Україні. Заради зручності я почав з 1917 року, падіння царистського режиму, який звільнив шлях для українського національного та церковного суверенітету. Як для держави, так і для Церкви встановлення суверенітету було можливим лише через звільнення від московської тиранії. В Церкві ця тиранія втілювалася через підпорядкування Київської митрополії до Москви у 1686 році, стосунки, що звелися до спроб пристосувати Київську Церкву до Москви через русифікацію, а також канонічну та літургічну уніфікацію.

Наостанок цієї презентації, я покажу на уривках з моєї книги, як українські спроби забезпечити церковне звільнення від Москви були проінтерпретовані як відмова від канонічної легітимності під час формування нового тіла Церкви в Україні. Ключовий момент у тому, що сучасні церковні протиріччя в Україні, формально визначені через канонічні інтерпретації церковної легітимності, є результатами процесу формування ідентичності, що передавався головним чином від одного покоління церковних лідерів і вірних до іншого, починаючи від 1917-18 років до сьогодні.

Ми маємо розпочати з короткого резюме про події навколо підпорядкування Київської митрополії Москві у 1686 році, предмету серйозних диспутів. На жаль, дебати навколо того, як інтерпретувати лист Патріарха Діонисія IV із проханням до патріарха Московського призначати Митрополита Київського (який продовжує поминати патріарха Константинопольського) затьмарює real politic, що впливала на всю атмосферу навколо цієї події. Докладна презентація Бориса Гудзяка про підйом Російської Церкви над Вселенським Патріархатом та її зростання від митрополії до патріархату в 1589 показує розстановку сил в православ’ї у 16-17 сторіччях: дії царя та російської аристократії впродовж перебування Патріарха Єремії у Москві показують резерви державної влади, що оточувала Російську Церкву, і зображують Вселенського Патріарха як голову Церкви, позбавленого підтримки імперії. Москва використовує всі стратегічні засоби, що є в наявності, що забезпечують її зріст до статусу патріархату, і продовжує свої важелі впливу до Києва на основі Переяславської угоди 1654 року і звернення Вселенського Патріарха до Патріарха Московського призначити Митрополита Київського. Ми знаємо, що Москва використовує цю позицію сили для русифікації українців, політику, що включає вимоги літургійної уніфікації, зміни у вимові церковнослов’янської за літургією і закріплення російської в якості обов’язкової мови викладання в академіях. Дві непоєднувані інтерпретації подій у 1654 й 1686 роках є ключовими у сучасній історії української Церкви: Москва інтерпретує 1654 й 1686 роки як відновлення однієї Русі, возз’єднання людей, що були розділені монгольською, польською і литовською агресією. Деякі українці дивляться на ці події як на інаугурацію царистського поневолення України і Київської митрополії – у церковному сенсі єпископи Російської Церкви були співучасниками цього поневолення, оскільки вони приносили присягу вірності цареві під час сповідання віри — невід’ємної частини процесу висвячення й призначення єпископа.

Українці у пошуках звільнення від царистської тиранії спочатку намагалися отримати її традиційними методами, звертаючись до легітимних механізмів. Першою спробою був Всеукраїнський Православний Церковний Собор в Києві, що звернувся до Патріарха Тихона із проханням благословити збір Всеукраїнського Собору, не дивлячись на протидію Митрополита Київського, Володимира. Перша відповідь МП була позитивною, оскільки Патріарх Тихон благословив зібрання Собору, але подальша політика МП увійшла у протиріччя із власною відповіддю українському автокефальному руху, посилаючись до односторонніх рішень задля маніпуляцій оточенням делегатів Всеукраїнського Собору. Заміна прихильників автокефалії про-російськими делегатами розвернула маятник від автокефалії до автономії, і дивним чином собор 1918 року затвердив автономію замість автокефалії. Собор також затвердив церковнослов’янську в якості офіційної мови для літургії — українською благословили лише читання Євангелія на Пасху. Коли нововідновлений Московський Патріархат підтвердив автономію для України, МП оголосив Всеукраїнський собор 1918 року і його рішення канонічними.  

Низка цих подій для про-автокефальних українців підтвердила їх недовіру до Москви у її дотриманні загальноприйнятих процедур. Таким чином, українці звернулися від домовленостей до підриву у своїй тактиці, вони почали переговори із радянською владою про отримання храмів для україномовної літургії незалежно від єпископів патріаршого екзархату в Україні, і це призвело до офіційної реєстрації українських парафій. Патріарший екзархат в Україні мирився із цим на короткий час, а після чого відповів мовою сили, відлучаючи і позбавляючи сану українських священників, що були присутні на таких богослужіннях без прямого єпископського благословення. Єпископи прийняли свої рішення, виходячи із позиції канонічної влади над підлеглим священством, і наслідки були двоїстими. По-перше, ці канонічні рішення виключили українців, що загрожували внутрішній єдності МП, з Церкви. По-друге, їх вилучення з числа священства делегітимізувало їх – і всі і будь-які дії за участі позбавлених сану українського священства від цього часу ставали нелегітимними за визначенням, підтверджені листом від Синоду патріарших єпископів в Україні до всіх православних вірних із нагадуванням ним, що

«Знайте, что изверженньіе из сана и временно запрещеньіе в священнослужении священники не могут отправлять никаких служб церковных и все таинства, совершаемые ими, не имеют никакой силы».

Це є першим пунктом в модерній історії Української Церкви, коли канонічність стає ключовою ознакою церковної ідентичності. Питання, хто є канонічним, а хто – неканонічним визначає всю стратегію МП до того, як українці збирають Собор у жовтні 1921 року, щоби завершити їх відділення від МП. Коли стається це відділення, звільнення від тиранії і канонічність розвиваються паралельно через всю історію української боротьби за автокефальність.  

Політика “ядерного відбору” МП не зупинила прихильників автокефалії, і вони так само надавали перевагу методам підриву, а не домовленостям. На дособорній зустрічі автокефалісти у травні 1921 року відмовилися від рішень Всеукраїнського Собору 1918 року і проголосили єпископів МП зрадниками за те, що їх вірність царю підмінила собою служіння Христу.

Визнати, що т.з. Всеукраїнський Собор 1918 р. не був дійсним українським Собором, а зборами ворогів українського церковно-визвольного руху, і тому ні його постанов, ні утвореного цим Собором вищого керівничого органу не визнавати. Визнати т.з. Священний Собор єпископів всея України, членів якого українська православна людність не обирала, не дійсним представником Української православної церкви, а ворожою інституцією. 

Тактики підриву були найсильнішими протягом Собору 1921 року, коли автокефалісти використали соборний обряд хіротонії, щоби висвятити своїх перших двох єпископів Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ). Вони також дозволили єпископам бути одруженими і створили повністю новий свод канонів, що вітали модернізацію, завершуючи цим перше відділення від МП.

Якщо МП залишався твердим у своїій прихильності до канонічності, то й так само твердою була вірність УАПЦ у звільненні від тиранії. Протистояння цих двох світоглядів сталося коли ВП надав автокефалію Церкві у Польщі в 1924 році. В 1926 році УАПЦ виступила проти Польської автокефалії, заявивши, що це не було необхідним, оскільки український народ сам вже обрав свого власного митрополита. Не було необхідним отримувати автокефалію від Константинополя, оскільки Київ вже відновив свою рідну Церкву без зовнішнього втручання монархів чи патріархів:

Таку автокефалію Української Церкви уже проголошено. Проголошено не у Варшаві чи іншому ворожому для життя українського народу осередкові…а в місті Києві…проголошено не патріяхами та князами, а самим українським народом, що зібрався на свій Всеукраїнський Собор у 1921 році.

Боротьба за автокефалію підійшла до вирішального моменту серед українців, що належали до Церкви у Польщі. Вони розділяли ключові принципи і цінності УАПЦ, такі як українізація, звільнення від московського контролю і автокефалія. Але вони також твердо прийняли розуміння традиційної православної канонічності і прагнули отримати автокефалію в окупованій Німеччиною Україні за посередництво Церкви в Польщі. Це вирішальне звернення до канонічності стало постійним елементом серед про-автокефальних українців і лишається таким до сьогодні. 

Коли Німеччина окупувала Україну в 1941 році, єпископи постали перед дилемою визначення їх канонічної території вже за новим зсувом національних кордонів. Після Першої світової війни більшість території Західної України знаходилася за кордонами Польщі до вересня 1939 року, коли радянські війська окупували східні території Польщі. Протягом короткого дворічного періоду за радянським управлінням Православна Церква переслідувалася. Коли прийшли німці у 1941 році, деякі церковні лідери вітали їх як визволителів від московського ярма. Але православні єпископи за часів німецької окупації не могли погодитися із визначенням їх канонічного статусу в умовах нових змін кордонів. В цьому сенсі, ми маємо дві внутрішні незгоди із питань канонічності. Когорта єпископів, що оселилася у Почаївському монастері, визначила Всеукраїнський собор 1918 року як визначну канонічну подію і посилалася на автономний статус в межах МП, що став відомим як “Автономна Церква”. Ці єпископи розуміли, що майбутнє є непевним: вони приймали можливість автокефалії для Української Церкви, але лише за зібранням наступного Всеукраїнського Собору. Ті українські єпископи, що лишилися під юрисдикцією Церкви у Польщі, сприймали Томос 1924 року як авторитетний канонічний акт і відмовлялися переходити від Церкви в Польщі до МП. За благословенням і підтримкою Митрополита Варшавського Діонісія вони й надалі добивалися автокефалії для Церкви в Україні, і тим увійшли у конфлікт із автономними єпископами. Ця когорта єпископів під проводом архієпископа і пізніше митрополита Полікарпа (Сікорського) сформувала другу УАПЦ в 1942 році.

Низка подій під час війни зробила ситуацію ще складнішою. По-перше, священство УАПЦ 1921 року що залишилися в Україні, прагнули увійти в УАПЦ 1942 року. Як канонічна Церква УАПЦ 1942 року вирішила прийняти їх як вони були, в сущому сані, відповідно до їх рукоположення в Церкві 1921 році, незважаючи на ці канонічні проблеми. Не забуваймо цю деталь, ми до неї повернемося пізніше у цій лекції. УАПЦ 1942 склала обряд прийняття священників з іншого рукоположення як метод прийняття священства 1921 року без повторного рукоположення. Цей обряд складається з покаянної молитви, після чого слідує покладання рук і молитва. Автономні єпископи назвали цей обряд неканонічним, а це рішення – актом “відновлення Липківщини” або єретичним актом. Автономісти призвали до канонічного повалення усіх священників, хто приєднався до УАПЦ, співслужив у ній чи поминав її єпископів. Відповідь УАПЦ була різкою, підкресливши, що автономісти виявилися єдиними серед православних, хто назвав УАПЦ 1921 року єретичною, і що вбивства багатьох її священників вже стали кров’ю мучеників “що освятила їх сан”.

Події 1942 й 1943 засвідчили посилення внутрішньо-православної полеміки в Україні. Дебати щодо канонічної легітимності прийняття священства 1921 року до Церкви були одним з багатьох питань, що розділяли автономістів і автокефалістів. Найвибуховішим питанням було практичне: використання української замість церковнослов’янської за літургією, коли автокефалісти надавали перевагу українській, а автономісти трималися за церковнослов’янську. Ми помічаємо два тренди у коротких, але напружених церковних подіях ери Другої світової війни: автокефалісти прийняли традиційну стратегію отримання зовнішнього патрона як ходатая для отримання автокефалії, в цьому випадку — митрополита Варшавського. Ми можемо називати цю тактику мяким підривом: в ній менше прямого зіткнення за відносної відсутності Москви в Україні протягом цього періоду, але активна роль канонічного патрона створює прецедент для наступних двох стадій автокефального руху. Вимога автономістів до канонічного верповаленя будь-кого, хто приєднався до нової Церкви, відповідає методу видалення, прийнятого МП у 1920-21 роках – просто прибрати нелегітимні фігури з Церкви аби відділити «козлів від овець». Ця полеміка посилилася, коли Синод МП скинув Митрополита Полікарпа і всіх єпископів УАПЦ 28 березня 1942 року за “введення Церкви у розкол.” Митрополит Московський, Сергій, звинуватив Полікарпа у створенні альянсу з фашистами і зраду інтересів свого народу. Це наступний вирішальний розвиток рис ідентичності Церкви: антиукраїнський наратив, що називає автокефалістів не лише розкольниками, але й прибічниками фашистів.

Період Холодної війни засвідчив ліквідацію УГКЦ через МП і примусове повернення греко-католиків до православ’я. Та ж сама ідеологія, що використовувалася до ототожнення фашистів із автокефалістами, була застосована до проголошення об’єднання усієї України. МП привітав об’єднання України з Росією, що розпочалося у 1654 році, як звільнення від тиранії політичного фашизму і католицького прозелітизму. МП презентував свою офіційну позицію щодо двоїстого церковно-політичного “возз’єднання” України з Росією, досягнутого на Львівському псевдо-синоді у статті архієпископа Ужгородського і Мукачівського Григорія, що вийшла у Православному віснику в 1969 році. Архієпископ Григорій підносив Переяславську угоду 1654 року як возз’єднання:

Питання про союз України з Росією першим поставив Київський і Галицький Митрополит Іов Борецький, родом галичанин. Цей союз, хоч він і не охопив увесь український народ, здійснив славетний національний український герой Гетьман Богдан Хмельницький, який Переславською угодою поклав фундамент нерозривного співжиття двох братніх народів. 

Відповідно до слів архієпископа Григорія, Галичину нарешті включили до цього возз’єднання завдяки радянській армії: “возз’єднання з радянською державою допомогли боротьбі всіх братерських народів Радянського Союзу із гітлерівськими полчищами у Великій вітчизняній війні.”[1] Архієпископ Григорій вихваляє перемогу радянської армії над “людоненависницьким фашизмом”, що призвела до визволення всіх регіонів України і возз’єднання в “одну рідну Українську радянську республіку.”[2] Архієпископ робить повне коло в своїх аргументах, стверджуючи, що військова перемога над фашизмом призвела до політичного возз’єднання, яке допомогло Церкві покласти край церковним розділенням, а саме Латинській унії, до якої українці належали впродовж століть.

Автокефальний рух не розсіявся протягом Холодної війни, але мігрував на Захід, і його теологія звільнення одразу ж ввійшла у суперечку із північноамериканськими цінностями демократії й релігійної свободи. Українські церкви в Канаді і Сполучених Штатах зверталися до риторики Холодної війни у своїх спробах використати релігійні переслідування греко-католиків і автокефалістів в своїх інтересах. Автокефалісти продовжували стратегію використання зовнішнього патрона у низці кроків, що зміцнювали їх стосунки із ВП. Як в Канаді, так і в США українці помалу розвивали стосунки із Вселенським Патріархатом. Наприклад, під час святкування тисячоліття Хрещення Русі-України у Саут Баунд Брук, Нью Джерсі, Вселенський Патріарх Дімітріос надіслав свої офіційні вітання і благословення Українській православній спільноті й призначив єпископа Ісайю з Греко-Православної архієпархії Америки відвідати богослужіння. Іншими словами, Вселенський Патріарх був доброзичливим до українських ініціатив – хоча й вони не мали спільних богослужінь із емігрантською українською православною спільнотою, присутність греко-православних на цих подіях демонструвала початок стосунків, які потім призведуть до визнання ВП Української Православної Церкви в Канаді (в 1990 році) і Української Православної Церкви в США (в 1995 році) через співслужіння Євхаристії. (Тут надзвичайно важливо спростувати популярний міф, що блукає в інтернеті й соціальних мережах: Вселенські Патріархи Дімітріос і Варфоломей визнали єпископів емігрантських Православних Церков через співслужіння Євхаристії, а не через перерукопокладання. Ця деталь є важливою, оскільки вона повторює парадигму УАПЦ 1942 року, які приймали існуюче автокефальне священство в Україні в сущому сані, а не через нове висвячення).

Відсутність нового висвячення доводить, що Вселенський Патріархат визнавав канонічну легітимність Українських Церков у діаспорі, а МП люто протестував проти цього, коли Патріарх Олексій ІІ написав лист протесту Патріарху Варфоломію, посилаючись на всю низку подій, що таврували український автокефальний рух як неканонічний, починаючи від 1921 року до сьогодні, особливо підкреслюючи події, спрямовані на вилучення прихильників автокефалії з Церкви.

Незмінна українська пропозиція до Вселенського Патріарха протягом багатьох років сформувала підстави подій 2018-19 років, відколи Вселенський Патріарх замінив Церкву у Польщі як зовнішній медіатор, здатний звільнити Україну від російської тиранії. Низка подій в Україні сформувала підстави цього моменту, особливо розпад Радянського Союзу і незалежність України. Коли УАПЦ повернулася до Радянського Союзу в 1989 році, це стало внутрішньою міграцією далі від МП. Обрання Митрополита Мстислава (Скрипника) в якості очільника УАПЦ і соборне рішення підвищення свого канонічного статусу до патріархату були підривними діями, оскільки Мстислав був живим залишком автокефальних попередників 1942 року, і переформулювання канонічного статусу УАПЦ у патріарший стало прямим викликом МП в Україні.

Ми маємо зупинитися на хвилинку аби оцінити життєстійкість автокефального руху, який був вигнаний з України тільки заради того, щоби повернутися зі свого райського вигнання. Життєстійкість цієї Церкви можна порівняти із миттєвим відродженням УГКЦ, яку було легалізовано того ж самого 1989 року. 

Повернення УАПЦ до України та її самопроголошення в якості патріаршої церкви відкрило шквал обміну ударами, повторюючи ситуацію 1921 року, лише з більшою інтенсивністю. Після спроб МП підвищити авторитет своєї Церкви в Україні, змінивши її канонічний статус з екзархату до “широкої автономії,” екзарх Москви в Україні  Митрополит Філарет (Денисенко) ймовірно зрозумів, що автокефалісти не сприймали звичну полемічну стратегію таврування як “неканонічних.” Він підштовхнув свій власний єпископат – дехто каже, з жорсткою силою диктатора – звернутися до Москви по автокефалію, двічі – у листопаді 1991 року й квітні 1992. Москва відповіла звинуваченням Філарета у провадженні Церкви до розколу і спробувала силою відправити його на пенсію. Коли Філарет відмовився уходити, попередньо погодовшись, його власні єпископи залишили його, зібравшись у Харкові у травні 1992 року, щоби обрати нового предстоятеля. Москва вправно прибрала Філарета з Церкви, не лише скинувши його, але використавши найбільш брутальну ядерну опцію анафеми у 1997 році. Коли Філарет об’єднався із УАПЦ у червні 1992 року, що призвело до виникнення трьох Православних Церков (УАПЦ, КП і МП), автокефалісти продемонстрували стійкість до московської кампанії делегітимізації. Новий фактор, що вплинув як на стійкість автокефальних поглядів, так і на виникнення нових суперечностей всередині МП, – це маніпуляції Росії, а потім і війна з Україною у пострадянський період, коли вже було важко визначити кордони канонічної території, що грунтувалися на політичних кордонах СРСР. Незважаючи на свій сумнівний канонічний статус, Філарет продовжував за своїми попередниками політику українізації, що отримала вражаючу популярність серед українців.

Філарет також відійшов від канадської й американської політики отримання прихильності від зовнішнього патрона – Вселенського Патріарха. На додачу до його шести звернень до Вселенського Патріарха із проханням відмінити канонічні санкції МП, накладені на нього і його Церкву, Філарет погодився із відмовою від патріаршого статусу його Церкви у відповідь на канонічну автокефалію (у 2016 році). УАПЦ, що зменшилася у розмірі із ростом КП, завжди дивилася на ВП як на свого патрона і ритуалізувала ці стосунки поминанням Патріарха Варфоломія за літургічними богослужіннями. Мені виглядає дивним, що люди дуже здивовані тим, що Вселенський Патріарх скористався своєю привілейованою позицією у православ’ї, щоби розв’язати українське розділення, хоча й вони намагалися зробити те ж саме із тими ж екзархами у 2015 році, але процес провалився через незгоду УАПЦ і КП про ім’я нової Церкви. Спроба Москви саботувати Святий і Великий Собор на Криті (у 2016 році) разом із новим зверненням від президента і парламенту України про автокефалію надихнули ВП до дій. Кожна сторона лишилася вірною своїй стратегії, що сформувала її ідентичність: українці визначили автокефалію як приклад звільнення від російської тиранії; а Москва додала ВП до свого списку розкольників. Затвердіння обох позицій протягом сторіччя створює серйозну перешкоду для можливого примирення.

Я завершив написання англомовного видання моєї книжки у 2016 році, і тому вона не має детального огляду нещодавніх подій. Час і простір просто не дав мені змоги до розлогого коментаря щодо суперечностей у підпорядкуванні Київської митрополії Москві в 1686 році, а також прав і повноважень вселенського патріарха вирішувати звернення на основі 9 і 17 канонів Халкедонського собору. Однак я візьму кілька хвилин, щоби викласти дуже коротко мої думки стосовно трьох аспектів подій 2018-19 років: відхід Митрополита Філарета від ПЦУ і відродження КП, проблему освітлення цих подій в медіа і вагання інших Православних Церков у визнанні ПЦУ.

Останні сторінки Філарета: не золотий захід

Я був у Чікаго з моїми батьками у 1989 році, коли Митрополит Іоанн Боднарчук із Митрополитом Костянтином відвідали Свято-Володимирський собор і повідомили нам про відродження УАПЦ. Того часу українська спільнота у діаспорі вважала Філарета злодієм й вірним служницею КДБ. Його раптове перетворення у прихильника автокефалії здавалося вкоріненим у надії досягнути офісу патріарха, і він насправді це зробив у 1995 році. Тому відмова Філарета від умов Томосу автокефалії і його відродження попередньо розпущеного КП 20 червня 2019 року – після того як він погодився з усіма умовами й вигодами його суперечливої канонічної реабілітації від ВП – виглядає дитячою демонстрацією сили і жорсткою зрадою авторитета Вселенського Патріарха у його найвищій і найвпливовішій ролі в українській церковній політиці за останні п’ятдесят років.

Хоча й це може бути правдою, для всіх зацікавлених у цій справі буде корисним спробувати, як би складно це не було, подивитися на цей процес без емоцій. Філарет є далеко не єдиною особою, хто отримав привілеї від свого лідерства і благоговіння оточення, хто боровся заради великих змін у житті Церкви. В певному сенсі, виглядає так, що його роль в історії української автокефалії добігає кінця із драматичним поворотом. Багато з тих, хто мав владу без системи стримувань і противаг, намагаються відмовитися від неї. Набагато краще для нас дивитися на цю проблему в межах усієї Православної Церкви, а не лише виключно української проблеми. Православні єпископи мають багато влади без стримувань і противаг. “Останній танок” Філарета демонструє шанс перегорнути цю сторінку, і побудувати нову модель церковного управління в Українській церкві. ПЦУ є розвилкою на дорозі: вона може підтримувати статус кво через утримання єпископоцентричної Церкви. Або ПЦУ може побудувати нову модель, в якій предстоятель (Митрополит Київський) підкреслює колегіальність і керує разом зі своїми єпископами, а єпископи керують Церквою разом із людьми в кожній єпархії, у протилежність до управління ними згори. Зараз решта православного світу дуже уважно стежить за ПЦУ. Тільки добре може вийти від Церкви, де єпископи і народ довіряють один одному настільки, що можуть керувати разом, без секретів, із відчиненими дверима, у прозорості. Смерть старого режиму дає можливість такому воскресінню.

Щодо проблем із медіа, це є питанням інформаційного потоку. Роль медіа завжди була центральною в усіх аспектах історії української автокефалії. За останні сто років глобальна кампанія церковної нелегітимності була успішною завдяки стратегічному використанню засобів мас-медіа. Задумайтесь на хвилинку, яким чином православні християни в інших країнах дізналися про православних українців, що хочуть автокефалії: якими були їх джерела інформації? В епоху постійного і легкого доступу до інформації часто страждає достовірність і глибина. Сьогодні викладачі підходять до цього питання, додаючи інформаційну грамотність до своїх предметів, методику, що веде студентів до вміння розрізняти  достовірні джерела від сумнівних. Ми маємо розуміти, як уся історія про українську автокефалію ширилася світом, і яким чином ми можемо поділитися тими аспектами цієї історії, що їх оминули популярні джерела. Я думаю, що деякі православні прихильніше би ставилися до українського автокефального руху, якби дізналися, що використання сучасних мов, й зокрема рідної української, за літургією було одним з головних каталізаторів цього руху. Ми також маємо запитати себе: чи наша власна співпраця із медіа є відповідальною і етичною? Ми будемо винними, якщо почнемо релятивізувати чи мінімізувати важливість правди у поширенні цієї історії, навіть якщо правда не завжди йде на користь людям, яких ми вважаємо героями в наших головах та серцях.

Останній аспект роздумів – це інерція серед інших православних Церков. Усі Церкви вловлені в політичні тенета, є під тиском Москви, або шукають можливості зміцнити власні позиції через українську ситуацію. Оглядачі та коментатори вже назвали українську ситуацію українською кризою. Дехто звинуватив “розкольників,” хоча деякі намагалися помітити нюанси, посилаючись на зміни у вимогах українського народу під час і після Майдану. Всеправославна криза у Церкві розрослася через українське питання, і вона не зводиться до боротьби за верховенство між Москвою і Константинополем. Найяскравішим недоліком у Православ’ї, що проявився через нещодавні події, є інерція. Більшість з сестринських Церков задовольняються або утриманням статус кво – неприйнятним для більшості православних українців – або чекають, поки хтось інший маючий владу зробить перший крок. Ця інерція була очевидною у відмові деяких Церков взяти участь у Критському соборі 2016 року – і вона є симптомом церковної проблеми сприйняти пост-модерність світу, прагнучи зберігати структури, механізми і політику імперських часів. Владні наративи ускладнюють цю ситуацію. Не потрібно видавати п’ять звернень до розгляду третьої сторони чи чекати двадцять шість років поки ці звернення будуть почуті, але відповідь на українське прохання про автокефалію відкладалася тому, що тим самим автокефалістам ніколи не дозволяли представити свою ситуацію решті Церкви. Суперечки між Москвою і Константинополем відкрили основну проблему, від якої страждає уся Православна Церква – владні привілеї, засновані на імперському минулому двох патріархатів. В кінцевому підсумку, цілком можливим є мирне вирішення питання української автокефалії, але навіть місія архієпископа Кіпрського провалиться, якщо вся Православна Церква буде й далі наполягати на збереженні структур імперської домодерності в наш постмодерний час.

Я би хотів підсумувати роздумами над рішенням Патріарха Варфоломія і Синоду Константинопольської Церкви надати автокефалію Церкві в Україні. Поза межами України багато хто запитає: чому зараз? Багато хто ігнорують відповідь Патріарха як ухильну – особливо ті, хто вірять, що це все було зрежисовано американським урядом. Церква має свою голову, серце, душу, і тіло. Практично жоден з наших аналізів та роздумів не згадує Бога, нашого Господа Ісуса Христа, і українського народу, що складає тіло Христове тут, на цій землі. Після багатьох місяців роздумів я прийшов до думки, що Вселенський Патріарх прийняв це рішення, тому що він признав життєстійкість автокефального руху в Україні – він повертався, незважаючи на його вигнання з України силою і постійне приниження у публічній сфері через медіа. Можливо, патріарх побачив, що українська автокефалія є неминучою, і вирішив діяти зараз замість чекання на ще десять років або більше. Неможливо заперечувати, що тіло Христове в Україні зламане, зранене і кровоточить. Коли тіло починає зцілюватись, процес зцілення є дуже болючим. Але цей сильний біль нагадує нам, що тіло Христове живе. Події 2018-19 років є незворотними – не буде відміни автокефалії. Ми можемо лише сподіватися, що Христос, Хто є Лікарем наших душ і тіл, виллє його зцілюючу милість на його зламане тіло, головним чином і в першу чергу в Україні, і тоді порочне й антигуманне коло полеміки й приниження інших православних християн – коло, яке до певної міри вже стало звичним – нарешті зникне. Давайте помолимося, щоби наш Господь Ісус Христос виявлив Йоого зцілюючу милість не лише в Україні, але й також в усьому світі. Знаки зцілення й примирення були б бажаним закінченням цієї шаленої частини в історії Православної Церкви в Україні. Дякую за вашу увагу.

25 вересня 2019 року

ХІХ Міжнародні Успенські читання


[1] Ibid., 47.

[2] Ibid., 48.

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *