Відкрите Православ’я — це…

Від автора

Цей текст був написаний ще в лютому на прохання одного польського видання, але його переклад польською ще не вийшов (обіцяють ось-ось до великої конференції в Гнєзно).
Потім його більш «наукообразний» варіант було опубліковано в останньому числі «Українського релігієзнавства».

Але щось мені підказує, що він є важливим сьогодні і для більш широкого загалу, щоб зрозуміти про що йдеться, коли ви чуєте про ВІДКРИТЕ ПРАВОСЛАВ’Я і чим ті, хто про нього говорять, займалися до Томосу, займаються зараз і будуть займатися після його надання.

прот. Георгій Коваленко

Загальний контекст (кількісний)

Це може здатися дивним, але за останні 20 років, незважаючи на великі суспільні зміни та місіонерську активність релігійних спільнот, в Україні майже незмінним залишився релігійний ландшафт. За даними Центра Разумкова, який щороку проводить соціологічні дослідження щодо релігійності українців та їх ставлення до питань державно-церковних стосунків, релігійна самоідентифікація українців залишається стабільною (всі зміни на рівні статистичної похибки). Враховуючи, що на рівні невеликих чисел навіть статистична похибка може створювати враження динаміки, я свідомо обрав цифри з досліджень 2016 і 2017 років, які більше відповідають даним інших років.

Віруючими себе вважають 67% українців. З них: 

православні – це 68,2% (у 2000 році таких було 66%); 

греко-католики – 7,8% (7,6%); 

римо-католики – 1% (1%); 

протестанти – 1,9% (2%); 

просто християни – 7% (6,9%);

юдеї – 0,2% (0,3%);

мусульмани – 1,1% (0,7%);

не відносять себе до жодного з релігійних сповідувань (можемо назвати їх “просто віруючими”) – 12,6% (15,3%).

Натомість зміни настроїв, згідно досліджень соціологів, відбуваються всередині Православ’я, принаймні щодо вибору між Київським і Московським Патріархатами (у 2010 році 22% – КП і 34% – МП, а у 2017-му: 38,8% – КП і 17,4% – МП відповідно). Але незмінно третина тих, хто асоціює себе з Православ’ям, продовжують самоідентифікувати себе як “просто православні” (37,9% у 2010 році і 35,7% у 2017).

Так само стабільною залишається статистика зареєстрованих релігійних громад. 

Згідно державної статистики з 34 385 зареєстрованих релігійних громад, православними є 18 879 (12 328 – Московського патріархату і 5 111 – Київського патріархату, що є майже дзеркальною протилежністю даним соціологічних досліджень). Греко-католицьких громад в Україні 3 862. Римо-католицьких спільнот – 934. А протестантських і харизматичних громад – 9 812. Юдейських спільнот – 276, а мусульманських – 242.

Пропорції статистики відрізняється від соціології (особливо в середині Православ’я). Чому? – це окрема тема. Але очевидною є невідповідність між суспільними настроями і самоідентифікацією наявних релігійних громад, що може бути відображенням певних тенденцій.

Загальний контекст (якісний)

Про наявність невідповідностей і внутрішніх конфліктів свідчить і якісний вимір досліджень Центра Разумкова. 

Незважаючи на те, що суспільна довіра до Церкви продовжує бути найвищою (63% українців довіряють Церкві), протягом останніх 17 років кількість українців, які вважають Церкву моральним авторитетом зменшилась з 56,3% до 42,2%. Відповідно з 26,5% до 38,8% зросла кількість людей, для яких Церква не є моральним авторитетом. Цікавим є і регіональні відмінності щодо цього питання. На заході України Церква є моральним авторитетом для 68% українців, в центрі – для 41%, на сході – для 28%, а на півдні – для майже 27%.

Так само неоднорідною є релігійність українців по регіонам – віруючими себе вважають 91,3% українців на заході, 69,9% — в центрі, 59,5 — на сході і лише 42,7% — на півдні. І саме на півдні суттєво збільшилась кількість тих, хто знов, як і 17 років тому, вагається між вірою і невір’ям – з 8,3% до 22,4% протягом останнього року. Так само на півдні збільшилась кількість переконаних атеїстів – з 3,2% до 7,9%. А на сході збільшився відсоток тих, кому релігійні питання байдужі – з 8,2% до 16,3%. Також саме на півдні і сході України найбільше “просто віруючих” (24%), “просто християн” (понад 8%) і “просто православних” (понад 30%). Останні дві категорії віруючих складають помітний відсоток і в центрі України, де розташована і столиця.

Замислитися також спонукає і ставлення українців до різних релігій і конфесій.

77,8% українців позитивно ставляться до Православ’я. Негативно – лише 1,3%. А 13,5% — байдуже. Українців, які позитивно ставляться до Православ’я більше ніж самих православних в Україні (68,2%), а тих, хто в негативі, менше ніж представників інших релігій.

Зовсім іншою виглядає картина ставлення українців (серед яких православні є більшістю) до інших релігій і конфесій.

Найкраще ставлення, після православних, до греко-католиків – 36,4%, і католиків – 30,9%, але в динаміці позитив зменшується. Негатив всього 4,1% і 5%, але він збільшується. З іншими ситуація ще гірша. Позитив є невеликим і зменшується щодо протестантів (15%), ісламу (12,6%), юдеїв (12,5%) та євангелистів і харизматів (9,8%). Негатив у останніх перевищує позитив і збільшується у протестантів (16%) і юдеїв (15,4%), а стабільним залишається щодо ісламу (20%) і євангелістів і харизматів (19,6%). Переважним відношенням до інших є байдужість – до католиків (40,3%), греко-католиків (38,4%), протестантів (39,1%), мусульман (37,6%), юдеїв (38,8%) та євангелістів і харизматів (34,8%). Байдужість, звичайно, краще за негатив, але вона зменшується, як і позитив, а от негатив зростає. 

І з цими тенденціями мала б щось робити саме православна спільнота, бо вона не тільки є найбільшою релігійною спільнотою в Україні, але має усвідомити, що соціологія описує ситуацію всередині Православ’я, яку не дуже помітно за величчю відбудованих храмів і блиском позолочених іконостасів.

Одночасно для українців світоглядно зафіксованим і незмінним протягом останніх років є твердження, що “Людина може бути просто віруючою і не сповідувати якусь конкретну релігію” – 61,5%. Також переважна більшість українців (майже 75%) не заперечують право на існування будь-якої релігії, особливо тих, що проголошують ідеали добра, любові, милосердя і не загрожують існуванню іншої людини. При цьому частка тих, що стверджують, що “Істинною є лише та релігія, яку я сповідую” є невеликою і зменшилася за рік з 9,3% до 6,1%. 

І це означає, що в суспільстві дуже високий рівень толерантності до релігійного вибору іншого, а значить свобода совісті і світогляду в Україні не є декларативною. 

Тренди зовнішні (суспільні) і внутрішні (церковні)

З одного боку ми маємо розуміти, що неможливо відокремити Суспільство, Державу і Церкву один від одного в країні, де переважна більшість громадян є віруючими.

З іншого боку, носіями суспільних трендів є більшість громадян (для цього якраз і існує соціологія), а також представники громадянського суспільства, політичних партій і державної влади. А от носіями внутрішньоцерковних треднів є представники церковної ієрархії і духовенства, яких у 42-мільйонній країні трохи більше ніж 30 тисяч на всі конфесії разом, а також ті, кого можна назвати постійними парафіянами, а таких за даними соціології не більше 20% (і це завдяки традиційності західних регіонів), а за оцінками експертів і того менше (від 6 до 10%).

Тобто загальні (суспільні) тренди – це ставлення до релігії, церкви і їх відносин з суспільством 80-90% українців. А внутрішньоцерковні тренди – це ставлення до тих самих питань 10-20% українців. 

Звичайно, можна сперечатися щодо фаховості цих точок зору і умовності розподілу, але це тема іншої розмови. Зараз нас турбує полярність цих точок зору.

З іншого боку, щодо внутрішніх трендів не існує фахових досліджень (соціологи свідчать про неабиякий спротив релігійних спільнот) і спиратися доводиться на експертну думку фахівців, а також на власний багаторічний досвід перебування одночасно всередині православної релігійної спільноти і в постійному діалозі з громадянським суспільством і науковим середовищем. Абсолютна ж більшість духовенства не помітна і не почута в суспільному просторі, то ж описаний мною внутрішньоцерковний тренд може бути й міфом, але таким, який вкорінений в масовій свідомості більшості українців з обох боків церковної огорожі.

Отже очевидною є невідповідність зовнішніх (суспільним) і внутрішніх (церковних) трендів щодо суспільного устрою в цілому і внутрішнього устрою релігійних спільнот, зокрема Православ’я, незалежно від приналежності до Московського чи Київського патріархатів (хоча про більш-менш схожі проблеми говорять і представники інших релігійних спільнот).

Зовнішні (суспільні) трендиВнутрішні (церковні) тренди
ВідкритістьЗакритість
ЄдністьРозділення
ПозаконфесійністьЕксклюзивізм
ПлюральністьДогматизованість 
МережевістьІєрархічність
ДемократичністьФундаменталізм
ТолерантністьВорожнеча (Hate Speech)
СвободаТоталітарність

Українське суспільство, яке поступово виходить з радянського тоталітарного минулого і намагається будувати демократичну країну, прагне і вимагає більшої свободи, відкритості, плюральності і толерантності, в т.ч. і від релігійних спільнот. 

Натомість, релігійні спільноти (особливо православні) продовжують бути закритими, жорстко ієрархізованими на зразок середньовічних, імперських і тоталітарних політичних і державних структур. Більш того, відчувається незбагненна ностальгія за перебуванням у радянському атеїстичному гетто. Ієрархі і духовенство старшого покоління відверто не люблять демократію і живляться апокаліптичними міфами щодо західного світу і європейських цінностей. Церковні люди ностальгують за тоталітарною і деспотичною владою, одночасно вибудовуючи власні організаційні структури і відносини всередині них, відверто потураючи людську гідність і забуваючи про Христову заповідь любові. Притаманний Церкві консерватизм дуже часто межує з відвертим фундаменталізмом, традиціоналізм з фарисейством, догматичність з нетерпимістю до того, хто вірує або мислить інакше. Ставлення до інших релігійних спільнот базується на апологітичних (захісних) міфах, які малюють в негативних фарбах, а іноді відверто демонізують представників інших релігій та конфесій. Hate Speech – мова міжконфесійної, а іноді і міжнаціональної ворожнечі, є нормою у конфесійному вихованні вірних, яке базується на власній екслюзивності і зверхності щодо інших. 

В Україні розвивається громадянське суспільство, яке будує мережеві зв’язки. Беручись за спільну справу захисту і розбудови країни українці, які належать до різних релігій і конфесій, створюють позаконфесійні або міжконфесійні об’єднання. Натомість, церкви продовжують бути жорстко ієрархічними структурами, а сам термін “соборності” і “соборноправності” – під підозрою. 

Суспільство бажає єдності церков, але негативно ставиться до розв’язання міжконфесійних конфліктів силовими методами. Але церковна свідомість не мислить іншого, ніж адміністративно-ієрархічний, формату єдності, реалізація якого не можлива в суспільстві, де Церква відділена від Держави та існує свобода совісті, світогляду та віросповідань.

Відкрите Православ’я як можливість

Те що Православ’я тяжіє до консерватизму, а іноді і до фундаменталізму, не є новиною. Але після початку «Перестройки» в СРСР, падіння богоборчого атеїстичного режиму і розпаду комуністичної імперії, коли до віри навернулися мільйони людей, здавалося, що Церква має бути совістю і дороговказом для народу, який виходить з полону рабства до свободи. Саме з такими сподіваннями наприкінці 80-х – на початку 90-х років ХХ століття до Церкви прийшли люди, які потім протягом 20-25 років займалися релігійною освітою і просвітою, створювали медійні і видавничі проекти, брали участь в діалозі з суспільством. Ці люди стали невід’ємною і дієвою частиною українського Православ’я. Одночасно вони продовжували бути активною і невід’ємною частиною українського громадянського суспільства. Саме в цьому середовищі очевидною стала невідповідність суспільних сподівань щодо Церкви і її внутрішнього потенціалу. 

Після Революції гідності стало очевидним, що надії і сподівання на суспільні зміни неможливі без глибинної світоглядної зміни. Тоді багато говорили про європейські цінності, але для нас це дорівнювало цінностям біблійним і євангельским, які в основі цінностей загальнолюдських.

Саме в такому зовнішньому контексті, а також через усвідомлення власної відповідальності за долю своєї Церкви, де очевидно починали брати гору фундаменталістські і ізоляціоністські тенденції (які ще й підігрівалися ззовні ідеями “русского мира” і “політичного православ’я”), а також власного народу, який прагнув змін, але перестав відчувати підтримку і розуміння від ієрархії Церкви, з якою віросповідно не збирався поривати, було сформульовано ідею Відкритого Православ’я як власної самоідентифікації і можливої перспективи для православної спільноти. 

Відкрите Православ’я – це…

Для нас Відкрите Православ’я – це: 

  • Православ’я відкрите до суспільства і людей;
  • Православ’я відкрите до знань і технологій;
  • Православ’я відкрите до діалогу і пошуку відповідей;
  • Православ’я відкрите до інших конфесій і релігій;
  • Українське православ’я, яке відкрите до Світового Православ’я;
  • Православ’я, яке відкривається;
  • Православ’я, яке відкриває себе собі. 

Відкрите православ’я – це неієрархічна соборноправна спільнота православних християн з відкритою громадянською позицією, які займаються освітою і просвітою та, спираючись на традиції Православ’я та сучасне знання, намагаються втілювати біблійні цінності у власному житті та спільних проектах.

Неієрархічна не означає антиієрархічна. Це означає свідоме уникання створення паралельних ієрархій чи організаційних структур там, де вже є церковні ієрархії чи відповідні дієві інституції.

Відкрите православ’я не є організацією. Відкрите православ’я — це ідея, яку кожен, хто її сприймає, може втілювати у власному житті і у власному проекті.

Відкрите православ’я намагається бути відкритою системою. 

Відкрите православ’я – це мережа людей і проектів. Це об’єднання зусиль і ресурсів кожного заради спільної мети і спільної справи. 

Відкрите православ’я – це простір діалогу і пошуку відповідей. Це намагання формулювати образ майбутнього і спроба втілювати його вже сьогодні.

Відкрите православ’я як реальність

Одним з перших проектів, який намагається втілити ідеї Відкритого православ’я в реальності, став Відкритий православний університет Святої Софії-Премудрості, створений в Києві на початку 2016 року тими, хто формулював ідею Відкритого православ’я.

Відкритий православний університет не дорівнює ідеї Відкритого православ’я. Це лише одна з можливих спроб реалізації цієї ідеї. 

ВПУ не є релігійною організацією і не є конфесійним закладом. 

ВПУ є громадською організацією, яка об’єднує представників різних релігій і конфесії, а також нерелігійних людей, які займаються освітою і просвітою.

ВПУ є майданчиком для діалогу різних заради спільного майбутнього.

ВПУ є просвітницьким проектом, а не класичним університетом, але має освітні програми і співпрацює з українськими та закордонними вишами в царині дистанційної та післядипломної освіти.

Докладніше з Відкритим православним університетом Святої Софії-Премудрості та його проектами можна познайомитися на офіційному сайті, на сторінці у Facebook та YouTube-каналі.

Іншим проектом, який намагався втілити ідеї Відкритого православ’я в медійному просторі, а також був спробою створювати новий образ православного священика в публічному просторі, став телевізійний серіал “Таємний код віри”, який вийшов на найрейтинговішому телевізійному каналі України “1+1” і був розрахований саме на ту аудиторію, яка позитивно ставиться до релігії, але не входить до тих 10-20 відсотків, яких можна вважати “професійними” віруючими. Але і в цьому середовищі проект був помічений і здебільшого сприйнятий позитивно.

Відкрите християнство

Ідея Відкритого православ’я народилася в середовищі православних християн, але була почутою і сприйнятою представниками і інших християнських конфесій. Наприклад, протягом 2017 року в рамках дистанційної освітньої програми ВПУ “Премудрість-онлайн” було записано курс відомого протестантського богослова Михайла Черенкова “Відкритий протестантизм”, друкована версія якого вийшла у серії “Бібліотека відкритого православія” до 500-річчя Реформації.

А в березні 2018 року у Відкритому православному університеті заплановано публічну лекцію від директора Інституту релігійних наук святого Томи Аквінського о. Войчеха Суровки під назвою “Відкритий католицизм”.

А це свідчить, що ідея відкритості і діалогу між християнами і з суспільством на противагу закритості і конфесійному ексклюзивізму є актуальною не тільки для православних. 

А ще нам потрібен новий формат єдності релігійної спільноти. Нам потрібна така єдність, яка не буде знищувати унікальності кожного. Єдність – це не тільки те, що було в минулому, або має бути у майбутньому. Єдність – це те, що є вже сьогодні, якщо ми спромоглися цю єдність віднайти, осягнути і продемонструвати.

Більш того, якщо ми відкриємо Євангеліє, то побачимо відкритість Ісуса Христа до усіх людей і народів. 

kovalenkogeorge.blogspot.com

Залишити коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *